Статті для дітей та батьків

"Мала Маруся зосталася дома сама. Її батько пішов на роботу в шахту. Ні братів, ні сестер у неї не було. Мати її вмерла, тим вона завсігди зоставалася сама, як батько йшов на роботу. Вони прийшли сюди з села. Маруся залюбки згадує той час, як вона там із матір'ю жила. Тільки це давно, давно було! Вона ледве пригадує молоде вродливе обличчя з великими темними очима. Вона пригадує, як це обличчя, без краю ласкаве, схилялося до неї, а дбайливі руки вкривали її тепліше, і тихий материн голос казав..." (Борис Грінченко)

"Народився Борис Дмитрович Грінченко 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр поблизу села Руські Тишки, тепер Харківського району Харківської області, в родині збіднілих дрібнопомісних дворян. Нестримний потяг до знань, любов до слова, бажання оволодіти законами прекрасного виявилися у хлопця ще з раннього дитинства. Він багато і натхненно читає. Інтереси його різнобічні й грунтовні. Тонка і вродлива дитяча уява насичувалася вабливим світом образів, заохочувала до творчості. І скоро, під враженням прочитаного, підліток починає писати і сам..."

Борис Дмитрович Грінченко - в українській літературі постать, безперечно, помітна і важлива. Він був відомий як поет, письменник, публіцист, фольклорист, етнограф, мовознавець, критик, історик, педагог, перекладач, просвітницький і громадський діяч. Його поетична спадщина нараховує кілька збірок: «Пісні Василя Чайченка» (1884), «Під сільською стріхою» (1886), «Підхмарним небом» (1893), «Пісні та думи» (1895), «Хвилини» (1903). Псевдоніми: В. Чайченко, Іван Перекотиполе, Вільхівський Б., Вартовий П., М. Гримич, Л. Яворенко.

"Семен Ґедзь постановив за всяку ціну здихатись Семена Комара. Життя ж не стало через бісового хлопця! З того часу, як пан прийняв до череди отого паршивого «скургуца», не було Семенові проходу від глузування всієї економії. Перше був він собі просто Семен, ну Семен-чередник, ну хай часом і Семен Ґедзь, якщо на прізвище покликати треба було. А тепер тільки Ґедзь та й Ґедзь, хоч чорта всім дай..." (Володимир Винниченко)

"Ну, снігу вже майже нігде не було. Хіба що десь ча парканами, по закутках, куди сонце ніколи не зазирає, ще лежали сірі, діркуваті купи. Так то ж за парканами. А в полі за містом не було ані латочки, Михась та Гаврик це вже добре перевірили. Не дурні ж вони, справді, й не маленькі були. Рішатися на таке діло та не вивірити, чи є сніг в степу, чи немає. Не на забавку ж, не дзиґу ганяти йшли, а так що, може, й усього життя доведеться рішитися..." (Володимир Винниченко)

"Сонця за садком і будинком вже не видко, — волочачи за собою розхристану, розпанахану кирею червоно-фіолетових, оксамитових хмар, п'яно посміхаючись довгими променями, велично сходить у теплу, запашну, сласну ванну ночі. І в тому місці небо пала, трубить червоною міддю, регоче п'яним, весняним, закотистим сміхом. А з другого боку тоскно, тужно, закохано дивиться вслід королеві вічний паж, прогнаний лицар, самотній місяць. І коло нього небо - тихе, журне, зеленкувато-ніжне, а хмарини перлисто-блакитні, в засмученій задумі. Вічно ходить оддалік бідний прогнаний паж з німим благанням на блідому лиці, з тоскно прикутими до королеви очима..." (Володимир Винниченко)

"Вибіг місяць з-за діброви,
погубив на вітрі брови,
заховав за спину руки,
ходить лисий, без перуки..."
(Ліна Костенко)

"Було це вранцi. Я ще трохи спав.
На землю скочив босими ногами,
Як привiтався перший пароплав
Далеко десь з Днiпром i з берегами..."
(Ліна Костенко)

"Дощ полив, і день такий полив'яний.
Все блищить, і люди як нові.
Лиш дідок старесенький, кропив'яний
блискавки визбирує в траві..."

(Ліна Костенко)

"Достигають яблука ранети.
Рання осінь листя золотить.
Гарний хлопець з іншої планети,
може, завтра в гості залетить..."

(Ліна Костенко)

"Давно,
іще в шістсот якомусь році,
ну, цебто більш як три віки тому,
коли носили шпаги ще при боці
і розважали стратами юрму..."
(Ліна Костенко)

Мистецтво – невід’ємна та прекрасна частина нашого життя. Як відкрити цей безмежний світ юним дослідникам? Як зацікавити малечу найвідомішими світовими шедеврами? Про це розповіла французька письменниця та мистецтвознавець Франсуаза Барб Ґалль на сторінках книги «Як розмовляти з дітьми про мистецтво». Українською книга побачила світ у «Видавництві Старого Лева» у січні 2015 року.

"Бабуся порають худобу, брат рубає дрова, а я сиджу у вікні. Хукаю на шибку і возькаю пальцем: займаюся самоосвітою. У нас худоби - теличка й троє курей. Та щоб їх вберегти, треба ховатися. Теличка стоїть не в хлівці, а в засторонку, який закладений соломою, кури сидять не в курнику, в вгорі на бантинах, як сови. Півня ми самі втрубили, щоб не кукурікав, бо тоді капут не лише йому, а и курям. Ми це визуджили назубок і затямили собі назавжди: корову и порося вже давно заграбастано. Бабуся сновигають заметеним подвір'ям. Мені видно, як їм важко, як мороз забиває їм дух: кожен видих висить сивим ковтком у повітрі, і я очима допомагаю нести відро води, мисчину товченої картоплі з половою, подумки хукаючи на бабусині руки, щоб не були такі холодні, аж сині..." (Борис Харчук)

 

"Мене перекинули агрономувати під Славуту. Так я опинився в селі Вербівцях, де й порадили стати на квартиру до Олени Вулиги. Я прийшов до неї травневого вечора. Зупинився за причілком і задививсь… Коло хати цвіте вишня, на порозі сидить бабуня. Вона тримає на колінах мищину. Встає вечірня зіронька. Бабуня щось повільно жує. Не довечеряла й покинула. Її не бере сон. Такою я і застав її — Олену Булигу: в ізсунутій на потилицю хустині, в камізельці, сиділа на дубовому порозі, спустивши ноги в шкарбунах на зачовганий камінь, і дивилася в небо. Пробираючись між зорями, летів супутник. Вона спостерігала за цією зіронькою й запитала: "Літаєш?.. — раз. І вдруге: — Літаєш?.." Зеленаво-голуба цяточка рухалась і миготіла. Стара обіруч тримала мищину з недовечірком. Коли супутник закотивсь, я привітався й сказав, чого прийшов..." (Борис Харчук)

 

Борис Харчук народився 13 вересня 1931 року в селі Лози на Тернопільщині в селянській родині. Навчався в Кременецькому ліцеї, закінчив Полтавський педагогічний інститут (1954) та Вищі літературні курси в Москві. Працював журналістом і писав. Писав, як веліло серце, як зобов'язувала совість перед тою землею, що його пустила у широкий світ...

Для Бориса Харчука література ніколи не була цінністю самодостатньою. Він виділяв лише ту, яка допомагає людині залишатися людиною, а народу - народом. Справжньою вважав літературу, яка виправдовує своє існування в контексті історичної долі народу. Наш народ заслуговує долі кращої, то й література бачилася йому передовсім як сила історієтворна і націєтворна. Література, на його думку, творить народ. У цій свідомій заангажованості виявляється традиціоналізм Бориса Харчука.

  "Літ сорок назад, а може, й більш, вибрали мене в засідателі. Замолоду служив я в воєнній, в кавалерії ще, так знаєте — не хотілось мені зробитися тим крюком. Ні, дворянство стало прохать. «Послужи,— кажуть,— громаді, годі тобі сливи сушить, та солить, та наливать». Сміються, бачите, бо я з Опошні; а тут ще жінка присікалась. «Лучче,— каже,— служить, чим байдики бить та з Марією Уласівною в мар'яжа грать!» (Була у нас сусідка така, знаєте, як співають: іду собі, підскакую...). Нічого було робить, от я й згодивсь..."   (Олекса Стороженко)

"У Вербівських хуторах був у мене кум Сидір Кравченко. Хуторяни мірошником його прозвали, бо збудував він собі вітрячок та так його гарно налагодив, що який би тихий вітерець не віяв, усі вітряки стоять, а його вітрячок крутиться. Знатний був чолов'яга той Сидір — правдива душа, навіки чесна і богобоязна. Частенько мені доводилось бачиться з ним, бо тоді ходив я ще на охоту качок стрілять; деколи підеш понад плесами, то й незчуєшся, як і за Варварівкою опинишся, біля Сидорової хати..."
(Олекса Стороженко)

"Тільки й бачив я рідний край, поки ріс, а там, як оддали у службу, так і пішов, не по своїй волі, блукати по світу, як те перекотиполе, що вітер носить по степах: котишся, котишся, поки не зупинить тебе доля або не притопче лихо..." (Олекса Стороженко)

"Був собі чоловік та жінка. Були вони люди заможненькі, усього в їх доволі: і поля, і скотинки, і худоби, і хата простора з садочком і левадою. Послав їм Господь на втіху одного тільки синка - Павлусем звали. Та вже ж і шанували, і пестували вони того одинчика! Не так батько, як мати. І що то вже за мати була! Між матірками - навдивовижу мати! Вже Павлусь був чималий пахолок, а вона ще возилася з ним, як з маненькою дитинкою..." (Олекса Стороженко)