"The best way to come back alive.
Is to stay low.
Hugging the ground.
And skimming the treetops.
Too low and you can be shot down.
By machine gun fire.
Too high and you can be detected.
By enemy air defence systems."(Kurama)
Юлія Дмитренко-Деспоташвілі. Оповідання «Війна та плюшевий ведмедик» — читати та слухати, відео
"Плюшевий ведмедик не знає страху, але і той здригнувся від вибуху. Ще вчора сидів на вітрині у куточку гарно задекорованої полички магазину, а зараз — у купі розтрощеної цегли, уламках гострого скла. Коли затих гуркіт, та розвіялася завіса з пилу та диму, він ще довго лежав, дивлячись вкритими пилом чорними очима замість звичної стелі магазину, — у небо. Довкола стогони та крики. Повз нього час від часу хтось пробігає: босоніж, у чоботях, домашніх капцях. Поряд зупинилося авто швидкої допомоги. На ведмедика посипалися дрібні камінці, та хтось висмикнув його з них, підняв угору, струснув, витяг з боку уламок скла, добре зім'яв, знову струснув, і поніс..." (Юлія Дмитренко-Деспоташвілі)
Марина Валеріївна Корж народилася 14.08.1968 року в м. Ромни Сумської області, де живе і дотепер. Пані Марина працює у дитячому садочку з дітками та пише для них чудові казочки та оповідання. Пропонуємо Вашій увазі ті з них, які авторка надіслала спеціально для наших любих читачів.
Еліна Заржицька. Три казки про черепашку Наталку з книги «Як черепаха Наталка до школи збиралася»
Читаймо залюбки добірку цікавих казок Еліни Заржицької з книги «Як черепаха Наталка до школи збиралася»: «Як черепашка Наталка Тришку та Соню хазяйнувати вчила», «Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася», «Як черепаха Наталка до школи збиралася».
"Як фарбувати рослинами? Коли це крашанка, тут все просто — зварив яйце разом з лушпинням цибулі чи темними ягодами і маєш колір. А як фарбувати писанку? Хіба холодні відвари фарбуватимуть? Так, фарбуватимуть і дуже яскраво! Та, ну. Тут є якийсь секрет. Так, без секретів не буває в писанкарстві. Проте для того вони і є, щоб вабити до себе таємницею..." (Ірина Михалевич)
"Пробач мені, мамо, за те, що загинув,
За те, що поліг на кривавій війні.
За те, що одну на всім світі покинув,
Благаю, пробач, моя мамо, мені!
Пробач, що не буде у тебе онуків,
Що вже не почую дзвінких солов'їв,
За те, що країна, у кро'ві і муках,
Щоденно втрачає найкращих синів..."(Наталія Кузьмічова)
Олена Більчук. «Квіти на даху» (шелест)
"Коли сутеніє — й стає не видно очей будинків, хатин і ліхтарів — навколишнє світло розсіюється, і яснішають погляди відкритих далеких зірок — у такий момент стають голоснішими звуки, розмаїтий шелест, і шелест розмов, й ось, просто зараз, лунає розмова. — Якось забралися квіти на дах старого, трохи поржавілого, гаража, — звучить приємний чоловічий голос. — Тобто поплелися? А це вже голос співрозмовниці. — Ні. — То змогли вирости там? — Ні, залізли, як, буває, підлітки залазять. Отож сиділи, листками чеберяли. А вже вечір був..." (Олена Більчук)
"Коли б я не вийшла бавитись на подвір’я, а воно, знаєте як є в місті, закрите з усіх сторін висотками, завжди всі діти грались ув одну гру – ножички. Кожен мав свого складаника і ним вправно вмів з трьох постукувань по землі встромити ніж у землю, щоб не падав. Була ціла система правил, як у кожній грі. Я вічно їх забувала – дітей це дуже обурювало. Вони то кричали на мене, то обзивали, то вимагали робити усе правильно. А якщо на мене кричати, я гублюсь. Тоді виходить ще гірше. Звичайно, можна було цього уникнути, але для того треба було б відмовитись грати. Не граючи, я б не могла повправлятись у киданні як треба ножичком і, безумовно, завжди б залишалась посеред цих сірих, брудних, посписуваних і помальованих будинків цілком одна. На це б я ніколи не пішла. Свого складаника в мене теж не було. Його взагалі у нас вдома не було. Не могла ж я сказати батькам, щоб купили мені ніж. Та ще й для гри в ножички. У мені самій щось кожного разу тремтіло, як ніж втикався у землю поруч, особливо після того випадку, як у Жира ніж зірвався і блискавкою летів метрів три-чотири, поки не встряв при самому дереві. А Шина цілий тиждень кульгав – ніж по пальцю на нозі пройшовся. Як я мала сказати?!.." (Галина Мирослава)
"Великі краплини вдарили об шибку. Голосно, наче хтось жбурнув сіллю в металеву пластину. З вишневої гілки безстрашно злітав останній листок, ще сліпучо-жовтий. — Ого, знову дощ, — сказала Сана й відгорнула завісу, відкривши повністю панорамне вікно, — у кімнаті стало трохи світліше. Будинок був невеликий, а наявність багатьох зон — вітальної, для роботи чи для тренувань — була наслідком продуманої системи висувних і розкладних меблів, перегородок. Лише невелика дитяча кімната не змінювала призначення. І зараз там тихіше за тихо — Нестор був у садочку..." (Олена Більчук)
«— Устиме, ти в Центрі?
— Так.
Уля тримала в руках невеликий диск невідомого призначення, лише знайомою була позначка ЕRA — так позначали адаптери електромагнітного випромінення, абревіатурою з есперанто, але диск аж ніяк не нагадував ці пристрої.
— Необхідно зустрітись. Я буду біля входу в Cад о 10-й.
— Добре, Улю.»(Олена Більчук)
"Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)
До цієї добірки оповідок Володимира Даника циклу "З письменницького зошита" увійшли такі:
"Вірші, написані учора", "Прагнучи осмислити", "Серед філологів", "Мудрець чи... не мудрець", "Уміли капризувати".
Читайте також вірші: "Мамине серце", "У діда ювілей".
"Вкраїна встає з колін,
За волю бореться народ,
За життя майбутніх поколінь,
аби не згинув український рід."(Марія Романюк–Крижанівська)
"Священний подарунок від Бога – й до Бога
для кожної живої душі – дорога Віри, Надії й Любові,
аби пізнати справжнє торжество Розуму і Духа."(Сергій Губерначук)
"Ця історія розпочалася у далеких 90-х. Тоді Дмитро та Катерина зустрілися і утворилась нова сім'я. Катерина була з багатодітної родини, Дмитра виховувала сама мати, жили теж небагато.. Через деякий час пара зіграла весілля..." (Карина Гусельникова)
Перша книга тетралогії «Таємний посол» «Посол Урус-Шайтана» розповідає події 1676 року від Різдва Христового. Змальовується Запорізька Січ. Кошовий отаман Іван Сірко посилає головного героя, молодого козака Арсена Звенигору з подвійною таємною місією до Болгарії. Він повинен викупити з неволі брата Сірка, Нестора і розвідати, чи правдиві чутки про підготовлюване вторгнення турків в Україну. Досконало володіючи турецькою мовою, цей сміливий "таємний посол" зумів роздобути і привезти на Запоріжжя фірман (указ) султана Магомета IV про майбутній похід на Україну. Розуміючи виняткову важливість цього документа, Сірко негайно відправив його до Москви, де він і зберігся до наших днів в архіві колишнього Посольського приказу. Так стали відомі стратегічні й тактичні плани Туреччини. Українські та польські війська, завчасно підготовлені і стягнуті під Чигирин, завдали сильному супротивнику значних втрат, змусили його відступити і відмовитися від планів завоювання України, які, якщо б вони були реалізовані, призвели б до повного знищення її народу. Під час виконання місії Арсен потрапляє в полон замість того, щоб пробиратися таємними стежками під Варну. Цю книгу можна назвати провідником по історії України того періоду.
У другій книзі тетралогії «Таємний посол» «Фірман султана» розповідається про те, як Арсен Звенигора, козак Війська Запорізького та його друзі втекли з рабства на турецькій галері. До їх рук випадково потрапляє фірман султана. Тепер Арсен знає про те, що його рідну Україну очікує нова турецька навала на чолі з візиром Кара-Мустафою. Арсен усіма силами намагається швидше потрапити додому, щоб попередити про небезпеку кошового отамана Сірка та гетьмана Самойловича. На шляху до України Арсену допомагають його знання турецької мови, вправне володіння зброєю та уміння знаходити вихід зі складних ситуацій.
У третій частині тетралогії Арсен Звенигора нарешті повертається додому, проте війна знову змушує його відправлятися у похід. У пригодах йому допомагатимуть персонажі попередніх книг — росіянин Роман Воїнов, поляк Мартин Спихальський, болгарський воєвода Младен і його син Ненко. Крім цього, важливу роль у сюжеті відіграє Семен Гурко. Задум цієї тетралогії виник у письменника під впливом відомої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Милуючись картиною, письменник подумав, що художник на своєму полотні відобразив лише мить з життя захисників своєї землі. Тоді він вирішив написати роман, де можна було показати, як вони жили, сіяли та збирали хліб, займалися торгівлею, ремеслами, кохали та воювали, гинули у неволі та війнах.
Тетяна Прокоф’єва. Колискові
"Моє любе дитятко,
Нічка темна прийшла
Спи, моє янголятко,
Спи, маленьке хлоп‘я.
Все добро, що у світі
Я дарую тобі.
Спи, мій рідний синочку!
Хай щастить у житті.(Тетяна Прокоф’єва)
