Статті для дітей та батьків

"Розпочалася нова доба. Ще було увімкнено режим ночі. В ілюмінаторах мерехтіло тихе зоряне світло. Й пам’ять про невидиму далеку гарячу зірку, яка для Землі завжди світить у режимі світанку. Залишилось дві доби екранування, а потім їхній відсік, який під час переходу через Простір ЕлI з невідомих причин відокремився від зорельоту «Мажара», стане видимим для мешканців незвіданої планети Етерії. За правилами — потенційний ворог, особливо з більш розвиненими технологіями, не має отримати жодної інформації про Землю. Рішення прийнято. Не тепер — щоразу, напередодні польоту, кожен із зорельотців мав підтвердити свою готовність у разі необхідності здійснити це. А саме: якщо протягом двох діб за Богданою, Устимом, Уляною і їхнім капітаном Василем не прилетить із Землі рятівний зореліт, то у відсіку ними буде увімкнено режим самоліквідації..." (Олена Більчук)

 

До цієї добірки оповідок Володимира Даника циклу "З письменницького зошита" увійшли такі:

"Вірші, написані учора", "Прагнучи осмислити", "Серед філологів", "Мудрець чи... не мудрець", "Уміли капризувати".

Читайте також вірші: "Мамине серце", "У діда ювілей".

 

 

 

"Вкраїна встає з колін,
За волю бореться народ,
За життя майбутніх поколінь,
аби не згинув український рід."

(Марія Романюк–Крижанівська)

 

 

 

 

"Священний подарунок від Бога – й до Бога
для кожної живої душі – дорога Віри, Надії й Любові,
аби пізнати справжнє торжество Розуму і Духа."

(Сергій Губерначук)

 

 

 

 

"Ця історія розпочалася у далеких 90-х. Тоді Дмитро та Катерина зустрілися і утворилась нова сім'я. Катерина була з багатодітної родини, Дмитра виховувала сама мати, жили теж небагато.. Через деякий час пара зіграла весілля..." (Карина Гусельникова)

 

 

 

 

 

Перша книга тетралогії «Таємний посол» «Посол Урус-Шайтана» розповідає події 1676 року від Різдва Христового. Змальовується Запорізька Січ. Кошовий отаман Іван Сірко посилає головного героя, молодого козака Арсена Звенигору з подвійною таємною місією до Болгарії. Він повинен викупити з неволі брата Сірка, Нестора і розвідати, чи правдиві чутки про підготовлюване вторгнення турків в Україну. Досконало володіючи турецькою мовою, цей сміливий "таємний посол" зумів роздобути і привезти на Запоріжжя фірман (указ) султана Магомета IV про майбутній похід на Україну. Розуміючи виняткову важливість цього документа, Сірко негайно відправив його до Москви, де він і зберігся до наших днів в архіві колишнього Посольського приказу. Так стали відомі стратегічні й тактичні плани Туреччини. Українські та польські війська, завчасно підготовлені і стягнуті під Чигирин, завдали сильному супротивнику значних втрат, змусили його відступити і відмовитися від планів завоювання України, які, якщо б вони були реалізовані, призвели б до повного знищення її народу. Під час виконання місії Арсен потрапляє в полон замість того, щоб пробиратися таємними стежками під Варну. Цю книгу можна назвати провідником по історії України того періоду.

 

У другій книзі тетралогії «Таємний посол» «Фірман султана» розповідається про те, як Арсен Звенигора, козак Війська Запорізького та його друзі втекли з рабства на турецькій галері. До їх рук випадково потрапляє фірман султана. Тепер Арсен знає про те, що його рідну Україну очікує нова турецька навала на чолі з візиром Кара-Мустафою. Арсен усіма силами намагається швидше потрапити додому, щоб попередити про небезпеку кошового отамана Сірка та гетьмана Самойловича. На шляху до України Арсену допомагають його знання турецької мови, вправне володіння зброєю та уміння знаходити вихід зі складних ситуацій.

 

 

 

У третій частині тетралогії Арсен Звенигора нарешті повертається додому, проте війна знову змушує його відправлятися у похід. У пригодах йому допомагатимуть персонажі попередніх книг — росіянин Роман Воїнов, поляк Мартин Спихальський, болгарський воєвода Младен і його син Ненко. Крім цього, важливу роль у сюжеті відіграє Семен Гурко. Задум цієї тетралогії виник у письменника під впливом відомої картини Іллі Рєпіна «Запорожці пишуть листа турецькому султану». Милуючись картиною, письменник подумав, що художник на своєму полотні відобразив лише мить з життя захисників своєї землі. Тоді він вирішив написати роман, де можна було показати, як вони жили, сіяли та збирали хліб, займалися торгівлею, ремеслами, кохали та воювали, гинули у неволі та війнах.

 

"Моє любе дитятко,
Нічка темна прийшла
Спи, моє янголятко,
Спи, маленьке хлоп‘я.
Все добро, що у світі
Я дарую тобі.
Спи, мій рідний синочку!
Хай щастить у житті.

(Тетяна Прокоф’єва)

 

 

"Напровесні, коли холод і лід, природа дрімає. Та під тонкою кіркою видимого спокою теплиться життя. Дерева та кущі навіть серед зими готові прийти людині на допомогу. Найбільше користі — у корі тоненьких гілочок, що виросли упродовж останнього року життя рослини. Так пише травознай Наталя Земна у книзі ”Природа зцілює і взимку. Гілкотерапія”. Цієї зими, друзі, я заготовила чимало соку калини. Вона приємна в чаях, усуває симптоми застуди, очищує шкіру, зміцнює імунітет. Після переробки ягід залишаються галузки з кетягів. Ними я і спробувала фарбувати біле куряче яйце. Отримується світло-бура барва, яка нерівномірно лягає на поверхню. Можливо, коли взяти гілочки прямо з куща, то вийде краще пофарбувати. Треба спробувати..." (Ірина Михалевич)

 

Назва останньої частини тетралогії відсилає до турецького звичаю, за яким посадовцю, що завинив, султан надсилав шовковий шнурок. Такий «презент» означав смертний вирок. У центрі уваги роману Арсен Звенигора, який продовжує боротьбу проти ворогів рідної України, вирішуючи попутно особисті проблеми. У вирі війни зникла кохана дівчина Арсена — Златка. Пошуки у Криму та в інших частинах Україні не дали результатів. Але через деякий час стало відомо, що Златка потрапила в Стамбул, у гарем великого візира Кара-Мустафи. Й Арсен разом із другом Ненком поїхали її визволяти, заприсягшись врятувати її з полону або загинути у бою з ворогом. Також описується похід на Європу і облога Відня турками.

 

"Плету я з дитинства. На яких тільки дротах не плела! До чого не бралась! Вже б і не порахувала, скільки ж то виплетено шкарпеток, шапочок, рукавичок, светрів. А всі ж різними в’язками, ґудзи змінюються, форми  пропусків… Повторення не для мене. Люблю нове та неспробуване. Не знаю, подобається мені насправді чи не особливо подобається в’язати, мабуть, то просто звичка. Як тільки вільна хвилина випаде, я за плетиво. Так і живу посеред петель, поміж лицевими та виворітними. Правду кажучи, я давно зрозуміла, що там, де є лицева, завжди має бути виворітна. На що б не поглянув. До прикладу, з одного боку червоний колір – колір божественного вогню, а з другого – символ диявола. З однієї сторони, ніж служить для нарізання хліба, а з другої, це страшна зброя. Проблема завжди полягає в тому, щоб відрізнити лицеву петлю від виворітної. Чому петлю? Так за чим не підеш, у петлю тебе воно за собою тягнутиме, – я до цього теж дійшла. От і я колись заміжньою була. Хто його знав, що так життя складеться..." (Галина Мирослава)

 

"Вчора була річниця смерті мого брата. Я намагався його згадати та скільки не силувався, згадував лише як він протикав яблука шпажками. Коли мама перед святами пекла на кухні, я завжди крутився біля неї, мене роздирало мало не на шматки бажання потрапити їй на очі. Я розривався від бажання, щоб для приготування нашої традиційної хатньої страви — яблук у карамелі, вона вибрала для проколювання яблук з-поміж усіх мене. Але вона вперто довіряла цю справу тільки моєму братові. Казала, що ніхто краще за нього цього не зробить. Мене це злостило.І я набирав повні кишені яблук та віддалявся в свою кімнату. Там, у нижній шухляді письмового столу, лежала чимала колекція цвяхів, які я позносив бозна-звідки. Я витягав їх пригоршнями та протикав ними яблука, отримуючи насолоду..." (Галина Мирослава)

 

"Боже, великий, єдиний,
Нам свою милість яви
І для поколінь майбутніх
Ти Україну храни.
Ти збережи її, Боже,
Бо у гріхах потопає вона,
Ти освіти її, милість яви,
Чесних людей всіх спаси..."

(Марія Романюк–Крижанівська

 

"Скільки себе пам’ятаю, хотіла бути паяцом. Щоб ото в цирку виступать, так сказать, на арені. “Буду кловуном,” — сповіщала кожного нового гостя нашого селища, що міським значиться. І от нарешті-таки сьогодні, розширивши рот по самі вуха усмішкою царівни жаби (хотіла сказати анаконди, ге-ге), приїхала брати ваш Київ штурмом. Настрій вловлюєте? Так і є — окупаційний! Моє гасло знаєте?! Просте: “Не можу не бути”. Перша барикада — подати папери на розгляд комісії.Розказую. Слухайте уважно — потім всім розказувати будете, що з зіркою тет-а-тет розмовляли. Ге-ге. Сидить панок, животастик у вигляді акули, грубший, ніж за довший, вдвічі, мабуть. Такий собі засмальцьований овал з заплилим лицем. А міна яка? Точно, кисла..." (Галина Мирослава)

 

Мене звати Тетяна Прокоф’єва. Я — з міста Покров, що на Дніпропетровщині.  Маю у творчому доробку 6 альманахів, де опубліковано мої поезії. Пишу від душі та серця. У кожен рядочок укладаю частинку добра. Вірю, що світло перемагає темряву!

 

 

 

 

"Прокинулось з сонцем вербове намисто,
На світ подивилось — весна!
Несе течія кучугури із листя,
Торішня минає краса.
Проміння несміле торкається крони,
Лускате спадає вбрання,
І котики ніжні торкають долоні,
З теплом завітала весна."

(Інна Паламарчук)

 

"Оце моє таке життя.
Мої продовження у дітях.
Цвіт яблуневого злиття
в обіймах цих, немов на вітях...
...О, ти! моє таке життя!
слізьми закінчуйся чи сміхом,
а все одно – без тебе я
залишусь жити ві́ршем тихим."

(Сергій Губерначук)

 

 

"Звечоріло. У присипаній снігом нірці копошилися мишенята. — Мамо! Нам сумно! — Ось, насінинка. Грайтеся! — Не хочемо! — То беріть горошинку! — Ні! Ні! Ні! — понадували щічки мишенята. А найменше почало плакати. — А шишечку? — Хочемо! — закивали вухастики. — То чекайте на мене! — сказала мама мишка й мелькнувши хвостиком, вискочила з нірки. В завірюху, помчала вона аж за село, де росла висока сосна. Знайшла в снігу шишечку й подалася додому.
Аж, раптом, поміж сніжинок, залунав сміх..." (Ольга Зубер)

 

 

"Нескорені, незламні ми!
Ми — лицарки і лицарі!
Добро на нашій стороні!
І перемога — наша сіль!
Ми — лицарки і лицарі!
Ми звемось українцями!
Добро на нашій стороні,
Ми звемось українцями!"  

(Alex Marti)