На відео: "Час поезії". Поет, перекладач, кіносценарист, драматург Іван Драч.
Згадують митця Василь Герасим'юк і Мирослав Лаюк.
Володимир Даник
ПРО ДІТЕЙ... ПРО ОДИН З ВІРШІВ ПОЕТА... І ПРО КИЇВ!
Письменник-гуморист Костянтин Світличний, що керував літературною студією “Ровесник” при обласній “молодіжці”, одного разу поділився з нами, тогочасними студійцями, таким своїм творчим секретом. Написавши щось, він відкладав написане... ну, так... тижнів на два. А потім знову повертався до недавно створеної усмішки чи уривку з, так би мовити, серйозної прози. І перечитував, і правив написане на основі вже більш спокійного і виваженого розгляду.
З почутого ми і робили для себе такий висновок. Не завжди варто поспішати з оприлюдненням чи опублікуванням чогось свіжоспеченого. І використання подібного підходу себе виправдовувало. Хоча інколи обставини змушували і відступати від цього правила. Та, бува, написане чекало свого часу і місяць, і рік. А інколи і декілька років.
Отож оповідання, що його хотілося б нині оприлюднити, написане кілька років тому. Про що ж воно?! Про те, наскільки чутливими бувають діти до вірша і пісні. Та і до звичайного і непретензійного, але ж щирого і доброго слова. А у процесі нинішньої повномасштабної агресії немало страждали не тільки дорослі, а і діти теж.
Ще мова йде про один з віршів відомого поета. Вірш, що став піснею. А сам поет на момент написання оповідання ще був живий.
І ще мова йтиме про Київ. Велике місто, у якого було немало випробувань. І там, у глибинах століть. І тут, у сьогоднішньому дні.
На відео: Іван Драч. "Київський сонет" (із книги "Київський оберіг", 1983 в.).
СОНЕТ – ...ПРО КИЇВ!
Письменницьке життя – це ще і... ну, певна ж річ – зустрічі з читачами! Інколи можна було б і уточнити – з маленькими читачиками... Запрошують поета на творчу зустріч з школярами. І тут тобі – повне роздолля! Що хочеш – те і читай... Хочеш читати лірику – то й читай лірику. А є і гумор – то читай і гумор. А якщо, як автор, ти причетний до такого улюбленого народом жанру як співана поезія та ще й не забув прихопити з собою гітару, то і це – дуже добре! Усміхнені слухачі, як істинні представники твого такого талановитого і співучого народу, відреагують відповідно – дружними аплодисментами...
Василь Андріяненко, поет і бард у одній особі, переглядав принесені з собою книги і роздруківки з власними творами. На пам’ять не дуже розраховував, бо і написано вже стільки, що у пам’яті – просто не втримаєш. З одного боку сорок п’ять хвилин шкільного уроку для презентації власної творчості – це немало, а пролетять ці самі сорок п’ять хвилин і зрозумієш, що стільки не встиг і прочитати, і виспівати того, що хотілося б.
Сьогодні був... сюрприз. Перед тим, як надати слово поету, вчителька спочатку до слова запросила учнів. І вони дзвінкими, проникливими голосами читали поетові творіння, і це було так виразно, так несподівано, так зворушливо. І якось абсолютно по-своєму.
Потім надали слово і самому поету.
І все звучало – і лірика, і гумор, і, певна річ, пісня! І було сприйнято дуже тепло. З успіхом. Але ж...
Але ж подібні виступи, подібні творчі зустрічі з читачами – це ще і... творча лабораторія для митця! Коли може прозвучати і щось нове, ще не читане і не співане, щось настільки для самого ж автора експериментальне, що важко передбачити успіх чи неуспіх твору.
У останні роки поет не раз брався за створення пісень на слова інших поетів – і українських класиків, і нині сущих колег-спілчан. Ні, таки у жанрі пісні – є якась таїна... Інколи прочитавши вірш когось з колег по перу, Василь зразу ж приходив до думки – ні, з цього вірша... пісні не буде! І раптом... з’являлася мелодія, і чим більше співалася новостворена пісня, цим цікавішою вона здавалась. І реакція читацького залу (а пісня до людей приходила далеко не зразу) теж підтверджувала – так, пісня удалася... Але ж чому? Чому?! Не раз потім задавав собі питання митець – і не міг на нього чітко і конкретно відповісти... Ну, таїна та й годі!
Ото ж Василь і вирішив заспівати... а отже влаштувати прем’єру нової пісні... Однієї пісні з отих, можна сказати, «загадкових» для самого митця пісень, у яких дошукатися їх прихованої таїни було важко. Але ж була колись та перша, несподівана мить, коли він, прочитавши вищезгаданого вірша, вирішив – це ж пісня... І перші звуки мелодії – завирували у його душі!
Вірш, що послужив основою для пісні, мав назву «Київський сонет» і належав перу відомого столичного поета. Можна сказати навіть – видатного поета* (* вірш Івана Драча). Зміст вірша був простим і невигадливим, як і саме життя. Творчість столичного поета з часом ставала, як йому самому здавалося, все важчою і важчою. Ще в Ірпені (у будинку творчості...) та в Козині (у мами!) вірші писалися, а в Києві засмиканому напруженими буднями поету уже було не до творчості. Ось по суті і весь зміст вірша. І чи варто вірш такого змісту співати під гітару – це ще... дуже велике запитання!
І якщо Василю були зрозумілі подібні терзання столичного поета, бо творчі люди за своєю суттю одні і ті ж – чи в Києві, чи в Черкасах, то передбачити реакцію на цю пісню черкаських школярів (у яких – і своє життя, і свої проблеми!) він, певна річ, не міг.
То ж під кінець виступу оголосив, що прозвучить нова пісня, пісня на вірш відомого поета. І що йому цікаво, як її сприйме саме оця аудиторія – малих черкаських читачиків!
А пісня полинула, завирувала, розлилася навкруг такими простими і в той же час такими співучими словами:
Ірпінь – зимою. Влітку – це Козин.
Ірпінь – це лижі, напрокат узяті.
І сонце вірша в тимчасовій хаті.
І смутку невигойного полин.
І коли прозвучало «...сонце вірша в тимчасовій хаті», Василю здалося, що у класі ніби посвітлішало, ніби побільшало сонця. І потім – звідки ж, звідки ж він... той полин?! Полин смутку невигойного! У поета відомого, навіть знаменитого. З точки зору літературної – більш, ніж успішного!
Коли пісня почала звучати – лише перші слова... лише перші звуки... Глядачі ніби напружились, ніби умить подорослішали. А, може, інколи важливо – не про що сказано... а як?! А наступні слова звучали так трепетно і хвилююче, що у Василя було таке враження, що ні... пісня написана не колись, і не було таких непростих і болючих сумнівів: співати – не співати! Що пісня народжується саме тепер, на очах у цих, таких спраглих до всього цікавого малих слухачиків...
Козин – це зовсім протилежний плин.
Це мама в хаті, й зовсім як на святі
Ще піч ховає горщики пузаті
І лізуть діти й соняхи на тин...
Побувати у мами – це ж чудово! І там і попрацювати можна творчо, і там і писатиметься добре. Але ж це – не про Київ! А де ж – про Київ?! Бо усе ж – «Київський сонет»... Чому б не назвати вірша «Ірпінським сонетом» чи, скажімо, так – «У гості – до мами»?! А то ж все-таки – ...«Київський сонет»!
Але ж Київ – це так непросто і неочевидно. Це і те, що ти бачиш і знаєш, і те, що не побачиш і не знатимеш ніколи. І, може, щоб написати щось щире і вартісне про нашу столицю, слід і поглянути, і подумати про неї – здалеку?! А у пісні якраз і згадувалося про Київ, і слова були не без сумнівів і гіркоти.
А Київ? Як він дихає мені?
Чом в Ірпені та трохи в Козині
Ще я пишу, та тільки не в столиці?
Там сніг кипить. Там дихають суниці.
А в Києві стаю Лаокооном,
Обплетений гримучим телефоном.
Ну, здавалося б – усе просто... Відімкни телефон – і твори! Печи шедевр за шедевром... І ніхто не заважатиме! Але ж не так все просто, як інколи здається. Живемо ж у страшенно бюрократизованій країні. І якщо ти – просто митець, а не, скажімо, дрібний літературний бюрократ, або людина, якось причетна до всевладних бюрократичних джунглів, то можуть тебе роками – не помічати і не помічати. Не відповідати на телефонні дзвінки?! То і... телефонувати перестануть! І що тоді?
Так, пісня була тепло сприйнята. Так, пісня по-справжньому «зачепила» слухачів. Але чому? Чому ж?! Адже після тієї творчої зустрічі у Василя залишилось ще більше сумнівів і запитань, аніж до того.
Пульсувала думка: а чи зрозуміли оці маленькі слухачики такі непрості (а інколи гіркі і болючі!) дорослі проблеми. Мабуть зрозуміли... Або – хоча б відчули! Бо і кожен поет (скільки б літ йому не минуло!) – хоч трохи дитина... Отож не могли не відчути!
Василю пригадався уже досить давній випадок, який довелося спостерігати колись. Молода пара з дитиною стояла на трамвайній зупинці. А трамвая не було. Від трамвайної колії зупинку відділяла металічна огорожа, досить височенька, як для дитини. Хлопчик, якому нічим було зайнятися, ліз і ліз на цю огорожу. На нього кричала мати, кричав батько, але малий усе робив по-своєму. І його можна було зрозуміти: ну, де ще і коли випаде нагода полазити по такій зручній для цього огорожі.
І тут до хлопчика підійшла літня жінка. Неподалік був розташований дитячий садок і можливо саме там вона і працювала. Жінка звернулася до хлопчика, який уже вкотре почав лізти на огорожу:
– А ти бачиш, що ця огорожа висока? І з неї можна впасти... І боляче ударитися!
І без будь-яких наказових інтонацій, привітно усміхнувшись, додала:
– Ну, ти ж розумний хлопчик! Ось подумай сам і ти збагнеш, що на цю огорожу – лізти не треба!
Малюк вислухав це просто вражено. І було видно, що його вразила не скільки небезпека упасти і боляче вдаритися, скільки те, що його намагалися переконати, що до нього поставилися – як до особистості! Рівної усім іншим і вартої уваги. На яку не слід гримати навіть тоді, коли для цього є підстави. Хлопчик вже не ліз на огорожу, що так йому полюбилася, і незабаром мама, тато і син дочекалися трамвая і вирушили у якомусь, тільки їм відомому напрямку.
– Ось вона – психологія у дії! – думав тоді, усміхнувшись сам собі, Василь Андріяненко, – А, може, і не тільки психологія? А, може, ще щось, що до кінця не вивчити ніколи! Та і чи можна такому... когось навчити?!
Згадавши цей випадок, бард напружено думав про те, що можливо у вірші відомого поета було щось таке, чого спрагло чекали маленькі читачики – довіра... Ставлення до когось – як до рівної собі особистості! Яку не потрібно надто вже часто повчати. А якщо і вчити, то насамперед – власним прикладом.
Та і який би досвід не був у людини, але життя влаштоване так, що тільки учорашнім досвідом день сьогоднішній – не виміряти... Ну, ось хоча б ситуація у вірші – поет... відомий... досвідчений... уславлений! Здавалося б, мав би почуватися у поезії дуже упевнено, ну, ніби старший чи молодший Кличко на рингу, а тут, бач... не пишеться! А чого не пишеться? А чого ж «Київський сонет»?! Може, тому, що про Київ не пишеться?! А чого ж не пишеться?! Може, тому, що Київ, як і добре знана усім Гераклітова ріка, сьогодні – один, а завтра – зовсім інший... І який він – ...інший! – треба і зрозуміти, і відчути. Відчути – кожною клітиною свого тіла. А це ж не зразу. Таки не зразу. І про Київ ще напишеться – і ще й як напишеться! Бо це місто варте і овацій, і шедеврів. Але напишеться – уже завтра. Коли Київ буде – уже не таким, інакшим. Але так само – привабливим і незбагненним! Ось тому так і трапляється: пишеться ніби... про Ірпінь і про Козин, а виходить – ...«Київський сонет»!
Отже пісня, що прозвучала – підштовхувала до думок! Але дійти до думки однієї, остаточної, вирішальної – о ні, до цього... ще було дуже далеко!
Після творчої зустрічі, про яку йшла мова, минуло кілька тижнів. І ось творча зустріч уже з іншою аудиторією. І ця аудиторія було значно дорослішою і кваліфікованішою – працівники бібліотек... Люди чутливі до слова. А дехто і дуже залюблений у поезію. А втім звичайні люди. Черкащани. Втомлені нелегкими буднями і попри всі теперішні негаразди раді зустрічі з поетичним словом.
Звучали вірші і пісні і Андріяненко з хвилюванням спостерігав, як оживали і світлішали засмикані щоденними турботами люди, ясніли посмішками обличчя.
– То що – співаємо «Київський сонет»?! – вирішував і вирішив для себе Василь, – Саме так і не інакше!
І пісня звучала, але вже – якось по-іншому... Не так як уперше! Та знову змушувала замислюватись таку чутливу, переважно жіночу аудиторію. І головне (і це було помітно!), що ніхто не сприймав терзання столичного поета – пишеться... не пишеться... – як легковажні витребеньки знудженого інтелігента. Усе сприймалося – всерйоз... на повну силу! І, здавалося, кожен з слухачів думав про своє, особисте. Хтось про кохання, яке з літами стало буденщиною. Хтось про давню мрію, яка ще жива, але все ж – не збувається і не збувається.
І Василю пригадалося, як ще у радянські часи у редакції однієї з черкаських газет збиралася симпатичненька компанія любителів поезії, що активно обговорювали власні твори і подібні обговорення проходили і справді ж з одного боку дуже зацікавлено, а з іншого – і гостро, і непримиренно! Був там і один дуже оригінальний чоловік, безумовно, цікавий поет, про якого хтось казав – це бунтар… А хтось при цьому іронічно додавав:
– Ну, це ж… батько черкаського сюрреалізму!
З чим вищезгаданий чоловік не погоджувався:
– Та який же я батько, коли я вже… дід!
І додавав не без посмішки:
- То краще вже називати мене – …дідом черкаського сюрреалізму!
Отож цей «чи батько, чи дід черкаського сюрреалізму» вирушив до Києва і завітав у гості до поета (автора «Київського сонета»), сказав, що з усіх поетів світу вважає кращими – Андрія Вознесенського, когось з прибалтів і автора «Київського сонета». Потім обидва поети – і київський, і черкаський – разом з дружиною автора «Київського сонета» пили на кухні каву з коньяком (пляшку коньяку черкаський гість завбачливо приніс з собою), розмовляли про поезію і, мабуть, почувалися при цьому найщасливішими людьми на світі.
Завсідники згаданої раніше черкаської літературної тусівки (що гордо іменувалася – літературний клуб «Дніпро»!) сприйняли цю новину загалом схвально, але неоднозначно. Хтось досить таки в’їдливо зауважив, що будь-хто з поетів погодився б, якби його віднесли… до трійки кращих! Часи тоді для творчих людей були досить нелегкі, надрукуватися було непросто. Але газета, під крилом якої функціонував клуб «Дніпро», уперто друкувала поетичні одкровення «дніпрян» і цим активно підтримувала їх творчі поривання. А Олександр, відповідальний секретар газети, досвідчений журналіст (а потім за плином літ – і тележурналіст!) та і поет, що не кажіть, з власним творчим обличчям, після того не раз… так, з легкою іронією… але ж і не без гордості… підкреслював:
– Найбільше творче досягнення черкаського літературного клубу «Дніпро» – це те, що поет такий-то... пив каву з коньяком з автором «Київського сонета»!
Василь у ті часи тільки починав у літературі і не дуже розбирався у тонкощах літературного процесу і навкололітературних пристрастях, що тоді вирували. Але тепер, згадуючи ті літа, чітко усвідомлював – а це ж добре… коли до поета у розквіті сил і таланту прийде хтось (з коньяком чи без… не в тому річ!) і скаже – ваші вірші хвилюють, ваші вірші захоплюють, ваші вірші окриляють! І дуже добре, коли це скаже поет – хай і нікому не відомий… але брат по духу... А не якийсь бюрократ – літературний чи ні!
Ось такі думи і спомини раптом охопили Василя уже після другого виконання у Черкасах пісні… «Київський сонет».
Так, пісня слухачам сподобалася… І це було помітно. Але питання, які знову викликала ця пісня – ще залишалися.
– Ну, нічого... – думав уперто Василь, – прийде час, буде нагода – виберемося і до Києва! Ось там і з’ясується, а чим же так причаровує черкащан... «Київський сонет».
Нагода і справді трапилася. Коли пробігло уже немало часу. А час – це ж добре! Є коли подумати. А думати – завжди є над чим.
Маршрутка з Черкас під’їхала до зупинки, розташованої неподалік від однієї з станцій метро. Ще кілька хвилин і Василь уже влився у потік пасажирів, що активно заповнювали один з вагонів метрополітену. Коли ти у Києві, час відразу ж стає спресованим гранично. Бо треба у той же день ще повернутися до Черкас.
Але слід спочатку вирішити питання, що послужиди причиною поїздки. Бо їздити з суто літературних причин – на власні гроші... не дуже наїздишся! А звільнившись від нагальних турбот, можна і на Банкову – до Будинку письменника... Там якась особлива атмосфера, що не поспішає надто вже швидко піддаватися стрімкій течії літ.
Біля чергової в Будинку письменника – книжкові новинки! Когось з авторів представлених книг Василь знав – тільки за книгами, з кимось з авторів був – особисто знайомий. Отож уважно розглядав книги, хоча і не міг не помітити, що ціни – кусаються... А чергова уважно вивчала його – а раптом цей гість столиці таки придбає щось вагоме з виставленого. Та Василь виходив з власних фінансових можливостей і обрав не добре помітні і важкенькі фоліанти, а щось порівняне невелике і тоненьке, і, певна річ, прийнятне за ціною, але усе ж і цікаве за змістом. При цьому поет і бард в одній особі наполегливо намагався себе морально заспокоїти:
– Ну, нічого... ось... колись... дуже забагатіємо... і всі книжкові новинки – будуть наші!
Переглядаючи придбану книгу, Василь виходить на вулицю.
Ще є час. Ще можна нікуди не поспішати. І просто помилуватися столицею.
Так ось він який – Київ... Таке потужне і таке спрагле до життя місто. Місто, яке – стільки разів убивали! Але не вбили... Бо хіба ж можна убити таке місто?!
І знову Василю пригадався вірш «Київський сонет».
Кажуть, що сонет – це драма… у мініатюрі! Але у той же час і теж усім відомо: сонет – це ж у перекладі з італійської... пісенька! Чи не занадто легковажно це – ...для драми?! Може, це тому, що і сам сонет – це вірш порівняно невеликого розміру. Але ж глибина драми не вимірюється кількістю слів, у які її можна вмістити!
Отож Василю укотре і думалося: – Яке ж воно величне, яке ж воно вродливе це місто! Скільки у ньому і прихованої журби, і ще незнаної нам слави...
Ідучи такими мальовничими і неймовірно-затишними київськими вулицями наш герой починав розуміти, що Київ – це не якась там... пісенька! А натхненна пісня. І напружена драма – у той же час...
Так, це місто – пісня… Саме пісня... Пісня, що складається не з схвильованих поетичних рядків і співучих, натхненних нот, а з нелегких думок і уважних поглядів незнайомих людей, які ідуть тобі назустріч, з їх таких непростих доль і важких, тривожних буднів. Пісня, яка давно вже звучить... І якій – звучати і звучати!
На відео: музична візитка столиці України.
Матеріали люб'язно надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Більше оповідок зі збірки "З письменницького зошита" від Володимира Даника:
"Інколи пишуться різні за характером нотатки – роздуми, спомини, жарти… І ти ще не уявляєш, а у якій же формі це потраплятиме на очі читачу. Але потім щось, написане у той чи інший час, раптом... ніби об’єднується у якусь ще не зовсім зрозумілу для тебе спільноту. Ось так у мене і з’явився цикл «З письменницького зошита»..." (Володимир Даник)
Читайте також на нашому сайті:
