На відео: Інелла Огнєва. "Україно, про що ти мовчиш?".
Іннелла Огнєва
УКРАЇНО, ПРО ЩО ТИ МОВЧИШ?
Україно, про що ти мовчиш?
Яку біль в серці краєш роками?
Україно, чому не кричиш
До людей проливними дощами?
Про гоніння не шепчеш свої
І про долю – далеку від мрії.
Про траву, що втопала в крові
І про війнами вбиті надії?
Чом не шепчеш до нас восени
Свої спогади листям опалим?
І про те, як вставала з колін,
І про те, як спокою не знала?
І про зрадників – рідних синів,
Що зрікались від тебе роками,
Й про скорботу нелегких років,
Коли мову твою витісняли.
Не почути від тебе це все,
Ти свій біль укриваєш під тишу,
Тож аби пам’ятати усе,
Споконвік ми історію пишем!
З неї ми пізнаємо тебе,
Дізнаємося те, що змовчала.
Ніби в дзеркалі, бачим себе,
Тих, до кого ти мовчки кричала.
Бачим ми – з тебе досить війни!
Ти сповна вже отримала долі.
Розумієм – ми твої сини.
Розумієм, шкода, що поволі…
Розумієм, шкода, що не всі…
Що достатньо ти лиха зазнала,
Що історію пишемо ми!
Головне, щоб нам розуму стало,
Щоб історію нашу вивчаючи,
Ми помилок уникнуть змогли.
Україну з колін піднімаючи,
Довели, що ми гідні сини!
Щоб з пожовклих сторінок завжди
Наші діти могли прочитати
Про усе, що віками тобі
Довелося від долі зазнати.
Нам розкаже історія те,
Що так хочеш ти нам розказати.
Про героїв, які попри все
Не збирались тебе залишати,
Що стояли за тебе в бою,
Від снарядів вкривали тілами
І останню криваву зорю
Із любов’ю до тебе стрічали!
Ми історію ту не забудем,
Що писали нам предки віками.
Берегти у серцях її будем,
Поки сонце палає над нами.
Ти мовчиш, моя рідна Вітчизно,
Але чуть твого серця биття,
Що нас всіх протинає наскрізно…
Україно – ти наше життя!
Я живу, поки чути тремтіння
України заквітчаних мрій,
Поки гідно історію пишем,
Українці не втратять надій!
На відео: Інелла Огнєва. "Звіра-вбивцю на ймення Війна.."
* * *
Жив один чоловік на цім світі...
Був ворожий, жорстокий до всіх,
Мав він очі мов кров'ю залиті
Й не один на душі тяжкий гріх...
Ненавидів усіх він і сталось
Якось так, що зустрів на шляху
Саму смерть, що землі не торкалась,
Чорну, темну й, мов хмару, легку...
— Ну, привіт, чоловіче! — сказала.
Він здригнувся і лиш промовчав...
— За тобою, повір, наглядала
Дуже довго, ти не помічав?
— Ні... — промовив він злякано й тихо
Та не бійся мене, не уб'ю.
Залилася кістлява враз сміхом:
— Подарунок тобі лиш зроблю...
Все, що хочеш проси, все дістану...
Таких темних сердець, як твоє
Я ніколи в житті не стрічала,
Тож бажання одне в тебе є!
Чоловік враз невпевнено мовив:
— Хочу звіра у тебе просить,
Щоб був спраглий до болю і крові
І не вмів співчувать і любить...
Щоб вбивав тисячами і зразу,
Щоб з собою розруху лиш ніс,
Щоб страшніший він був од прокази,
Щоб тебе навіть став він страшніш!
Смерть оскалилась: "Гарне бажання!
Я чекала від тебе його...
Перевершив мої сподівання!
Скоро матимеш звіра свого!
Він вбиватиме душі й надії
І нестиме лиш втрати і біль.
Поряд з ним люди будуть, мов звірі
І серця їх, мов лід крижаний!"
— А господар звірині хто буде,
Як помру я, мій вік пролетить?
— Завжди знайдуться в світі люди,
Які схочуть його прихистить!
— Просміялася смерть хрипотою
І розсіялась з вітром вона...
Залишила лиш слід за собою:
Звіра-вбивцю на ймення Війна..
На відео: Інелла Огнєва. "А ви знайте, що ми ж проростем".
* * *
А ви знайте, що ми ж проростем
На руїнах, мов квіти весняні!
Вам на голови впадЕм дощем,
Аби знали, що ми нездоланні!
Ви нас бийте ногами в живіт,
Вибивайте життя до останку…
А ми сили знайдемо на зліт,
Прилетимо до вас на світанку!
Ви останнє у нас заберіть,
Обкрадіть до останньої нитки…
Але знайте ,що прийде та мить,
Коли зявимось знову незвідки…
Ми прийдемо до вас уночі,
Коли будете міцно ви спати…
Запалаєм вогнем від свічі
І зруйнуєм залізнії грати…
Ми прийдемо… Повстанем з руїн!
Ви не спіть, а тривожно чекайте….
Проростемо жагою до змін…
Ми не вмерли, живі! Ви це знайте!
Наша рана ще свіжа болить,
Але ми на той біль не зважаєм…
Ну а ви нас ногами топчіть,
Ми, мов пісня, іще залунаєм…
Ми зустрінемось з вами колись…
На Суді, там, де вже не сховатись…
Ви не чули прохання: ”Спинись!”
Вам хотілося далі знущатись…
А ви знайте, що ми проростем
В наших дітях, мов квіти весняні…
Ми не вмерли, ми й досі живем!
Наші душі вони нездоланні!
Ми прийдемо раптово до вас,
Може, вітром, а, може, дощами…
Ви не спіть, ви чекайте на нас
Ми живі, ми зустрінемось з вами…
На відео: Інелла Огнєва. "У кожного свій власний біль..."
* * *
У кожного свій власний біль,
Якого іншим не відчути...
Для всіх незримий вічний бій...
Своя невидима отрута...
Нам всім по різному болить
Ось те "гірке" своє у грудях...
Та хтось тримає і мовчить,
А хтось зривається на людях...
Нам не збагнути глибину
Чужого сорому чи страху...
Ось ту незриму таїну,
Яка об груди б'ється птахом...
Нам не побачить ті думки,
Які так легко приховати...
Зі слізьми витерти з щоки...
Та нам під силу врятувати!
І я в це вірю — кожен з нас
У серці має дивну силу
Крізь втому й темряву образ
В очах помітити зневіру...
І замість осуду в думках,
Згадать, що всім буває важко...
І часом правда не в словах
І не у посмішках, чи масках...
А людям треба теплота,
Ми не підем за них до бою...
Та наша щира теплота
Їм замінити здатна зброю!
Згадайте, плачемо тоді,
Коли ховають сльози стіни...
Не стійте осторонь в біді,
Врятуйте вірою людину!
Щасливі люди не крадуть
І не пліткують за спиною...
Нам всім болить — у цьому суть!
Ми всі стомилися від болю...
А часто кілька теплих слів,
Прощення й щире розуміння
Дарують сильну пару крил
Стають незримим тим спасінням!
Коли на зло і темний гніт,
Відповісте теплом і світлом,
Можливо, в комусь цілий світ
Під силу стане вам змінити...
Так, ми не бачимо всього...
Душевні недра — найтемніші...
Та в нас є сила — це любов!
Давайте станемо добріші!
Тоді увесь душевний біль
Розділим навпіл, а, можливо,
Нарешті спинемо свій бій
Добром створивши справжнє диво!
На відео: Інелла Огнєва. "Минають дні..."
* * *
Минають дні — зникають люди...
Нестерпно гірко на душі...
Неначе лезом ріже груди...
І теплі спогади усі
Шматують серце без упину...
Здавалось, буде так завжди...
Відкривши душу для людини,
Ти не продумуєш ходи
На той випадок, як настане
Глибока темінь на душі
І просто маревом розтануть
Міцні обіцянки усі…
На жаль, немає жодних ліків,
Які полегшили б той біль
Такий небачено великий...
Багато маємо надій
На тих людей, яких впускаєм
У власні душі...Водночас,
На жаль, так часто забуваєм:
Не всі призначені для нас!
Багато з тих, хто з нами поряд
Насправді зовсім і не ті
Із ким проляже наша доля...
Від того зради є в житті…
Ми так бездумно поспішаєм
Відкрити душу для усіх,
А потім болісно страждаєм,
Провину пишучи на них…
Але, насправді, маєм самі
Навчитись трішечки чекать
І не судити по рекламі,
А справжнє серце пізнавать!
Слова солодкі — ще не привід
Умить розтанути, мов лід...
І вчинки влесливо красиві,
Можливо, просто вдалий хід…
Господь створив для вас Людину!
Ви Богом з'єднані в душі!
Вона на світі цім єдина!
На жаль, так часто ми усі
Так поспішаємо... Для чого?
На все у Господа свій час!
Відкрийте серденько для того,
Хто не залишиться у вас
Одним із гостей, залишивши
Лише натоптані сліди…
Так часто плачем, поспішивши...
І в серці творимо суди…
А потім, з ранами обходим
Насправді відданих людей...
Холодні, начебто із льоду,
Із тихим осудом очей…
Я прошу — просто відпускайте
Усіх так названих "гостей"!
І Богу славу віддавайте
За те, що мали цих людей
На вам дарованому шляху...
Вони навчають цінувать...
Нехай і ріжуть душу цвяхи,
Навчімось просто відпускать!
Повірте — кожного чекає
Його частинка у житті!
Така людина не зникає...
Із нею, наче в укритті,
Умить опинетесь від всього:
Від цього світу і "гостей"...
Прошу — довіртесь щиро Богу!
Він сам готує нам людей!
Не треба зразу закривати
Свої поранені серця...
Давайте з вірою чекати
Найкращу долю від Творця!
Минають дні, зникають люди...
Звільняють місце у душі!
Для тих, з ким в радості забудем
Нестерпні спогади усі…
Для тих, хто точно не покине
І буде поряд в кожну мить!
Для тих хто витягне зі спини,
Той ніж, що болісно саднить…
Для тих єдиних — найрідніших!
Творцем призначених для нас!
Господь ніколи не залишить,
Він потурбується про вас!
Довіртесь Богові й чекайте
А дочекавшись — бережіть!
І самі, прошу, не ставайте
Чиїмись "гостями" на мить...
На відео: Інелла Огнєва. "А я люблю простих людей…"
* * *
А я люблю простих людей…
Таких, які говорять щиро…
Які сміються до дітей,
Не мріють про розкішну віллу…
Які недоліки свої
Знаходять сили визнавати…
У них всередині бої
Ведуться з темінню завзято…
А я люблю людей простих,
Які уміють пробачати…
Таких, що бачать власний гріх
І вміють вчасно промовчати…
Людей, які живуть життям…
Саме живуть, а не існують…
Їм не потрібен зайвий крам,
Вони кохання не купують…
Людей, які своє плече
Підставлять у скрутну годину…
І не згадають вам про це,
Як час якийсь потому сплине…
Людей, що світяться добром,
Говорять правду просто в очі…
Не зловживають за столом
І помсти кривдникам не хочуть…
Людей, які брудні плітки
За спиною не стануть плести…
Вони не слухають чутки,
Хай хто б хотів про щось донести…
А я люблю людей простих,
Таких, які книжки читають
І виглядають перший сніг
І визнають, чого не знають…
Людей, які цінують мить
І не чекають на суботу…
У них в очах вогонь горить,
А в серці віра та турбота…
А я люблю людей простих,
У чомусь геть не ідеальних …
Але справжнісіньких-живих!
Не слід сприймати це буквально…
Люблю людей, які лице
Своє за маску не ховають…
Люблю людей – кричу про це!
Кому? Навіщо? Я не знаю…
Я вірю в силу тих людей,
Незримо сховану у них…
Що серцем рветься із грудей
А я люблю людей простих…
І пройде час і змінить світ
До невпізнанності усюди…
Але не зникне вічний слід,
Який залишать світлі люди…
На відео: Інелла Огнєва. "Вона дивилися на зорі..."
* * * Вона дивилися на зорі...
Такі далеко мовчазні
І наодинці із собою
Латала крила на спині...
Ніхто не бачив ті старання...
Залишить сльози в темноті
І знову вийде на світанні,
Неначе все в її житті
Незмінно райдужно-прекрасно...
Ніхто не знатиме з людей
Про те, що посмішка погасне,
Як тільки згасне світлий день
І прийде ніч в її оселю
І знов залишиться одна....
Сховає біль, закривши двері...
І виглядатиме з вікна
Того, хто просто зрозуміє
І хто не стане черговим,
Хто розіб'є її надії...
Хто не пройдеться по старим
Болючим ранам в черевиках...
Не лишить в'їдливі сліди...
Вона давно уже велика,
Але залишиться завжди
В глибинах серця та дитина,
Яка чекатиме тепла...
Ми часто бачимо картину,
Яка лиш зіграна була
І поспішаємо судити
По тим виставам про людей...
Від нас заховані ті діти,
Які невидимо з грудей
Чекають теплої довіри
І просто дружньої руки...
А ми зриваємо їх крила
І не читаючи думки,
Складаєм враження по маскам...
А там за масками сидить
Душа зневірена у казках,
Яка так стомлено болить...
Давайте будемо дивитись
Хоч трішки далі- в глибину!
На жаль, так легко помилитись...
Давайте бачити стіну,
Яка ховає серед ночі
Самотні сльози із очей...
Так часто думати ми хочем,
Що добре знаємо людей...
Але думок занадто мало...
Давайте станемо для тих,
Кого так довго руйнували,
Одним з тих променів ясних,
Який осушить їхні сльози...
Відчинить двері в темноту
І власним світлом допоможе
Прогнати сіру самоту...
Хто просто зможе бути поряд
Без зайвих осудів і слів...
Із ким обернуться собою
І врешті зможуть змити грим...
Давайте будемо частіше
Дивитись вглиб холодних стін...
Від нас залежить значно більше!
Ми можем стати світлом змін
В житті утомлених від болю,
Які ховаються від всіх...
І носять маски, ніби зброю...
Давайте станемо для них
Тим теплим затишком надійним,
Де врешті волю віддадуть
Своїм сльозам, які постійно
Зі страхом в темряву несуть...
Давайте станемо тим світлом,
Яке зцілятиме людей
В яких тихенько плачуть діти
З закритих намертво грудей...
***
Вона все дивиться на зорі
Чекає ту, яка впаде...
Прошу, зігрій її в любові!
Вона без тебе пропаде...
На відео: Інелла Огнєва. "А щастя насправді у світі немає..."
* * *
А щастя насправді у світі немає...
Я знаю, це важко прийняти в душі.
І знаю — це спершу тебе налякає...
Погодься, не думав в моєму вірші
Почути подібне... Та, прошу — довірся
І просто дослухай мене до кінця...
Якщо ти шукати вже сильно втомився
Омріяне щастя, то істина ця
Тобі допоможе... Дослухай, будь ласка,
Відкрий своє серце! Я хочу сказать,
Що в світі немає дитячої казки...
Ми звикли надію і радість шукать
У власних бажаннях і тлінному світі
Насправді порожніх, байдужих речей ...
І звикли в молитвах бездумно просити
Про те, що знаходим в щасливих людей...
А потім так дивно, чому не приносить
Так часто усе це нам щастя того,
Що бачимо в інших? І знову все просим...
Та правда у тому, що щастя свого
Ми просто не бачим... І в тім таємниця -
Щасливими роблять не речі людей...
Напевно, ти бачив, як щастя іскриться
В притулку у бідних та вдячних дітей...
Не мають нічого, а щиро з сльозами
Радіють цукерці і теплим словам...
Чому ж ми не можем робити так само?
Незмінно бракує для радості нам,
Того, що є в когось, так палко бажаєм...
Та маєм у серці своєму збагнуть,
Що щастя у світі насправді немає...
А знаєте в чому захована суть?
У тому, що щастя не ззовні, навколо...
Цей світ однаковий для всіх на землі
Та бачимо різне... Не зможем ніколи
Відчути ту радість, що дітки малі,
Допоки не зміним приховане в грудях!
Бо щастя не в світі у блиску прикрас...
Воно не навколо, а глибоко в людях!
Не в тлінних багатствах, а сховане в нас!
Не ззовні... В глибинах! Не в тому, що бачим,
А в тім, як сприймаєм навколишній світ!
Одному радієм, а з іншого плачем...
Лиш ми обираєм натхнення, чи гніт!
Хтось в осені бачить вражаючу вроду
І сонячне листя в промінні яснім...
А інший — лиш мряку і втому природи...
Однаковий вибір даровано всім!
І правда у тому, що в кожній хвилині
Ми можем знаходить своє чудеса!
Бо щастя не в світі, а в серці... В людині!
Давайте ми будем нести в Небеса
Не тільки прохання, а вдячність дитячу!
Повірте, насправді ми маємо те,
Що інші лиш в мріях окрилених бачать...
Та просто для нас це вже звично-просте...
Давайте ми будем всім серцем учитись
Радіти щоденним маленьким дивам!
Бо щастя — це вибір! Давайте молитись
З подякою Богу за послану нам
Можливість безцінну щодня прокидатись,
Ходити, вдихати, любити цей світ!
Ми можем обрати чи щиро сміятись
Й притягувати щастя, неначе магніт...
Або ж нарікати і вічно ходити
У втомі, зневірі, в постійній журбі...
Бо щастя немає... Немає у світі!
Воно — в твоїх грудях...
Бо щастя — в тобі!
На відео: Інелла Огнєва. "Він годував пташок з руки..."
* * *
Він годував пташок з руки...
В очах людей гірка зневага...
Худий,як інші жебраки
І на щоках брудна засмага...
А люди швидко йшли вперед,
Ховали погляди під ноги...
І чувся зрідка дзвін монет,
Що розлітались вздовж дороги...
Він був невидимим для всіх...
Примарна постать серед люду...
А на чолі смертельний гріх —
Його клеймо людського суду...
А він свій хрест нести вже звик...
Ніхто ж не бачив за спиною
У нього той страшенний рік,
Ущент зруйнований війною...
Родина, дім... Усе пішло
Під свистом куль у світле небо...
І тільки він на все село
Живим залишився, а треба?
Напевно, так, бо тільки Бог
Усе на світі цьому знає...
І сил дає зробити крок,
Коли, здається, сил немає...
Він годував пташок з руки...
Вони сідали так сміливо....
А в голові важкі думки
І щира віра в справжнє диво...
А всі проходять... Час іде...
Можливо, спиниться побачить
Хоча б один з усіх людей,
Як бідне серце гірко плаче...
Не допоможеш всім один...
У серці страх і насторога...
Але згадай, як Божий син
Здолав життєву цю дорогу...
Він не боявся, не питав
І не цурався сліз та бруду...
А просто жив і рятував
Людей словами, а не судом...
Можливо, й справді щось змінить
Нам стане просто не під силу...
Але, я прошу, не біжіть...
Бо навіть в слові дивна сила!
Їх так багато серед нас...
Давно осуджених, забутих...
Для них в душі спинився час...
А наші погляди — отрута...
Я згодна, всіх не врятувать
І часом скажемо: "Для чого
Негідним руку простягать?"
А я скажу... Скажу: "Для Бога!"
В Його очах немає тих,
Хто є не гідним зватись сином...
Христос життя віддав за всіх
Усі ми — люди, ми — родина!
Є ті, хто впали на шляху...
Згубили світло серед бруду...
Скажи щось добре жебраку
Врятуй словами, а не судом...
Усі ми люди... Часто так
Ми здатні в серці помилятись...
В тобі й мені є той жебрак,
Який так хоче врятуватись...
Не будем бігти стрімголов,
Сховавши погляди під ноги...
У нас є сила, це — Любов!
Любов до Бога і від Бога!
Він годував з руки пташок,
Крошив окраєць їм дбайливо...
А хтось вже зважився на крок,
Спинити біг заради дива...
На відео: Інелла Огнєва. "Запросив якось вовк зайченя на вечерю..."
***
Запросив якось вовк зайченя на вечерю,
Став співати до нього солодкі пісні...
Все красиво прикрасив у темній печері,
Навіть моркви з бадиллям зварив в казані...
Зайченятко спочатку вагалося сильно,
Але потім відтало від лагідних слів...
Може, рішення й здалось йому божевільним
Та відмовитись зайчик малий не посмів...
Він подумав: "А раптом і справді вовчисько
Зміг приборкати звіра у серці своїм..."
Вовк всміхнувся, оскаливши гострі зубиська...
Затаїлось щось темне у серці лихім...
Зайчик щиро повірив у вовкові зміни
В те, що звіра в собі побороти зумів
І пішов наш вухань сам один на гостини
Хоч у серденьку страх, мов листочок, тремтів...
Вовк усе зготовув у печері холодній
Вже і моркву солодку в тарілки наклав,
А в самого блистіли очиці голодні,
На вечерю смачну нетерпляче чекав...
Зайченятко прийшло із яскравим букетом
І всміхнулось до вовка незнаним теплом
Вовк із диву забув про мотузки й тенета
І усівся із зайцем за круглим столом...
І як тільки хотів зайченя вже впіймати,
Раптом наш сіромань, вже й забувши про страх,
Став до вовка так щиро і тепло казати:
"Як я радий, що зміг ти змінити свій шлях!
Я спочатку не вірив та й інші казали,
Що звіряче збороть неможливо в собі...
Та вони просто сили твоєї не знали,
А я певен, що зла не лишилось в тобі!"
Вовк те слухав і слова не міг проказати,
Він ніколи такого до себе не чув...
Він побачив довіру в очицях зайчати,
Та невже це він сам цю довіру здобув?
— Ну тепер то ми друзі навіки з тобою!
Не хвилюйся, я завжди тобі поможу
І тебе примирю з лісовою юрбою
І багато цікавих місцин покажу...
Ти, напевно, стомився в печері сидіти?
А у мене у нірці теплесенький мох...
Можеш в гості до мене, як схочеш, ходити
Не хвилюйся, там вистачить місця для двох!
Вовк умить апетит свій звірячий утратив
І уперше наїстись бадиллям зумів..
Він вечері чекав, а діждався на брата
І до ночі із ним без кінця говорив!
В нього вірили!Вовку літати хотілось...
Він тепер вже не монстр, віднині він — друг!
Його серце холодне нарешті зігрілось...
І, здавалось, змінився весь всесвіт навкруг!
А на другий вже день всі у лісі здивились
І не стільки тому, що наш зайчик живий,
Як із того, що в вовка в очах щось змінилось...
Не горів вже вогнем у них вогник лихий...
Та невже це можливо? Ніхто і не вірив...
А із вовчого серця пропала пітьма...
Це її налякала зайчаткова віра,
А сильнішої сили у світі нема!
Як зростають дерева із зерня малого,
Як маленька жаринка розтоплює лід...
Так і віра в рятунок серденька чужого
Не його лиш рятує, а змінює світ!
На відео: Інелла Огнєва. "Усі ми лиш туристи в цьому світі..."
* * *
Усі ми лиш туристи в цьому світі,
Проїздом ненадовго в цих краях...
Роки людські насправді тільки миті,
Які спливають просто на очах...
Ми всі лише туристи і не більше...
Пробудемо тут роки, або дні....
Хтось буде посміхатися частіше,
А інші будуть хмурі та сумні...
Одні усе життя будуть збирати
На чорний день зароблену платню...
А інші будуть хліб свій роздавати,
Хоч чутимуть, що роблять маячню...
А інші у лікарнях будуть жити
І їсти тільки овочі одні...
Щоб тільки у краях цих походити
Подовше... Бачать смерть в страшному сні...
А є такі яким на все байдуже,
Або вони таких лише вдають...
Є ті які розумні, наче,дуже
І думають, що знають, як живуть...
Є люди адвокати і лінгвісти...
Закохані і з відчаєм в очах...
Одне у нас є спільне-ми туристи
І всі лише проїздом в цих краях...
Нема різниці, що наразі маєм...
І статки не важливі і краса...
Усе це тут туристам залишаєм,
Коли ідем додому, в небеса...
Є те, що справді цінне в цьому світі...
Це те, що зберігається в серцях...
Роки людські насправді тільки миті,
Які спливають просто на очах...
На відео: Інелла Огнєва. "Людина має право на утому".
***
Людина має право на утому…
На те, щоб не утриматись від сліз…
Сховатися від світу в себе вдома…
Або втекти у тихий темний ліс…
Людина не залізна… Вона може
Стомитися від всього в якусь мить…
До інших стати трішечки ворожа
І виказати все, що їй болить…
Засуджувать не треба поспішати,
У душу заглядати їй не слід…
Людина має право не встояти,
Не втримати на плечах цілий світ…
Людина має право на невдачі,
На помилки, падіння у житті…
І ці моменти слабкості не значать,
Що має потонути в каятті…
Людині треба просто розуміння,
Не осуд і не жалість-співчуття!
Не треба в неї кидати каміння,
Стомитись може кожен від життя…
Не слід казать: «Мені б твої проблеми!
Є ті кому ще важче, ніж тобі!»
Люди не залізні, кожен має миті,
У які втрачає сили чи контроль.
Можуть їм боліти
крила перебиті,
Люди — то не сейфи,
не знайдеш пароль.
На відео: Інелла Огнєва. "Майстерня розбитих сердець…"
* * *
Далеко в незнаній країні,
Десь там, де у світу кінець
Відкрилась в маленькій хатині
Майстерня розбитих сердець…
В ній майстер із срібним волоссям,
Забувши про сон, працював…
Весь час з вікон світло лилося,
Здавалось, ніколи не спав…
Приймав він серця тяжко хворі
В яких ледь жевріло життя…
Серця напівмертві і кволі,
Серця після чвар й побиття…
Він жодного разу нікому
Відмову від серця не дав…
Забувши про старість і втому,
Дбайливо серця лікував…
Та часом в майстерні траплялись
Вже згаслі, померлі серця…
Вони на шматки розривались
В жахливому танці мерця…
Та майстер в молитві до Бога
Серденько з грудей діставав,
Відламував скельця від нього
І в мертві серденька вкладав…
Ось так він себе по частинах
Вкладав у розбиті серця…
Вогонь на холодних вуглинах
Розпалював з волі Творця…
Та якось настала та днина,
Коли він серденько дістав
Й побачив – лишилась краплина,
Піщинка від того що мав…
А поряд серденько лежало,
Яке так хотів врятувать…
Воно ще ледь видно палало
І так не хотіло згасать…
І майстер, ледь чутно зітхнувши,
Останню піщинку з грудей,
Про страх перед смертю забувши,
Віддав на рятунок людей…
І ліг вже до смерті готовий
Та раптом відчув, що живий…
А в грудях тріпоче щось нове,
Солодке, мов присмак надій…
Він спершу не міг зрозуміти
Та потім душею відчув…
У ньому продовжують жити
Всі ті, в кого серце вдихнув…
Він думав, що зможе роздати
Себе в якусь мить до кінця…
Та зараз відчув, як багато
Лишили у ньому серця…
***
Далеко в незнаній країні,
Десь там, де у світу кінець..
Палали житям у людині
Врятованих сотні сердець…
У добірці "Вірші про кохання" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Роберта Бернса, Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша, Ганни Черінь та інших відомих авторів.
"Коли закінчиться війна,
Я хочу тата обійняти,
Сказати сонячні слова
І повести його до хати,
Ти – наш Герой! Тепер щодня
Я буду дякувати Богу
За мирне небо, за життя,
Всім, хто здобув нам ПЕРЕМОГУ!"
Думки українських поетів про рідну країну, їхні відчуття до української землі і нашого народу — все це юні читачі зможуть знайти в представленій добірці віршів про Україну від Ганни Черінь, Юрка Шкрумеляка, Наталки Талиманчук, Іванни Савицької, Уляни Кравченко, Яни Яковенко, Василя Симоненка, Івана Франка, Володимира Сосюри, Катерини Перелісної, Богдана-Ігоря Антонича, Марійки Підгірянки, Миколи Чернявського, Володимира Сіренка, Іванни Блажкевич, Грицька Бойка, Миколи Вінграновського, Платона Воронька, Наталі Забіли, Анатолія Камінчука, Анатолія Качана, Володимира Коломійця, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Андрія М’ястківського, Івана Неходи, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Максима Рильського, Вадима Скомаровського, Сосюра Володимир, Павла Тичини, Петра Осадчука, Варвари Гринько та інших відомих українських поетів.
Усе
буде
Україна!
Останні коментарі до сторінки
«Інелла Огнєва. «Україно, про що ти мовчиш?» — вірші про Україну, про війну, про кохання, про... життя... (читати та слухати, відео)»:
.jpg "вірші про кохання")
У добірці "Вірші про кохання" публікуємо поезію видатних українських і зарубіжних поетів різних епох: Роберта Бернса, Лесі Українки, Павла Тичини, Миколи Вінграновського, Олександра Олеся, Володимира Підпалого, Володимира Сосюри, Івана Коваленка, Ліни Костенко, Івана Франка, Василя Симоненка, Михайла Старицького, Івана Малковича, Миколи Вороного, Христі Алчевської, Миколи Томенка, Павла Грабовського, Григорія Воробкевича, Сергія Мартоса, Василя Щурата, Пантелеймона Куліша, Ганни Черінь та інших відомих авторів.
Думки українських поетів про рідну країну, їхні відчуття до української землі і нашого народу — все це юні читачі зможуть знайти в представленій добірці віршів про Україну від Ганни Черінь, Юрка Шкрумеляка, Наталки Талиманчук, Іванни Савицької, Уляни Кравченко, Яни Яковенко, Василя Симоненка, Івана Франка, Володимира Сосюри, Катерини Перелісної, Богдана-Ігоря Антонича, Марійки Підгірянки, Миколи Чернявського, Володимира Сіренка, Іванни Блажкевич, Грицька Бойка, Миколи Вінграновського, Платона Воронька, Наталі Забіли, Анатолія Камінчука, Анатолія Качана, Володимира Коломійця, Тамари Коломієць, Ліни Костенко, Андрія Малишка, Андрія М’ястківського, Івана Неходи, Бориса Олійника, Дмитра Павличка, Максима Рильського, Вадима Скомаровського, Сосюра Володимир, Павла Тичини, Петра Осадчука, Варвари Гринько та інших відомих українських поетів.