Статті для дітей та батьків

"Одного разу пливло Дніпром кілька суден. А в суднах люди озброєні, грізні. Між ними були й жінки. Пливли і пісень співали - грізних, бойових!.. Провідник ураз підняв меча вгору і сказав гучно: "Тут станемо табором!" Причалили судна до берега, повисідали люди. Із-за лісу сонце озолотило галявину. "Гарна тут околиця! - сказав русявий юнак. - Тут би нам і осісти". "І звірини, мабуть, доволі в лісі, - сказав середущий". "Мені так і здається, що ми тут довше засидимось. Ліс є, звірини буде доволі, і паші для нашої худоби вистачить", - сказав начальник. Незабаром усі намети були готові, а жінки обід зготували..." (Іван Франко)

"У ніч на Івана Купала дівчата плели вінки, а потім кидали їх на воду Черемоша. Пливіть, мовляв, укаіть на судженого. Тільки Лади, наймолодшої і найвродливішої, не було серед дівчат. Вона так захопилася збиранням квітів, що забрела далеко в ліс. Злякалася Лада, опинившись сама-самісінька в нічному лісі. Почала гукати своїх подруг. Та дарма, лиш таємниче відлуння відгукувалося на її голос. А ніч, ця чудова купальська ніч, творила в лісі справжні дива: чулися голоси якихось птахів, на галявині завели свій танок лісові мавки. А під темними кущами розквітали небачені квіти. Вони розкривали свої ніжні пелюстки і сяяли сріблясто, манили до себе, ніби обіцяли розкрити якусь таємницю." (з народної легенди)

Одного разу Небо докоряло рослинам хлібного поля за невдячність: "Усе, що населяє землю, дякує мені. Квіти підносять до небес свої пахощі, ліси — таємничий шепіт, птахи — чарівні співи; лиш ви стоїте, мов закам'янілі, і мовчите. Я наповнюю ваше коріння життєдайною вологою і допомагаю визрівати золотим зернам у ваших золотих колосках". "Це не так. Ми дуже вдячні тобі,— заперечило Колосся.— Наша вдячність у тому, що ми прикрашаємо землю морем зелені. У нас немає іншого способу свою вдячність. Ми не можемо піднестися до тебе. Дай нам таку змогу, і ти відчуєш нашу ласку і любов..." (з народної легенди)

"— Щось годинник, — каже тато, —
Раптом зупинився.
Треба в чистку віддавати,
Мабуть, запилився..."

(Грицько Бойко)

"Годинник на вежі був  окрасою та й необхідністю для міста. Всі мешканці звикли звіряти за ним час. Закохані призначали під ним зустрічі, освідчувалися в коханні і милувалися його вишуканою оправою та стрілками. А стрілки були справді гарні, з чудернацько викуваними з заліза викрутасами і гострими носиками. І так справно перестрибували з однієї годинникової поділки на іншу!Люди часто казали: «Ох, які гарні ці стрілки ! І як вірно відлічують час!» Сестри-стрілки це почули й запишалися своєю красою, потрібністю, та стали зарозумілими. Гордо дивилися на свої витончені пальчики, вигадливо закручені на ручках, що впевнено стояли по боках тоненьких тіл..." (Валентина Дячук)

"Після теплого літечка, коли всі звірі починають готуватися до зими, Гусак-Розумак вирушив у дорогу в пошуках їжі. Пам’ятає, що коли він був ще маленьким, дідусь розповідав йому про пшеничне поле. Туди всі гусенятка бігали збирати колосочки. Ішов він, ішов, аж чує – хтось плаче. Зупинився Гусак і бачить: двоє мишенят сидять у траві і сльози витирають. "Чому ви плачете?" – запитав Гусак. "Як же нам не плакати, – відповіли мишенята, – колись нам було весело, ми бавилися і були щасливі. А тепер щастя покинуло нас: мама занедужала, а ми хочемо їсти й не знаємо, що робити. Ти не можеш нам щастя повернути?"..." (Ася Дєточкіна)

"На одній невеличкій, проте затишній галявинці, порослій кущами дикої малини та ожини, мешкала не одна лісова родина. У хатинці під зваленим деревом жила сім’я їжачків, на сосні в дуплі оселилася білка, а під густим корінням облаштував собі нірку заєць із великою сім’єю. Весело і дружно жили мешканці галявинки. Працювали з ранку і до вечора, слухали спів соловейка та синички – і ніколи не нудьгували. "Послухай-но, сусіде, – гукнув якось зайчик Клаповух до їжака Будячка. – Я недавно бігав лісом і побачив неподалік велику грушу-дичку. Вона вже достигла і грушок під деревом – на всю зиму нашим родинам вистачить. Ходімо назбираємо!" – "Ходімо, друже, та ще й сусідку Вивірку гукнімо із собою"..." (Олеся Лісова)

"Заклопотана їжачиха кинула хатні справи і ледве встигла схопити за вухо бідового синочка, який і гадки не мав повертатися додому. Він дзиґою крутнувся біля дверей і хотів було у дременути в ліс. "Попався, шибенику!" — промовила з полегшенням їжачиха. Придивившись до сина, вона аж лапками сплеснула: "А який занехаяний! Ти хоч глядівся в Голубе озерце?" Вигляд у малюка й справді був неохайний: мордочка замурзана, голочки позлипалися. Розпашілий від гри, він тільки хекав і підшморгував носом..." (Леся Мовчун)

"Сита кумася лисиця вийшла в поле погуляти, на травичці повалятися, за комашками жартома пострибати. Гуляла вона, гуляла, перекидалася і раптом побачила на березі рака. «Бач,— думає, — який незграба, все задки лізе, нема того, щоб по-нашому побігати та попустувати». І почала вона рака займати та глузувати з нього..." (Володимир Даль)

"Миколай по світу ходить,  
До малят в гості заходить,
Роздає усім гостинці,
Що сховались у торбинці.
Ось цукерки, ось пенал
Апельсини і журнал.
Ні про кого не забув
До усіх вночі прибув." 

(Юлія Хандожинська)

 

"Жили собі брат і сестра – півник та курочка. Побіг півник у садок та й почав клювати зеленісіньку смородину, а курочка й каже йому: "Не їж, півнику! Почекай, поки смородина достигне." Півник не послухався, клював та й клював і наклювався так, що насилу додому дійшов..."

(Костянтин Ушинський)

"У давню давнину, за казкових часів, кенгуру ходив на чотирьох ногах, як і решта тварин. Він не стрибав так, як тепер, зате вмів дуже швидко бігати. Кенгуру був соромливий і жив сам собі. Удень він звичайно лежав у затінку дерев, а вночі виходив у степ пастися. Якось, коли він спав під деревом, сталася страшна пожежа - зайнявся буш. Кенгуру прокинувся і метнувся тікати, але вогонь наздогнав його..." (з австраліської народної казки)

"Поверталася стара лисиця з невдалого полювання. У животі бурчить від голоду. Іде, солодкими оченятами позирає. Назустріч їжак. "Здоров був, їжаче!" — "Здоровенькі й ви будьте," — відповів їжак і згорнувся клубочком. "Як здоров’ячко?" — "Спасибі." — "А давно ми не бачилися, голубчику. Давай на радощах поцілуємось." Згорнувся їжак іще тугіше, засопів..." (з української народної казки)

"Був собі їжак. Якось вийшов він раненько зі своєї домівки подивитися на білий світ. Вийшов та й каже сам до себе: "А піду лишень у поле — подивлюся, як там моя морква та буряки." Іде собі та пісеньку мугикає. Коли виходить із-за куща заєць. Він саме в полі оглядав свою капусту, чи велика виросла..." (з української народної казки)

"Жили колись на білому світі троє гусенят. Не було в них ніяких клопотів-турбот. З ранку до вечора паслись собі на великому лузі. Дивилися на небо, як пролітають білі хмарки, слухали, як гомонить вітер, або грілися на сонечку. Ластівки, жучки-комашки, метелики, мухи — всі були гусенятам добрими друзями. Одного ясного ранку, коли троє гусенят умивались на березі струмочка, найстаршеньке побачило, що вода в струмочку піднялась і тече дуже швидко..." (з угорської казки)

"Усі птахи прилетіли до сороки і попросили її: "Навчи нас, як вити гніздо." Усім відомо, що сорока майстер вити гнізда. У неї вони набагато кращі, ніж у будь-якого іншого птаха. Зібрала сорока всіх птахів навколо себе і почала вчити..." (з англійської народної казки)

"Дід Мороз за ручку
Веде свою внучку.
Веде, де малята
Чекають на свято...
Невідомі у  мішку
Є ще дивні речі!
Подарує внучка
Слухняній малечі!"

(Юлія Хандожинська)

 

"Діти в хаті посміхались
І до шибки притулялись,
Бо пухнастий білий сніг
Замів стежку і поріг."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

"Украла собі лисичка-сестричка курочку та й біжить. Біжить та й біжить, от стала її ніч застигати. Бачить вона хатку, заходить туди, вклонилась звичайненько та й каже: "Добривечір, люди добрі!" — "Дай боже здоров'ячка." — "Пустіть переночувати!"..." (з української народної казки)

"Голодна лисиця бігла понад лісом, задерши голову вгору, приглядалася на ворон, зазівалась і впала в яму. Яма була глибока, викопана мисливцями, щоб зловити яку-небудь тваринку. Лисиця цілий день сиділа в ямі голодна, намагалася вистрибнути і ніяк не могла вибратися звідти. Уже пізно так, як у полудню пору, де не взявся козел, ішов до лісу, задерши голову. Хвостиком ворушив, борідкою потрухував, головою покивував. Побачила лисиця козла, почала його улещувати..." (з української народної казки)