"Якось маленький Лесик приїхав у гості до дідуся, що жив у залісненій місцевості. Його сивастий дідусь працював лісником у лісі й любив повторювати: "Я тільки там, де лісно". Хлопчик обожнював гостювати у діда, адже той залюбки брав хлопчину з собою геть усюди, куди міг, і розповідав про все навколо. "Це моя дідизна, — повторював щоразу, коли брав малого з собою до лісу. Улюблений дідунь завжди з піднесенням показував, як ростуть рослинки від насіннячка аж на повний зріст, як потрібно прихиляти гілочки й присипати землицею, щоб ростинка продовжувала йти по ґрунту далі, пускаючи корінець і новим стебельцем вистрілюючи в іншому місці. Лесик з дідусиком разом розсаджували розсаду й саджанці на відведених для цього ділянках. Це було дуже цікаво, радісно й приємно. Тільки одне приносило роздратування, — несподівані зустрічі з кропивою. Хлоп'я завжди сердилося на неї, бо, куди б не йшло, вона примудрялась його вжалити, хоча хлопчик не мав звички заголювати ноги, як йшов лісом..." (Галина Мирослава)
"Віталик любив бавитись зі своїм сусідом Глібом з квартири навпроти. Коли він був зовсім маленький, чомусь називав Гліба Хлібом, але Глібчик не ображався, бо сам, так не раз бувало, переплутував слова – якось навіть звернувся до Віталія: "Італь". Мабуть, згадав про Італію, де відпочивав з батьками. А тепер найкращого друга нема. Точніше, є, тільки дуже далеко, дуже-дуже – аж в Аргентині. На другій півкулі Землі, по другий бік від екватора. Там навіть вода в умивальнику закручується в іншому напрямку при стіканні в отвір, не так, як у нас – за годинниковою стрілкою, а проти. І пори року там теж інші. От коли у нас весна, до Гліба надходить осінь, і коли на календарі березень, як зараз у Віталика, за вікном у Гулька в позаекваторній Аргентині перший місяць осені. Тужить Вітась за Глібчиком, так би хотів з ним погратись..." (Галина Мирослава)
"Якось Добромисл, якого мама кликала Добриком, а тато — Мисликом, попросив свого білявого діда пояснити, чому дідусь такий білий. Дідо розправив вуса, аж висвітлилась білина під ними, й почав: "Народився я в селі, що називалось Біла. В Україні багато сіл, які мають таку назву або трошки довшу, як от: Біла Криниця, Біла Гора, Біла Річка, Біла Береза, Біла Скеля, Білий Берег, Білий Потік, Білий Камінь, Білий Рукав, а в час мого народження їх було ще більше. Тепер мого села, на жаль, вже немає. Затоплене...""(Галина Мирослава)
Книга «Булька» написана відомою львівською письменницею Галиною Мирославою наприкінці 2004 року; на початку 2005 року вона була прочитана друзям, однак лише у 2018 році вперше опублікована на папері. «Булька» читається досить легко, хоча насправді написана про серйозне і ставить багато запитань, на які кожен читач може знайти свою відповідь. Книга розрахована на широке коло читачів.
"Знову твоя могилка заросла бур’яном. Хваст так швидко і хвацько росте. Пробач — не встигаю. Вчора знову був аншлаг. Стільки квітів! Бачиш?! Я отут поставлю. Тобі сподобається. Ти завжди любив білі маки. Таким білим було твоє волосся, коли ми познайомились. Я тебе відразу запримітила. Ти сидів біля шофера з личком кругленьким, як сфера, і світився. Пам’ятаєш?! Коли простягнула тобі надірвану купюру, сама того не помітивши, ти поспитав: “А копійок нема?” Мене розвернуло на твій голос. Витягнула копійки. Рівно стільки, скільки коштував квиток. Ти взяв. А потім я, завмираючи від сорому, побачила свою нещасну гривню. І зрозуміла. Не знала, де очі подіти. Ти ж несподівано зробив жест, який, поки жити буду, пам’ятатиму, — так мене ніхто не вразив, бо ти... ти... поклав мою подерту купюру до скарбнички водія, наче так має бути, а мені абсолютно спокійно простягнув навзамін новеньку. При усій своїй доброзичливості я б на твоєму місці просто повернула б ту злощасну купюру власнику, втішаючись подумки, що мене нікому не вдасться надурити..." (Галина Мирослава)
"— Я візьму всі твої болі й гріхи на себе, не хвилюйся, все буде добре, — сказав Михась, і вона як стояла, так і завмерла. Єдине, чого їй хотілось цієї миті, але Леся навіть признатись собі боялась, — аби він завжди був біля неї. Надією, опорою, захистом. Їй здавалось, що вона дуже сильна, що незалежність — передусім, що у цьому світі треба вміти захищатись, а якщо не можеш, то жити осторонь, хоча це теж захист, тільки інший. А все виявилось значно простішим. І безмежно приємним. Вона знову відчувала себе маленькою, тою казочкою, яка хлюпалась у щасті й любові, як під літнім бризким водограйчиком. Його слова, теплі й всеосяжні, звучали мовби з проповіді, проказаної вчора на службі. Буцімто Михась належав до рангу святих. Її руки мимоволі опустились, мовби непідвладні їй, а закришка* до матаржину**, який вона готувала на завтра, посипалась зі стільниці на всі боки. Хоча тепер їй було байдуже, кричатиме на неї сестра, або й ні..." (Галина Мирослава)
"Ли́пини у липнику́
Сиплять липиці* в кутку."(Галина Мирослава)
"Ковзани́-ковзанці́
Ковзали по ковзанці."(Галина Мирослава)
"Вітько й Віта об'їхали пів світу,
Аби здобути освіту."(Галина Мирослава)
"Цибань – цибатень цибнув лякати,
Тільки спробуй "цить" не сказати."(Галина Мирослава)
"Сивесенький дід засивівся,
Сивісінький він не родився."(Галина Мирослава)
"Якось зауважила, що мимоволі людей сортую, утримуючи в голові впорядковану інформацію в папочках. Кількість тих файликів не настільки велика, щоб не трималась у пам'яті. А класифікувати насправді легко, бо про кого б не йшлось, він так чи інакше у чомусь обмежений. Рівень обмеженості, безумовно, різний. Якщо починати розкладати за однією окремою ознакою, то папочок виходить дві — хтось має цю рису, хтось не має. Але так складати було би нудно — я вже пробувала. Назайво згайнований час. І почала їх розділяти за принципом - як та чи інша людина малювала би дерево. Часто, щоб бути певною, мені доводилось йти від протилежного, тобто як вона не може малювати дерево..." (Галина Мирослава)
"Можна було сторопіти — Дніпро вихилявся як велика риба. Подекуди вправно вдаряв хвостом, прудко застрибуючи кучерявими краплями на палубу. Усі, хто стояв на катері, замилувано всміхались. То з одного боку, то з іншого хтось із його пасажирів, вихлюпуючи припливи почуттів, раптом поряд голосно когось цьомав у щічку. Хоча тут мало хто кого знав. Та й ніби ніхто навмисно і не шукав знайомств, принаймні, виразно цього помітно не було. Здебільшого всі трималися своїх приятелів. Кожного привело сюди щось своє. Чому ці пасажири сіли саме в цей пливучий будиночок і поплили саме цим курсом - важко сказати напевно. У когось це відбулось миттєво - прийшов, побачив, купив квиток... У результаті катер, мовби ховаючи себе від пронизливих поглядів, обгорнувшись прозорою шовковою хустиною води, розкішно тріпотить на вітрі та мчить його подалі від заюрмленого світу. Дехто, на противагу, мріяв про таку поїздку давно, тож ретельно все спланував, навіть настрій..." (Галина Мирослава)
"Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті. Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село..." (Галина Мирослава)
"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."(Галина Мирослава)
"Наступає ніч на п’яти,
Треба спатоньки лягати,
Десь завдальшки ходять сни.
Тихше, чують все вони.
А наш місяць вайлуватий
Зорі в ріжки йде збирати,
Хмари похапцем хапає,
Геть від себе відганяє..."(Галина Мирослава)
"плачуть ниці Твої Боже
задихаючись від масок і втрат
від словоблуддя й епітафій на позір
як риба що судомно ковтає повітря над стоячою водою
зачерпнуті ковшем створеної ними реальності
що планує доконечне перерости у віртуальну..."(Галина Мирослава)
"Матвійко страшенно любить комах: і тих, що мають крила, і тих, що не мають. І тих, що мелИкають*, і тих, що мовчать. І дуже красивих, і справді мерзосвітніх*. Він знає: куди б не йшов, завжди їх зустріне, бо їх скрізь багато. І спостерігати за ними йому дуже подобається. Якось тато сказав Матвійчикові, що комах важко порахувати, і що порахованих видів понад мільйон. А насправді може бути навіть 8 мільйонів, тільки ніхто так і не зміг полічити. Матвій не розуміє, чому ніхто цим не займається. Коли він виросте, стане ентомологом, таким вченим, що знатиме все про комах, де б вони не мешкали. Хоча не факт, що він буде ентомологом. Матвієчко любить не лише комах, він обожнює равликів, собак, котів, свій конструктор, іграшкові машинки, літачки, кораблі, подарований дідом дерев'яний меч і арбалет з Тустані, йому також подобається садити рослини в землю, обривати ягоди й керувати мамою..." (Галина Мирослава)
"вітер розхитує
то в один бік то в інший
кахикає налягаючи
лише гамір
лиши гамір
і піском в очі
міра губиться
десь поміж
як і мир у тобі
ти б спинила його пташко
але звук сам застрягає в твоєму горлі
прецінь гілля тріщить під тобою
хіба поспівом
по втратах" (Галина Мирослава)
"Тут, саме тут, я ріс, тут виростав, тут і зістарівся. Люблю ці милі австрійські заміські будиночки з прохідними кімнатами по колу, де кожен покій є продовженням попереднього. Щоразу отримую добру порцію вина насолоди, коли, сидячи в одній кімнаті, бачу дві сусідні. Часами просто ходжу собі покоями, щоб вкотре спромогтись відчути безмежність світобудови, спокушений неперервністю великого неосягненного простору і його маленької проекції - мого дому. Лише тут, у цьому затишному помешканні, не боюсь втрачати пам'ять. За вхідними дверима потрапляю в простір інший, тиснучий. Інколи наче бачу, як тут чи там висуваються цибулини голів і моторошно вигукують на повну силу: „Запам'ятай“. І те боляче б'юче слово, схоже на Левітанове попередження про початок війни, відстукує в моїй голові. Іноді навіть здається, що сунеться з-під землі грубезний вказівний палець і погрожує. Дивись мов..." (Галина Мирослава)
