"— А звідки ви знаєте, що мене звуть Олею? Я ж ніде не обмовилась. — Гм… Відчуття… Відчуття Вас. Ви не можете не бути Олею, навіть маючи інше ім’я. — Ви мене, чесно кажучи, лякаєте… Таки мусите признатись, звідки Вам відоме моє ім’я? Не пам’ятаю, щоб ми десь зустрічались. Звідки ви зчитуєте інформацію?! Дійсно, маю ім’я Оля, проте лише для родини, за документами я Олена. Охрестили Ольгою, бо запропонував дідусь, а він у нас священиком у підпіллі був, це ще тоді, коли греко-католицька церква переслідувалась. А Ви, може, в органах тоді працювали чи на органи? — Дитино-дитино… А ще кажеш, що дід твій священиком був… Можеш сприйняти море як велику медузу? — Можу. — Світ — це теж у певному сенсі чутлива медуза. І коли в одному місці її глибоко поранити, медуза реагує вся, кожна здорова її частинка отримує повідомлення про проблему теж. Я це на своїй шкурі відчув. Після втрати найдорожчого. Оголився до відчуття світу кожною клітиною. Як тварина. Багато чого тоді прочулось, привідкрилось..." (Галина Мирослава)
"Платон ще маленький. І дуже кумедний. Йому лише п'ять. Але спілкуватись з ним неймовірно весело й неабияк приємно. Якось він йшов з сестричкою Уляною, такою ж синьоокою й сніжноволосою, як він, вулицею. Дівчинка цьогоріч вперше пішла до школи, ще й місяця не минуло, як вона стала школяркою. На хвіртці перед одним з двоповерхових будинків обоє дітей зауважили табличку. На ній красувався напис, однак прочитати його Платон не міг, хоча нещодавно навчився розпізнавати всі літери. Він, майже благаючи, попросив Уляночку допомогти, його вимучувала шалена цікавість, що ж на цій табличці написано. Дівчинка почала помаленьку промовляти..." (Галина Мирослава)
"Він розбудив мене посеред ночі. Від кожного з його дотиків вдаряло струмом. Колись я вже з цим зустрічалась. На випускному в школі, коли взяв мене до танцю шкільний товариш. Під час наших кружлянь його кілька разів пронизував струм. Стримуючи переляк, я приймала ці удари, точніше, стріли, з глибоким внутрішнім напруженням. Я боялась цих відчуттів, та вони повернулись. Найбільше вбивали його очі. З них проривалась дика, нічим не погамована, одержимість, що знесла б усе на своєму шляху. Мовчки, без жодного спротиву, я підвелась з ліжка і покірно, з затаєним страхом усередині, чекала, що ж буде далі. ”Встань на коліна,” — почула його напружений голос. Це не був наказ, проте проймало відчуття, що різке порушення його плану обернеться страшною бідою. І я послухалась, він теж опустився поруч. Мав такий вигляд, наче от-от почне розшаровуватись на частини. Його сили катастрофічно вичерпувались від намагання зібрати себе докупи. ”А тепер помолимось і зачнемо дитину від Святого Духа,” — напрочуд ніжно проказав він..." (Галина Мирослава)
«Щастя, лишенько ж твоє,
мов зачмелене цабе
їдко ф'юкне, ґрече хрусне,
з гіркотою піде й лусне.»(Галина Мирослава)
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!!!" (Галина Мирослава)
"Я довго не міг з цим змиритись. Як же так — яскрава зірка, вражаючи всіх і вся, котра причаровувала до себе витонченістю мови, рухів, форм, якій кожен ладен був служити душею і тілом, несучи в собі й на собі це неймовірно талановите створіння з його легкими та тяжчими клопотами, була миттєво, до сорока днів після заходу за обрій життя, майже остаточно забута. І одного разу, коли, здавалось, мої обурення зможуть рознести мене на шматки, я вирішив присвятити своє життя розбиранню залишених нею рукописів, малюнків, вишиванок, витинанок, світлин і всього іншого, що вона по собі залишила. Будучи людиною ретельною, я спочатку розсортував все по жанрах, чітко позареєстровував кожен її твір, і аж потім взявся до серйозного вивчення матеріалу. Одержимий пам’яттю про неї, я відчував її біля себе щоразу, коли брався до роботи. День минав за днем, а я продовжував своє знайомство з архівом..." (Галина Мирослава)
"по червоному чорні хрести
їх нести
маки голі
на полі
хрестик-нулик
на землі застигає минуле
рукавом часу сльози зітри"(Галина Мирослава)
"Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!.." (Галина Мирослава)
"Ти поспішаєш до найближчої крамниці. У тебе нема часу. У думках проскакує, що ця мандрівка надто довга, тож раз за разом прискорюєш ходу. Залишається кілька кроків, кожний на вагу золота. Чуєш дзвінок. Мить — і хапаєшся за трубку: “Так, серденько. Зараз. Лише придбаю ґудзики, тканину на обрус і мереживо, плетене човником, тиждень поспіль не вдається заскочити, хоча й поруч, а товаришка казала, що майже не залишилось. Може яку прикрасу до хати пошукаю. Чогось мені бракує, але досі не визначилась”..." (Галина Мирослава)
"Тато розігнув пальці – і на його широкій репаній долоні зблиснули три, діаметром з мізинець, скляні кульки. Такі приємні, прозорі зверху, а ще зсередини з кольоровим яскравим наповненням, і серед них одна з теплим усміхненим жовточком, що викликав бажання пестити його поглядом і доторкатись пучками пальців щоразу, як око падало на цю кульку. Друга примадонна притягувала до себе калиновим відтінком червоної барви, і якби не надто виразна прозорість верху, її можна було б прийняти за приморожену пухку ягідку. А поміж ними по-небесному розважно, оглядаючи своїм синім оком навколишній світ, лежала ще одна, яка завдяки глибині свого кольору претендувала на те, щоб вважатись найстаршою. Відвести погляд від кульок видавалось неможливим. Спочатку я заворожено розглядала кожну зокрема, перебираючи як зернятка вервиці, потім почала складати докупи..." (Галина Мирослава)
"Теплий вітрику, вітеречку,
Обігрій і найменше сердЕчко
М'яко помахом,
Ніжним порухом,
Би'м піднялось до неба повагом
Понад болем, понад руїнами,
Над сльозами і над могилами,
Би'м росло тільки ввись у блакиті
Попід вишитим сонцем, між квітів,
Між любові, що в'яже долі
У надії з власної волі."(Галина Мирослава)
"Антон ніколи не бачив снігу раніше. А тут за ніч випало його стільки, що можна не просто тракторцем вивозити, а справжнім трактором. Мамуся запропонувала піти подивитися на снігову бабу. "Снігова баба - це баба на снігу?" - голосно запитав Тось. "Так," - бадьоро вигукнула матуся. "Лежить?" - почав уточнювати Антось. Тато з мамою від здивування повідкривали роти. Бабуся, як тільки почула, впала на сніг, розляглась на ньому, ще й порухала руками. А коли встала, з усмішкою на весь рот, зі снігу, на ньому залишилось зображення ангела з крилами. Антоньо й собі усміхнувся, зрозумівши, що то не так, і, ледь перепочивши від хвилювання, поставив нове запитання..." (Галина Мирослава)
"Ми сиділи, приховані травою, яка в цих місцях була майже нашого зросту. Її не було багато, клаптик, острівець, але ми сподівались, що він порятує. Потрібно було перепочити. Добрий шмат землі під нашим лісом досі зветься передліссям. Під сам ліс колись лягали поля, але то було раніше, тепер тягнуться луки. Самого лісу вже нема. Війна випалила, люди дорубали. А назва живе. Ніхто не насмілюється змінити. Хоча щоразу, коли доводиться вимовляти ''передлісся'', тих, хто пам'ятає, що тут гордовито стояв пишний ліс, знагла пронизує жаль, прострумлює всередині блискавкою та й виходить назверх розгубленістю. Раніше й не думалось, що може бути настільки незатишно, коли очі аж до горизонту не мають за що зачепитись. Можливо, їдкі спогади вартує запечатати перейменуванням, але десь там, на денці серця, гріє надія, що ліс колись виросте, викохається знову. Важко душі без нього..." (Галина Мирослава)
"— Ти завжди був моїм натхненником, Сергію. Що найбільше мене інтригує й затягує, так це несподіваний спосіб мислення, неочікуваний погляд на звичні речі. Неважливо навіть, чи він правильний. Від незвичності я дивним чином набираю сил, мені стає цікаво жити, у голові починають роїтись нові думки, з'являються нові бажання. Пам'ятаєш, друже, як ми познайомились просто на вулиці? Нам було по шість.Ти вимальовував паличкою якісь цифри на піску. Я зняв з плечей ранець, поставив на землі та присів біля тебе, а ти водив паличкою або в повітрі, як диригент, або по землі. Ми росли. Ти захопився шуканням чотирьох цифр, які б відображали чотиризначність, як ти тоді казав, ''чотиризначущість'', світу. Ти відкривав мені свій, тепер і мій, світ, звертаючи увагу на несуттєві для мене речі, від чого вони ставали для мене вагомими. Мені не вистачить життя на щирі подяки тобі. — То не просто чотири сторони світу та чотири пори року, — пояснював ти, — Ранок відповідає сходу, день — півдню, вечір — заходу, ніч — півночі. Мені здавалось, що ти маєш якісь особливі ключі до безмежності. Ти завжди першим відкривав двері до недоступного мені світу..." (Галина Мирослава)
"твоє поле засіяне
давниною
житами
жити б
літаючи
роками
віками
вільним небом
у вільному світі"(Галина Мирослава)
"Валера вважав себе „чуваком продвінутим“, для знайомих поза очі — „двінутий“. Був він людиною амбітною, якій глибоко десь, хто і як щось каже про нього, коротко кажучи, знав собі ціну. Якщо йому чужі вислови не подобались, він сміливо вибирав один-два гострих прикметники з традиційного набору означень іменників: заздрість, тупість, недалекість, шкідництво, помилка; міг додати ще щось. Валера готувався до зустрічі з чоловіком метр на метр, судячи зі світлини, усвідомлював, що від цієї розмови буде залежати довгоочікуваний результат. Він не мав права провалити справу. Нечітке фото — усе, на що Валера міг опертися у вибудовуванні стратегії. Він вирішив застосувати найостанніший писк моди в медицині — соматипологію. Спочатку, щоправда, хотів використати для свого дослідження теорію планетарних типів, однак зі знання, що люди поділяються за впливом Марса, Сатурна, Сонця, Місяця, Меркурія, Юпітера і Венери, ніяких ясних йому висновків зробити не міг..." (Галина Мирослава)
"Минулого літа ми гурманом дашили Семенові хату. Іван ницьма сидів навпроти мене, Василь бокував зсутулившись. Юрко був трохи нижче. Він постійно нахилявся, виглядало, що відбивав поклони. Іван десь-не-десь кидався до нього словами: “Чого кожній інстанції кланяєшся?” Юрко мовчки ковтав Іванові слова та не полишав праці. Мабуть, йому так було зручно. Іванові така поведінка Юрка стояла поперек горла — не міг себе вспокоїти, щоб якось триматись, час від часу гатив кулаком по черепиці, від чого всі мовчки здригались. Баба Міля, хата якої стояла око в око Семенової, мала місце — три порожні кімнати, то я собі подумав, що мій підмайстер, як над’їде, міг би зупинитись у неї. То як тільки з даху зауважив її, гукнув до неї: “Бабо Мілю, здоровенькі були!”. Вона підійшла ближче, пильно подивилась на мене та кивнула головою. Намагаючись говорити якомога приязніше, аби мені не було відмовлено, я з теплою усмішкою на обличчі сказав..." (Галина Мирослава)
"Тоня не могла зрозуміти чому. Вона ж від душі. У Ліди такого немає. Ліда взагалі ніколи не мала такого розкішного одягу. А в Тоні є — вона з задоволенням може дати поносити. Хоч назавжди. Тоню в якийсь момент аж вкололо – невже Ліда не довіряє їй, невже вони не друзі?! Адже коли Тоні щось пропонують сестри чи подруги, у Ліди ніколи не виникає зайвих думок. Вона з радістю міряє. Хоча, якщо бути упередженою і задатись бажанням відмовитись, можна бити на те, що це негігієнічно. А можна задемонструвати зневагу до смаку. Однак, вони ж друзі. Та ще… якщо б Ліда не виглядала так розгублено і мило. Шкрябало усередині, прикро шкрябало, та Тоня не могла сердитись на подругу. Те, що найбільше любиш, вражає найсильніше, коли ранить. У Ліді Тоня завжди любила розважність, якої їй самій часто-густо бракувало..." (Галина Мирослава)
"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)
"У класі я була найменшою. Донині росту в мені лише півтора метра. І кості я тоненької. Мені скоро сьомий десяток піде, а я й досі не розрослась. Колись це муляло добряче, тепер тішить. “До усього дозріти треба,” — казав мені колись лікар, до якого я потрапила на чистку через бурхливий викидень, коли мені було повних двадцять, і я готувалась стати матір’ю. “Знаєте, дорогенька, за розвитком вам лише тринадцять неповних. Не випереджуйте час. Чекайте. Ви ще мене не раз згадаєте,” — додав. А воно так не виходить, коли ти в палаті серед жінок лежиш, які роками родити не можуть. Звісно, у кожної своя причина, але тебе страхом починає охоплювати та відчуттям приреченості. Хоча в тебе і кров резус плюс, і сумісність групи з чоловіком, і з усіма трубами порядок, все ж мучить тебе лікареве: “Матка ваша ще розвинутись має”. А якщо так все й залишиться?! Авжеж, хіба я могла послухатись. Почалась епопея лікування. Це стало трохи не професією. Аналізи, діагностики, консультації. Від традиційних до експериментальних..." (Галина Мирослава)
