Публікації за тегом: Галина Мирослава (Галка Мир)

"Застогне ліс.
У високості
Птах лячно крилами стріпне.
Вчепіреним у душу страхом 
Вій-не.
Блискавиця
Стрімко
Розітне
Зарубцьовані небом сліди.
Ніби повінь,
Розлиється сірість
Нав – кру – ги..."
(Галина Мирослава)

 

"Чи то в місті, чи в селі
Жили-були у теплі
У батьківській добрій хаті,
Невеличкій, небагатій,
Брат Іван, сестра Марічка,
Мов дві вишивані стрічки.
І усе було б як слід,
Якби раптом на обід
Не приплівся старий дід..."

                                            (Галина Мирослава)

 

"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)

"Максимко їхав у потязі до Києва й усміхався сам до себе — у спогадах він ще продовжував жити в Карпатах. Правда, тепер дивився на себе ніби зі сторони. Якби цього літа він не поїхав до Рахова, у його житті не сталося б так багато змін. Хлопчик уже не раз з батьками підіймався в гори, навіть коли ще ходити як слід не вмів, та цей раз був особливий. Усе почалось з пригоди в селі, куди вони дістались з Рахова на автобусі. На зупинці тато роззирнувся довкола, аби зорієнтуватися, а тоді  повів за собою маму й Максима в гори. Невдовзі вони зупинились. За брамою перед великою і гарною гуцульською садибою, такі садиби, до речі,  гуцули називають ґраждами,  любо загавкав собака. Макс захоплено вслуховувався у приємну для його вуха мелодію. Він любив собак, але тоді вперше у нього пробудилось бажання дізнатись щось більше про цих тварин, яких називають друзями людини, довідатись, чим вони відрізняються одні від одних, навчитись впізнавати серед собак мирних і знати як треба поводитись зі злими..." (Галина Мирослава)

 

"Маленька, багата на високі гори (найвища вершина Триглав (2864 м) зображена на гербі), карстові печери, густі ліси, ніжне море, чисті озера, водоспади, старовинні замки, з кліматом, що є сумішшю впливів альпійського, середземноморського та континентального, Словенія стала для мене величезним відкриттям. Самі словенці поінколи називають свою країну "Великим селом". Слова Тараса Шевченка про українське село: "Неначе писанка, село", цілком можна було б застосувати до Словенії, бо Словенія – дійсно писанка. Села й міста тут красиві, охайні, впорядковані, наче їх повилизували. Недаремно одним з впізнаваних знаків Словенії є шестипелюсткова квітка, намальована без відривання руки від паперу. Її можна побачити в найнесподіваніших місцях, одну й рядами, але кожному пильному оку завжди буде приємно її віднайти..." (Галина Мирослава)

 

"Згадуючи Словенію, мимохіть зловила себе на думці, що центром обох моїх днів там була вода:  спочатку морська, другого дня озерна, а згодом  гірська, з джерела в скелі, що вистрибувала двома рукавами й текла двома потоками до ущелини.  Ще зі школи люблю жартома називати воду "аж два О!", трошки перекручуючи звучання молекулярної формули українською мовою. Від свого улюбленого вчителя хімії Андрія Вінницького, якого вже кілька років нема серед нас, колись почула про одного екстерна, що на прохання написати формулу води вивів на дошці слово вода великими літерами з рисочками між буквами: "В-О-Д-А", певно бажаючи проспівати воді велику оду, тільки-от наука має свої вимоги до записів..." (Галина Мирослава)

 

"Місто Ізола (назва походить від слова острів) розташоване на півострові, який раніше був островом, проте в 19 столітті його з'єднали з континентом штучним перешийком. Воно лежить по дорозі між містами Копер і Піран.  Ізола, перші згадки про яку датовані ще 972 роком, була вже портом за часів Римської імперії, а зараз тим паче. Тут можна побачити кораблі, величезну кількість пришвартованих яхт, зрештою, як в Порторожі й Пірані. Більша частина цих яхт насправді належить італійцям,  бо тут тримати їх дешевше, а до Італії близько. Ізола – це ще й  центр віндсерфінгу. Поки ми бавились у воді, віндсерфінгісти швидко проносились позаду нас один за одним, час від часу пропливали яхти, ближче берега тримались надувні човни. .." (Галина Мирослава)

 

 

"До містечка Піран,  італійською Пірано, ми дістались під вечір. Гаряче сонце якраз починало сідати в море як смолоскип. Одна з теорій походження назви Піран  говорить про  два маяки, які колись вогнем ("пірос" грецькою) освітлювали вхід до порту. У стародавніх документах поселення згадується в ранньому Середньовіччі як Пірран. Проте, найімовірніше, назву виводять від слова "червоний" грецькою мовою, але не від вогню, а через червонуваті флішові скелі в районі Пірану..." (Галина Мирослава)

 

 

"...Не пригадую, коли точно, але одного ніби звичайного дня жовта кулька кудись щезла, наче вивітрилась. Розшуки успіху не мали. А гратись двома кульками було нецікаво, така гра нівелювала всі досягнення, вона просто вплощинювала. Власне, це вже була не гра, а суцільний нуд. Складалось враження, мовби хтось прагнув перекрити основні канали життєдіяльності - слуховий, зоровий та інші, воліючи, наскільки міг, обмежити пропускну здатність душі. Звичайно, можна знаходити задоволення і у прописуванні вкотре давно завчених літер, але це на любителя, мені ж хотілось не підкреслення натиском, наголошенням відомого, а виписування нових ситуацій у часопросторі. Тому я все більше гаяла час на нарікання, ремствування, мені щось постійно дошкуляло, виводило з рівноваги, я навіть чути погано стала. Ще так трохи як результат, пиши пропало, тобто повна апатія." (Галина Мирослава)

 

"Tylko abym ciebie
nauczył się słuchać
głosie najcichszy
tylko abym ciebie
umiał wyhodować
ziarnko najdrobniejsze
tylko ciebie dojrzeć
cieniu najwątlejszy
tylko ciebie rozdmuchać
iskierko
w popiele najgęstszym..." (Leszek Elektorowicz )

 

Сергій Лифар – всесвітньо відомий танцівник із Києва, хореограф, педагог театру "Гранд-Опера" в Парижі. 

"Час чимдужче пригина стебло,
М’яко пише, мов ікону, скроні,
І від мрій пливе собі танком,
Сповідаючи поезію долоні."

(Галина Мирослава)

 

"26 квітня 1906 року у Львові народилась одна з найбільших індологів (індознавців) двадцятого сторіччя - Мариля Фалк. Її твір "Il mito psicologico nell’India antica" (Психологічний міт у Стародавній Індії), виданий італійською мовою 1939 року, авторка працювала над ним з 1930-го, з часом був призабутий, однак його перевидання у 1986 році принесло неабияку славу авторці, на жаль, усамітнена у своєму маєтку в Шамоні-Мон-Бланк у Франції, Мариля непомітно покинула цей світ на 6 років раніше..." (Галина Мирослава)

 

 

 

"О... скільки рук,
Щоб обійняти серце! О! Так!
А скільки пальчиків,
Щоб радість ув очах!
Смереченько, яке розкішне віття!
А також шишечки на сяйнім верховітті,
Які люблю. О! Так.
І стовбурець також, отой лускатий
З живицею всередині, й пилок.
І як малюєш ти по кроку конус. Знати б
Як ти вимірюєш без інструментів крок.
О! Так."  (Галина Мирослава)

 

"Мов мені
мов
над сном моїм
сном
зимовим
весною
розбрунькуюся
потечу
по стеблу від коріння й плачу
над мовчаннями
і над собою..."
(Галина Мирослава)

 

"Боже почуй мене
як ти чуєш кожного
чиє серце уповає на Тебе
довіряючи цілковито себе Тобі
прошу Тебе
не дай мені бути невдячною
не дай забути тих
через кого Ти мене вчив..."

(Галина Мирослава)

"Вона не була дочкою грецьких богів. Може й не  знала про бога грому й блискавок Зевса і богиню пам'яті Мнемосіну. Але вона була Музою, невисокою темненькою дівчинкою, яка нещодавно оселилась у його будинку. Павлик ніколи не чув такого імені раніше. Таке незвичайне. Почувши його вперше, він автоматично ввімкнув телефон і спитав голосом пошукову систему, що означає ім'я Муза. Відповідь не забарилась. На екрані з'явилось речення: "Муза – та, що дарує натхнення". "Як музика. Муза і музика", – промовив сам до себе хлопчик. Щось дуже схоже, водночас невловне, було між цими двома словами. Павлусь намагався відгадати, чому батьки дівчинки вибрали саме таке ім'я для донечки. Він бачив Музу майже щодня, і кожного разу так і кортіло запитати: "Чому?". Проте стримувався, хоча все всередині нього кипіло. Невдовзі він випадково почув, як тато казав мамі, що нові сусіди, Арсен і Софія, – греки..."  (Галина Мирослава)

 

"...тільки всесвіт і вічність
тільки вічність і всесвіт
завжди все бачать
завжди все чують
завжди з тобою
і немає болю
він у смугах
які зависають туманом
а твоє серце його не витримує..."

(Галина Мирослава)

"Нас було двійко у батьків, і кликали нас двійнятами, і плутали, і пестили, як нікого, бо дуже пишалися — двійко ж. Татко любив забирати нас обох до себе на роботу. А його ательє знаходилось далеко від нашого дому, тож додому він носив нас по черзі на спині, а нам то страх як подобалось. Ми інколи навмисно покульгували, щоб він це робив. А ще обожнювали на його роботі засиджуватись, особливо в кімнаті одній, яку він примірковою називав. Інші її примірочною іменують. А мені до вподоби більше приміркова і нині. Правда, тоді ми на неї просто "міркова" казали, адже так швидше вимовляється. Ми там одна одну метром міряли і реготали, мірки порівнюючи. Постійно вони відрізнялись, коли ми до перемірювання брались. І суттєво. Іноді з вішаків чужий одяг тихцем познімаємо і на себе прилаштовуємо. А як хто йшов, ми ховалися. Одного разу нас відсварили за це, та так, по-доброму, ми й уваги не звернули — далі свою гру вели, правда, обережніше, щоб на проблеми не наразитись. Чи то тато вдавав, що не помічає, чи то за роботою дійсно не зауважував — досі загадка..." (Галина Мирослава)

 

"дуне вітер
і серцем украй
я знайду де Морава впадає в Дунай
щоб нестись
виграючи то брижма то вздовж
огинаючи Девін що вгору пішов
(де він Девін)
найпотужніше
рвучись навчас у віки
Чорне море утримає русло ріки
між цямринами щільно навріг берегів..."  (Галина Мирослава)