"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)
"Один дідусь, звали його просто - Бортник, жив високо у горах, ув одному з найглухіших гірських місць. Мав він велику пасіку, де вирубував вулики – борті в деревах, але найбільше любив відшукувати мед у природних бджолиних гніздах. Пасіку полишив йому його дід, щоб жив онук солодко серед розкоші природи. Бортник змалечку ріс при меді, тому був навчений брати його з вуликів так, щоб не руйнувати бджолиних гнізд. Умів він і з вощиною собі порадити - робив з неї свічки. Якось на широку полонину завітав Гукало-Грюкало. Від нього в усі боки неслись якісь неперервні писки, калатання, шамкотіння, гудіння, дикий рев, грюканина, тарахкання, гуркання, а Бортник звикся з блаженною тишею гір, зі звуками живої природи, його серце не готове було до дурного галасу. Знав дідусь стрільбу з рушниць і пістолів, проте той звук був короткий і швидко забувався, машинний звук також швидко минав, а ця какофонія не закінчувалась..." (Галина Мирослава)
"Стежка", "Диво", "Світло", "Камені" - чудові казки, створені пані Галиною, що виховують і змушують замислитись про найважливіше у житті...
"Глянь сюди: ото будяк,
Він росте собі будь-як.
Росте сміло там і тут,
Не боїться жодних скрут,
А тягни його так-сяк,
Ради не даси − будяк,
Що росте собі будь-як."(Галина Мирослава)
"А було це, а було...
Дуже й дуже предавно.
Годі навіть тим згадати,
Хто уміє пам’ятати.
Після довгого дощу
З океану в вишину
Вистрибнув маленький острів.
Кажуть, гарний він і досі.
Втрапити ще й нині можеш,
Як читаєш книги гожі."(Галина Мирослава)
"Жив колись в одному царстві,
Не простому, а лицарськім,
Цар, не дуже вже й великий,
Десь завбільшки з черевика.
Кажуть, був він не то саксом,
Не то шведом, мав він таксу,
Коней мав, палац, картини,
Їздив часто, без упину,
Оглядав свої маєтки,
Успадковані від предків."(Галина Мирослава)
"Будить сонечко:
- Та вставай уже.
Хутко ліжечко застеляй.
А ще
До водички спіши вмиватися,
До дзеркал своїх усміхатися.
Добрий ранок бажай всім, серде́нько.
Починається день твій новенький."(Галина Мирослава)
"Про́шу я папугу Про́шу
Не літати, де не про́шу.
А папуга мені: "Про́ша
Прехоро́ша. Прехоро́ша!""(Галина Мирослава)
"Верхи на плечах
Їхала малеча.
Комір служив за віжки,
Стукали в груди ніжки,
А той, хто до того був тихо,
В сідлі заливався сміхом."(Галина Мирослава)
"Забожись, що ти все зважиш,
Що почуєш – не розкажеш
Ні одному королю.
Якщо так, то я почну.
У селі, де аж три хати,
Жила собі стара мати,
З нею разом - один син,
Рудий, наче мандарин.
Хтось якось сказав на глум,
А юнак узяв на ум
Та й покинув рідну хату,
Пішов воленьку шукати..." (Галина Мирослава)
"Були в батька три сини,
Всі стрункі, як ясени.
Всі високі, чорноброві,
Усім хочеться любові.Кожен мріє про дружину,
Мовби ангела з картини.
Але де таку узяти?
Та й надумали рушати..." (Галина Мирослава)
"Тосі-тосі рученята,
Тупу-тупу ноженята
Тішать маму, тішать тата.
- Чиї ручки й ніжки?
- Злати.
Золотого дитяти!"(Галина Мирослава)
"Коли твоя ласка,
Буде тобі казка.
Як не зіб’єш з пантелику,
Вийде казочка велика.
Тож сідай собі, будь ласка.
Сів? Почнемо... Де ти, казко?!
Тс... Ще можеш прилягти,
Тільки нітелень... Апчхи..."(Галина Мирослава)
"Всім, хто казочці раденький,
Розкажу свою тихенько.
Якщо серцю треба казки,
То запрошую. Будь ласка.
Хай не крутять голови
Невдоволені пани,
Кожен мислить сам. І може,
Що не так, відчути гоже.
Тож хутчій сідай близенько,
Поруч умостись гарненько,
Про все зле забудь — хай гине,
А натомість тепло лине.
А от що в слова не взути,
Зможеш серденьком дочути.
Тож тепер дозволь почати
Нову казку викликати...
Агов..." (Галина Мирослава)
"Глядачі та слухачі
Прийдуть нині уночі
Слухати веснянки
Солов’їв над ранком.
Почали сьогодні
Співи великодні,
Довго не співали,
На курорт літали.
Самі ж бо маленькі,
Голоси тоненькі.
А які рідненькі!
Завмира серденько." (Галина Мирослава)
Книга «Булька» написана відомою львівською письменницею Галиною Мирославою наприкінці 2004 року; на початку 2005 року вона була прочитана друзям, однак лише у 2018 році вперше опублікована на папері. «Булька» читається досить легко, хоча насправді написана про серйозне і ставить багато запитань, на які кожен читач може знайти свою відповідь. Книга розрахована на широке коло читачів.
"Не відаю, як ви, а я люблю гори й воду. От стоїш на легкому висячому мостику, перекинутому через стрімку гірську річку, на тій хиткій лавці, і тобі здається, що для повного щастя нічого більше і не треба, а коли під мостом по воді пливе розкішний пліт зі з’єднаних колод з розкладеним посередині вогнищем і куренем, єдине, чого хочеться, — бути на тому плоті. Розказують, що якось у Карпатах з одним чоловіком, що якийсь час мандрував з плотогонами, почали відбуватись дивні речі, а до того ніхто про таке й не чув. Кажуть, міг той чоловік більшати та меншати на очах, викладати своє тіло за рухом хвилі та водночас глісувати по воді. Бувало й таке, що злітав, мов куля, урухомлений невідомою силою. На перший погляд чоловік видавався непоказним, присадкуватим, а в оті хвилини був він неймовірним красенем, його досконало зграбні рухи змушували затамувати подих навіть відвертих сміливців, отих шибайголів, якими повниться кожне гірське село..." (Галина Мирослава)
"Час чимдужче пригина стебло,
М’яко пише, мов ікону, скроні,
І від мрій пливе собі танком,
Сповідаючи поезію долоні."(Галина Мирослава)
"Боже почуй мене
як ти чуєш кожного
чиє серце уповає на Тебе
довіряючи цілковито себе Тобі
прошу Тебе
не дай мені бути невдячною
не дай забути тих
через кого Ти мене вчив..."(Галина Мирослава)
"Перед від’їздом до тієї частини Європи, що простягається за нашим кордоном, я налаштувала себе на стан повного відриву від буденних клопотів, відповідальності, ,,хвостів”. Утікала й раніше, особливо у станах, коли світ вимучував до розтирання в порошок, та простір, у який виходила, був віртуальним. Цього разу я вирвалась з відкритими обіймами у світ реальний за межами моєї реальності. На кількох світлинах, зроблених у відпустці у рідкісні моменти, коли я перебувала у стані повного відриву від минулого, майбутнього, а просто, сповнена всеохопної радості, стояла на катері, що плив по Сені, серед великої кількості молодих людей у піднесеному настрої, безтурботно роздивляючись довкола та осягаючи безбережність берегів та неба, я виглядаю настільки молодою, що вже наче і не я. Це світлина не мого тіла, це зображення стану душі..." (Галина Мирослава)
