"Купила мама Василькові гумові чоботи. Тільки взути їх ніяк: сонячно, сухо. У всьому селі жодної калюжі. А Дощ іти не квапиться. Дрімає собі у хмарині, в тій, шо зачепилася за верхівку тополі на вигоні. Пооглядав Василько чоботи, поприміряв та й подався на вигін, до тополі. "Дошику,— гукає,— іди, щоб калюжі були! В мене чоботи нові, хочеться походити". А Дощик ніби не чує. Дрімає та й дрімає. Вернувся Василько додому ні з чим. Нипає по двору, нудьгує. Зазирнув у квітник, а там чорнобривці та петунії, що учора сестра Мирославка пересадила, зовсім головки посхиляли, пов'яли. Знов побіг Василько до тополі..." (Зірка Мензатюк)
"Ці чудові пахучі квіти цвітуть навесні ледь не в кожному квітнику. Давні греки склали про них гарну сумну легенду. Вона оповідає, що Нарцис був сином річкових божеств. Йому напророкували, що він житиме довго, якщо не побачить свого відображення. Це було неважко: зроблені з металу дзеркала тоді ще траплялися вкрай рідко. Нарцис виріс красенем, усі дівчата закохувалися в нього, проте він любив тільки полювання. Через його байдужість німфа Ехо висохла з горя, і від неї зостався лиш голос. Одного разу на полюванні Нарцис нахилився до джерела, щоб напитись, і раптом побачив своє віддзеркалене обличчя. Власна врода так вразила юнака, що він не зміг відійти від потічка і навіки застиг над ним, милуючись собою. Так і перетворився на чудову квітку..." (Зірка Мензатюк)
""Кудкудак! Кудкудак! Знесла яйце, як кулак! - закудкудакала курка на весь двір. - Та гарне ж: схоже на білий світ. Бо в світі сонце, а в яйці золотий жовток. Кудкудак!" Під хатою на стільчику грілась проти сонечка бабуня Марія. "Яйце? Та кругле, біленьке! Візьму його на писанку." І вона поклала яйце в решето до таких же, як воно, білих та кругленьких. Тоді розтопила ярого воску: "Ходи-но, Івасику, писанки писати!" Взяла бабуня писачок. Р-раз! - і лягла на яйце гаряча лінія. Два! - і розкреслилось яйце навхрест. "Бабулю, чуєш, бабуню! - запитав Івасик. - Що це за квіточка у тебе намалювалася?" "То, Івасику, не квіточка. То знак сонечка золотого..."" (Зірка Мензатюк)
"Цей ліс сьогодні мій, бо я його люблю. Я ступаю і в золоту, поцятковану сонцем тінь, у найчудовіші пахощі, у соковиту зелену весну. Я гладжу рукою свіже листя ліщини (бо воно молоде й ніжне, аж хочеться доторкнутися), а коли відхиляю з дороги гілки черемхи, притуляюся до них лицем. Черемха вже перецвітає, її пелюсточки осипаються, і від того земля й трава під черемхою вся покрапала білим. А проте вона ще пахне, ще зоріє суцвіттями, мов далекі гаснучі сузір’я. "Яка ти гарна, - кажу я черемсі. - Добре, що ти для мене цвітеш." Черемха киває гілкою. Вона рада, що сподобалася. Під сосною красується чорний сон, якого називають лісовим чорнобривцем за його смагляву вроду..." (Зірка Мензатюк)
"Наталочка любила квіти, тому на день народження їй подарували троянди, і хризантеми, і книжку з намальованими квітами. А тітка Оля принесла горщик з цикламеном. Пишні букети стояли, стояли та й почали в’янути; квіти на сторінках книжки були красиві, барвисті, але ні про що не вміли говорити. А скромний непримітний цикламен викинув над листям цілий пучок рожевого цвіту. Цикламен стояв на підвіконні, якраз біля письмового стола, і коли Наталочка робила уроки, рум’яна квітка заглядала їй у зошити..." (Зірка Мензатюк)
"— Паничику чорнобривчику, чом не виростаєш?
— Я росту, росту: листя — у висоту, корінь — углибину, у чорну землю, у холодну воду, що рідним голосом говорить.
— Паничику чорнобривчику, а вже літо рум’яне!
— Ще почекаю, не зацвітаю: ще тому літові немає краю!.."(Зірка Мензатюк)
"Був собі автобус. "Ну і що? — скажеш ти.— Автобусів тисячі." Воно правда: у світі немало цікавіших речей. Та незвичайні пригоди трапились саме з простим приміським автобусом, до всього ще й не новим. Отож був собі веселий деренчливий автобусик з потертими сидіннями і припилюженими боками. Його колеса добре знали й асфальт, і кам’янисті гірські шляхи, адже бігав він з далекого села до Коломиї, тоді з Коломиї знов у село, і так щодня туди-сюди, туди-сюди. Часом він їхав майже порожній, а то набивалося стільки людей, що ніде й повернутися, знадвору ж просили: посуньтеся на півчоловіка! І в автобус втискалося ще з десяток пасажирів з кошиками й бесагами, ліжниками й дубовими бочечками, свіжими коломийськими калачами, коробками з чобітьми, новими каструлями, з молдавським виноградом і ванільними булками дітям на гостинці. Все це неодмінно поміщалось, і, що цікаво, люди ніколи не сварилися. Навпаки, вони ще й підсміювалися над тиснявою та над своїм торгуванням, бо, як ви, напевно, здогадалися, так завізно бувало у ярмарковий день..." (Зірка Мензатюк)
"За Прутом є село, за селом — гора, а на горі лісок-перелісок, такий невеличкий, що його можна оббігти довкола. У тому лісочку живе мавка-зеленавка, мала, як і він. Взимку вона спала в сухому листячку, а поверх листя лежав сніг. Але прийшла весна, сніжок розтав, і мавка прокинулась. "Що це дзвенить, мов чисте срібло, аж мене розбудило? Може, це ви, струмочки?" — спитала вона. "Ні, мавко. Ми дзюрчимо не перший день, але ти не будилася", — відповіли струмки. "То, може, це ти, берізко?" "Я всю зиму дзвонила обмерзлими гілочками, — сказала берізка. — Але ти того не чула". "Тоді, напевно, це вітер, що гуляє над горою?" "Ні, мавко, не я це. Я взимку дзвенів-свистів, мів летючими снігами, а тепер я тихий і лагідний". "То хто ж воно?" — роззирнулася мавка довкола й побачила на лужку, на узліссі, дівчаток. Вони бігали й сміялися голосно-голосно, аж котилася луна. Адже почалися канікули, і нарешті була весна: тепле сонечко й воля гратися скільки захочеш. "Он хто мене розбудив", — усміхнулася мавка, бо цих дівчаток вона знала від торік: Марусю, Олюсю і старшеньку Миросю. "Скоро Великдень, — тим часом казала до менших дівчаток Мирося. — А ви ще не навчилися веснянок". "Таки ні..." — кивнули Маруся й Олюся. "Я знаю «Молоданчика». Мене бабуся навчила, а я навчу вас!"" (Зірка Мензатюк)
Зірки українського шоу-бізу прийняли запрошення #ЗафрендиПрироду та "заговорили" до маленьких екозахисників за допомогою фанових книг із реальними історіями про життя тварин. Пропозицію пофрендитися із природою вніс ніхто інший, як супермен, у якого вже давно у списку справ миготить дуже важлива — врятувати планету від екокатастрофи.
Вже з 1 травня почнеться передпродаж книг серії "Зірки PRO". 30 грн. від продажу кожної книги буде перераховано на збереження флори та фауни України. На фестивалі "Книжковий Арсенал" у Києві наприкінці весни відбудеться інтерактивна презентація книг за участі зіркових авторів.
"Іменинний обід" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Іванова хата горить" - зі збірки "Казки школи під голубим небом"
"Перший сніг цього року випав дуже рано, ще на початку листопада. Він був мокрим, липким і свого запаху ще не мав. Пахнув прілим листям, присохлими бур’янами й утомленим вітром, який завжди в лісі трохи розгублений, а часом і боязкий. Вибравшись ізранку зі своєї хатки на галявині в заростях терену, старанно замаскованої купою сухого гілляччя, їжак Петро зітхнув. Брудні клапті першого снігу скапували поміж гілок, навіваючи думки про застуду, ангіну й гірку мікстуру, яку доведеться пити, пропускаючи школу. А ще про те, що за першим снігом неодмінно прийде перший мороз, а отже, в його рідні кущі скоро навідаються ласі істоти. Бо ягоди терену достигають із першим морозом, а доти вони терпкі й несмачні..." (Іван Андрусяк)
"Як подружитися з Чакалкою" - мізансцена з п’єси для дитячого театру за мотивами повісті Івана Андрусяка "Стефа і її Чакалка". Чакалка, казкове страшидло, приходить уночі до неслухняної дитини, забирає її у звуконепроникний мішок, несе в темний ліс... Так починаються веселі розбишацькі пригоди дітлахів…
Вірші сучасного українського поета Івана Андрусяка: "Пісня", "Рибалки", "У морі жаби не живуть", "Лякація", "Про вміння читати", "Тринадцятий трамвай".
У цій книжці ви знову зустрінетеся з героями повісті Івана Андрусяка «Стефа і її Чакалка», які полюбилися не лише багатьом юним читачам, а й навіть їхнім батькам. Екскурсія осіннім лісом – захоплююча штука, особливо якщо її веде сама Чакалка... Утім, не радійте передчасно, бо на весь клас чекає тут страшна небезпека! Колишні Чакалчині приятелі, Бабай і його страшидла, задумали ВЕЛИКУ ПОМСТУ!!! І хтозна, чим би все закінчилось, якби не кмітлива Стефа, безстрашний зайчик Куслапко та їхні нові лісові друзі...
Іван Михайлович Андрусяк - відомий український поет, прозаїк, автор багатьої творів для дітей, талановитий літературний критик та перекладач. Народився він 28 грудня 1968 року в селі Вербовець Косівського району Івано-Франківської області. Закінчив філологічний факультет Івано-Франківського державного педагогічного інституту імені В.С. Стефаника. Живе в Березані під Києвом, працює головним редактором видавництва «Фонтан казок».
Повість Івана Андрусяка з ілюстраціями Ганни Осадко «Вісім днів із життя Бурундука» — один із найуславленіших у сучасній українській літературі творів для молодших підлітків. 2013 року вона увійшла до престижного каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens» («Білі Круки»).
"Третій сніг" (уривок), "Як подружитися з Чакалкою" (мізансцена з п’єси для дитячого театру), повісті-казки "Стефа і її Чакалка" та "Вісім днів із життя Бурундука", повість "Кабан дикий – хвіст великий", кілька віршів зі збірок "Лякація", "Чупакабра та інші зайчики. Усе солодший сад", "М’яке і пухнасте" та інші казкові твори Івана Андрусяка представлені на "Малій Сторінці".
Письменник Іван Андріанович Багмут був невситимим мандрівником. Свою любов до подорожей пояснював так: «Бачити життя, людей, свою країну. Ні, не так. Насамперед хотіти бачити. Так хотіти, щоб ви не могли всидіти вдома! А щоб так хотіти, треба любити. Любити людей, природу, любити життя». Маршрути подорожей Івана Андріановича пролягали через Карелію, Алтай, узбережжя Охотського моря, Казахстан, Індію, Європу, Кубу… Письменникові не один раз доводилось ризикувати життям: то він висів у горах над проваллям (був альпіністом), то потрапляв у страшні сибірські хуртовини, а то долав на плотах річкові пороги. І всюди були зустрічі з цікавими людьми, споглядання природи, знайомство з різним способом життя. Оскільки Іван Андріанович мав поетичну душу і легко сходився з людьми, це стало багатим підґрунтям для написання його творів — нарисів, оповідань, повістей.
"Може, декому видасться дивним, що кіт узявся за літературу, але це цілком зрозуміло. Річ у тім, що котові випадає бути свідком таких моментів у житті людини, які сховані від суспільства - кіт чує розмови, що точаться в родині, бачить, що роблять люди, коли їх ніхто не бачить. Словом, я перебуваю в таких умовах, в яких не може бути жоден письменник, і можу писати про те, що справді бачив і чув, не домислюючи і не вигадуючи, як то змушений робити письменник-людина. Взявся я за перо ще й тому, що деякі вчинки людей дивують мене. Я хотів поділитися з людьми враженнями від їхнього життя, щоб вони поглянули на себе, так би мовити, збоку, бо ж збоку краще видно і достойності, і хиби. На жаль, письменник, який редагував мій рукопис, дещо викреслив з того, що було написано цікавого про людину..." (Іван Багмут)
