"– А-а-а! – плакало кучеряве янголятко. Річ у тім, що перед Різдвом на небі відбувалося велике прибирання: пралися хмари, начищався Місяць, купалися зірки. Але янголятко перестаралося – від холоднючої води в однієї з молодих зірочок відколовся промінчик. Перелякане янголятко поплакало, а тоді вирішило якось прилаштувати той маленький уламок на місце. Від дорослих воно чуло, що на Землі є така рідина, яка має дивні властивості – скріплює все розбите й розламане, навіть серця. Подумало сердешне, й вирішило: – Треба летіти! Тож змахнуло крильцями і попрямувало до далекої блакитної кулі..." (Еліна Заржицька)
Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).
Читаймо залюбки добірку цікавих казок Еліни Заржицької з книги «Як черепаха Наталка до школи збиралася»: «Як черепашка Наталка Тришку та Соню хазяйнувати вчила», «Як черепаха Наталка у Школі Пішохода навчалася», «Як черепаха Наталка до школи збиралася».
Науково-популярна книжка української майстрині Елли Литвинець "Голки, нитки, намистинки" створена для юних рукодільниць, які цікавляться народним мистецтвом і хочуть спробувати свої сили у ньому. Вона містить велику кількість візерунків для вишивання, якими можна оздобити одяг та предмети домашнього вжитку, знайомить з цікавим видом народного мистецтва — нанизуванням.
"Колись пастушок, переплигуючи зі скелі на скелю за козою, що відбилася від решти, посковзнувся й упав у глибочезне провалля. Коли він розплющив очі, то побачив, що лежить на площі великого міста, яке складається з вузьких довгих веж, що їх кожен будує на свій лад, бо ці вежі весь час завалюються. Пастушок підійшов до найближчого чоловіка, який порпався з кельмою серед купи каміння, й запитав, що це за місто, хто його мешканці й чи не можна було б щось попоїсти, бо він дуже зголоднів, наче кілька днів пролежав без їжі. Однак на запитання пастушка ніхто навіть не глипнув у його бік, дарма що козопас обійшов мало не все місто..." (Емма Андрієвська)
"Давним-давно, жив собі один король. І мав він трьох синів. Роки минали, король старів, а сини мужніли. От і настав час обирати спадкоємця престолу, але кого? Старший син був мрійником й полюбляв живопис та музику. Знав декілька мов й іноді писав поеми. Середній, був вправним воїном й добре розбирався у веденні бою. Ну а молодший, ще ніби як зовсім юний, але нічим не відставав від старших братів. Подумавши, король зібрав синів, та й сказав..." (Євген Дмитренко)
"Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя. Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки..." (Євген Гуцало)
"Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: "А в гаї сонце зацвіло!" "Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?" Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: "Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!" Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. "У гаї сонце зацвіло!" — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!" (Євген Гуцало)
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
До збірки Євгена Гуцала увійшли такі вірші: "Без дороги ходить дощ", "Великий трудівник", "Ворона з Лісабона і Крук із Прилук", "Говорило мило з шилом", "Дві лисички — дві сестрички", "Знов прийшла на землю", "Їжачиха і їжак", "Качка", "Лис зустрів у лісі лиса", "Мамо, стало холодно", "Осінь", "Павучиха з павуком", "Синя скриня", "Фонтан", "Цар Горох і хлопчик Ох".
"— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи..." (Євген Гуцало)
"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко)
"Якось зустрілися ведмідь та кабан біля ставка. Привіталися та й майже розійшлися. Як раптом, запитав кабан у ведмедя: – Чому в тебе такий червоний ніс? Можливо за ніс тебе вжалила маленька бджола? Все ж таки ця особливість дуже муляла кабану очі. – Та ні, – мовив ведмідь, – маленька бджола мене не жалила! Здивувався кабан. Бо ж дуже схоже було на те, що його бджола вжалила. Цікаво стало йому, чого ж у ведмедя ніс червоний..." (Євген Дмитренко)
"Якось, під час сильної грози, сховалися в одній нірці вовк, лисичка та зайчик. Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять. А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки підіймається. Бо ж страшно їм було! От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком. – Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі? – Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик. – А то - тобі страшно? – І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка. Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім загриміло все навколо та задріботіло. Гучні пориви вітру то завивали дедалі гучніше, то поволі стихали, поновлювалися і знову чулися десь вдалині..." (Євген Дмитренко)
"У розкішному двоповерховому будиночку, вікна якого завжди були закриті шторами й відкривалися лише у повний місяць, а вхідні двері зачинялися на сім замків, жила собі одна графиня, Емма ван Пігінґтон. Стильна леді із дуже зависокою самооцінкою, яка отримала у спадок від батька цей будинок разом із титулом та великою кількістю коштовностей. Не дивлячись на свої пишні форми, Емма завжди намагалася виглядати красунею. Одягала тісний одяг, який дуже вдавлював її неслухняний живіт, взувала черевички на два розміри менше й все це прикрашала асиметричним каре з діагональним чубчиком. Їй було байдуже, якої думки про неї були незнайомі люди, адже вона завжди себе вважала найпрекраснішою на світі. Життєвим гаслом Емми, була фраза: «Гарної жінки не повинно бути мало!», тож, їжа для неї мала велике значення..." (Євген Дмитренко)
"Гілля, гілля, стовбур, луб,
На поляні стояв ЗУБ.
А на ЗУБІ росла БІЛКА,
на якій зростала ГІЛКА.
А під ЗУБОМ — цілий рід:
Тато-ДРІТ та мама-ДРІТ.
Не любили ДРОТИ риб,
Їм до смаку краще ГРИП..."(Євген Дмитренко)
"Пітон Злюк — незвичайний пітон. Він полюбляє їсти те, що не їдять його товариші. Він взагалі їсть те, що важко назвати їжею. Тому що таке ніхто в світі не їсть. Ніхто, окрім нього. Наприклад, вранці Злюк з'їв будильник, тому що той заважав йому спати. Потім, коли Злюк прокинувся (а прокинутися йому довелося не по своїй волі), він збирався випрасувати свою улюблену краватку, щоб вийти на ранкову прогулянку. Але через те, що пітон прокинувся не з того хвоста, він зіпсував свою улюблену краватку, зробивши в ній велику дірку. Тож довелося з'їсти праску. Пітон Злюк хотів випрасувати свої старі краватки, але щось пішло не так, і інші краватки також зіпсувалися. Тому Злюк розсердився ще більше і з'їв старі краватки..." (Євген Дмитренко)
"Якось загубився один маленький котик. Та такий маленький, що тільки от ходити навчився. А тому й загубився, бо ж ходив-блукав аж поки не заблукав. Тож, сів маленький котик на землю й почав голосно плакати. Як раптом підлетіла до нього бджілка та й запитує: — Чому ти плачеш? — Я загубився! І не знаю дороги додому. — А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить! — Я дуже далеко відбіг від дому. Боюся, що вона мене не почує. — Ти що, це ж матуся. Вона завжди чує. Послухав котик бджілку. Підтер носика, а потім: — А як кликати матусю? Я ніколи її не кликав, бо ж вона завжди була поряд! — А ти спробуй як я!.." (Євген Дмитренко)
"Повторюй за мною:
«Люблю маму й тата!»
Не бійся, повторюй,
хоч раз, а хоч й два!
І той, що з тобою,
хай також з любов'ю,
голосно каже
ці важливі слова!.."(Євген Дмитренко)
