"Він прокинувся й нащулив вуха: у вогкому струмені вітру долинав сухий, різкуватий звук. Звук летів знизу, від річки. Лось звівся, тепер його постать чітко вималювалася в удосвітніх сутінках. Це був великий звір з широкими грудьми, які легко здималися од дихання. Його роги нагадували осінній низькорослий кущ, із якого обнесло листя. Лось знав, що то тріщить стара гілляка на дубі, всохла, кощава; їй давно вже б треба впасти, а вона не падала, з дивною впертістю тримаючись за стовбур. Він те знав, однак це не заспокоювало, і тривога в крові, спершу слабка і майже невловна, дедалі густішала, й від того шкура на грудях здригнулася раз, а потім іще. Струмінь вітру доносив запах річкової криги, в ньому жив дух примерзлого болота, долинало шарудіння прив'ялих стеблинок, які пускалися вскач по впалому листю, але над усім цим линуло знеможене, схоже на зітхання порипування гілляки..." (Євген Гуцало)
"Шестирічна Леся, коли недавно в сім’ї заговорили про весну (березневі дні настали погідні, сніг заблищав-заіскрився, заспівали щиглики та синички, повітря запрозорилось, полегшало), сказала: "А в гаї сонце зацвіло!" "Сонце зацвіло? — здивувались ви. — Як же воно зацвіло?" Леся, граючи очима чорними, як ніч, усміхалась хитро: "Й сама не знаю… Зацвіло — і все… У гаї сонце зацвіло!" Бо, звичайно, коли навесні йде в ріст молода трава, розвиваються дерева, барвами веселки спалахують по безмежній землі озера — моря — океани квітів, то сонце, таке похмуре восени і таке зажурене взимку, теж зацвітає. Стає веселе, приязне, усміхається, і його тепле проміння схоже на ніжні пелюстки, в яких воно запишалось, бо де ж іще знайдеш кращі. "У гаї сонце зацвіло!" — повторила шестирічна Леся, і сама до пуття не відаючи, як то воно й справді зацвіло поміж дерев, проте впевнена, що так воно й сталось. Бо чого ж тоді ви мовчите і, щоб довести її до розуму, не переконуєте, що так не буває, що це вигадка — така сама, як і всі інші її вигадки, котрі цікаво слухати, та й тільки. У гаї сонце зацвіло!" (Євген Гуцало)
Оповідання Євгена Гуцала: "Олень Август", "Лось", "Запах кропу", "Сім'я дикої качки", "Дениско і відьма", "Пригоди літнього дня", "Пригоди осіннього дня", "Пригоди зимового дня", "Ласун", "Камінчик, знайдений в садку", "Зелений папуга".
До збірки Євгена Гуцала увійшли такі вірші: "Без дороги ходить дощ", "Великий трудівник", "Ворона з Лісабона і Крук із Прилук", "Говорило мило з шилом", "Дві лисички — дві сестрички", "Знов прийшла на землю", "Їжачиха і їжак", "Качка", "Лис зустрів у лісі лиса", "Мамо, стало холодно", "Осінь", "Павучиха з павуком", "Синя скриня", "Фонтан", "Цар Горох і хлопчик Ох".
"— Як тебе звати?
— Калина.
Любомир здивовано зводить брови й перепитує:
— Може, Килина?
Усміх сонячним зайчиком спалахує на губах у дівчини:
— Ні, Калина... Хіба не чув такого імені?
— Хто тебе так назвав?
— А батько з матір'ю. — Та й, поспішаючи вибалакатися, так і сипле лункими словами-дзвониками. — Я була маленька, то не пам'ятаю, як вони мене називали. Ми сюди приїхали з Чорнобиля, я тепер живу у баби Явдохи..." (Євген Гуцало)
"Жив собі дід Андрій, який дуже любив смачно попоїсти. Жив один, без дружини та дітей. Все життя його минуло, ніби одним подихом. Ніякої планети не відкрив, ніяким досягненням не гордився. Та що там досягнення, навіть дерев не саджав й хатини не будував. Нікому не допомагав, та й взагалі, ледачим був. А без тяжкої праці, розуму та наполегливості, їжі з неба не дістанеш. Тож, дід дуже сильно бідував, голодував та й, взагалі, збирався на почин. Та все ніяк не приходила смерть до нього. Набридло йому чекати невідомого, от і вирішив він щось змінити у своєму житті, а саме — одружитися..." (Євген Дмитренко)
"Якось зустрілися ведмідь та кабан біля ставка. Привіталися та й майже розійшлися. Як раптом, запитав кабан у ведмедя: – Чому в тебе такий червоний ніс? Можливо за ніс тебе вжалила маленька бджола? Все ж таки ця особливість дуже муляла кабану очі. – Та ні, – мовив ведмідь, – маленька бджола мене не жалила! Здивувався кабан. Бо ж дуже схоже було на те, що його бджола вжалила. Цікаво стало йому, чого ж у ведмедя ніс червоний..." (Євген Дмитренко)
"Якось, під час сильної грози, сховалися в одній нірці вовк, лисичка та зайчик. Сховалися, очі зажмурили, міцно обійнялися та й сидять. А коліна трусяться, зубки цокотять, шерсть дибки підіймається. Бо ж страшно їм було! От і питає лисичка у вовка стривоженим голосочком. – Во-во-вовчику, а во-о-овчику, а чи страшно тобі? – Ой-йой-йой як страшно! – відповів їй наляканий вовчик. – А то - тобі страшно? – І мені ду-у-уже страшно! – відповіла лисичка. Як раптом яскрава блискавка розколола навпіл небо, а з іншого боку — ще одна, не менш яскрава. А потім загриміло все навколо та задріботіло. Гучні пориви вітру то завивали дедалі гучніше, то поволі стихали, поновлювалися і знову чулися десь вдалині..." (Євген Дмитренко)
"У розкішному двоповерховому будиночку, вікна якого завжди були закриті шторами й відкривалися лише у повний місяць, а вхідні двері зачинялися на сім замків, жила собі одна графиня, Емма ван Пігінґтон. Стильна леді із дуже зависокою самооцінкою, яка отримала у спадок від батька цей будинок разом із титулом та великою кількістю коштовностей. Не дивлячись на свої пишні форми, Емма завжди намагалася виглядати красунею. Одягала тісний одяг, який дуже вдавлював її неслухняний живіт, взувала черевички на два розміри менше й все це прикрашала асиметричним каре з діагональним чубчиком. Їй було байдуже, якої думки про неї були незнайомі люди, адже вона завжди себе вважала найпрекраснішою на світі. Життєвим гаслом Емми, була фраза: «Гарної жінки не повинно бути мало!», тож, їжа для неї мала велике значення..." (Євген Дмитренко)
"Гілля, гілля, стовбур, луб,
На поляні стояв ЗУБ.
А на ЗУБІ росла БІЛКА,
на якій зростала ГІЛКА.
А під ЗУБОМ — цілий рід:
Тато-ДРІТ та мама-ДРІТ.
Не любили ДРОТИ риб,
Їм до смаку краще ГРИП..."(Євген Дмитренко)
"Пітон Злюк — незвичайний пітон. Він полюбляє їсти те, що не їдять його товариші. Він взагалі їсть те, що важко назвати їжею. Тому що таке ніхто в світі не їсть. Ніхто, окрім нього. Наприклад, вранці Злюк з'їв будильник, тому що той заважав йому спати. Потім, коли Злюк прокинувся (а прокинутися йому довелося не по своїй волі), він збирався випрасувати свою улюблену краватку, щоб вийти на ранкову прогулянку. Але через те, що пітон прокинувся не з того хвоста, він зіпсував свою улюблену краватку, зробивши в ній велику дірку. Тож довелося з'їсти праску. Пітон Злюк хотів випрасувати свої старі краватки, але щось пішло не так, і інші краватки також зіпсувалися. Тому Злюк розсердився ще більше і з'їв старі краватки..." (Євген Дмитренко)
"Якось загубився один маленький котик. Та такий маленький, що тільки от ходити навчився. А тому й загубився, бо ж ходив-блукав аж поки не заблукав. Тож, сів маленький котик на землю й почав голосно плакати. Як раптом підлетіла до нього бджілка та й запитує: — Чому ти плачеш? — Я загубився! І не знаю дороги додому. — А ти голосно-голосно поклич матусю. Вона обов’язково тебе почує й одразу ж прибіжить! — Я дуже далеко відбіг від дому. Боюся, що вона мене не почує. — Ти що, це ж матуся. Вона завжди чує. Послухав котик бджілку. Підтер носика, а потім: — А як кликати матусю? Я ніколи її не кликав, бо ж вона завжди була поряд! — А ти спробуй як я!.." (Євген Дмитренко)
"Повторюй за мною:
«Люблю маму й тата!»
Не бійся, повторюй,
хоч раз, а хоч й два!
І той, що з тобою,
хай також з любов'ю,
голосно каже
ці важливі слова!.."(Євген Дмитренко)
"Час. Скільки б людей хотіло мати владу над часом. Скільки б вчинків вони хотіли змінити в минулому... Побачити майбутнє. Хто б не хотів на хвилинку зазирнути у майбутнє? Цікаво ж, що там на нас чекає! Та він суровий й нікому не дозволяє собою керувати. Адже час, це зернятко, яке впало на землю й згодом пусте коріння й перетвориться на рослину, яка у свою чергу дасть врожай, з якого посиплеться безліч зерен, які також стануть рослинами. Час, це дід, батько, син, де згодом син стане батьком, а той стане дідом і так до безкінечності. І цей володар все бачить і всіх знає. Він лікує, і водночас знищує. І як би ми не хотіли йому підкоритися, він підкорює нас й не збирається змінювати свою думку. І нікому не вдавалося його порушити. Нікому, окрім... Наш герой не просто так порушив його кордони, адже, якщо б час цього не хотів, то цього б і не сталося. А так, як це сталося, значить так йому було потрібно. Отже, годинник, що це?..." (Євген Дмитренко)
"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."(Євген Дмитренко)
"Так сталося, що мене сховали між слів цієї казки. Та так добре сховали, що я й сам не можу себе знайти. Тому, пропоную тобі відшукати мене. І так, для початку, потрібно представитися. Я іграшка. Звичайна пожежна машинка. І в мене, як й в усіх інших іграшок, є ім'я. І звучить воно так — Ути-кути-тути-віу! Звісно ж, не я собі це ім'я обрав. Його мені подарував мій найкращий друг — Іван. До речі, я його улюблена іграшка. Ну що, юний читач, якщо ти не проти, то почнімо мене шукати..." (Євген Дмитренко)
"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)
"Як тільки лунає «Врятуйте! Рятуй!»
за справу береться герой — Порятун.
Він всім допоможе і всіх порятує —
про кожну біду — одразу почує!
Живе Порятун не тут і не там!
Живе десь далеко? Чи може он там
під ліжком, на дереві, чи може у снах?
Живе Порятун у дитячих думках!..."(Євген Дмитренко)
"— Хто-небудь, вимкніть цей будильник. Нічого без причини так рано мене будити. На жаль, пристрій ніхто не вимкнув і він продовжував дзеленчати. Тому, хом'як, протягнув лапку та вимкнув гучний прилад. Цей ручний годинник йому дістався від батька, який той колись знайшов його неподалік від своєї клітки. Знайшов і затягнув до клітки. Затягнув та сховав під ліжечком. А сховав для того, щоб ніхто інший не знайшов. Ніхто, окрім його сина, який зайняв клітку свого батька. З того часу, хом'як частенько користувався годинником. Та не для того, щоб рано прокидатися, а для того, щоб послухати цікавий дзенькіт який звучить, коли грає будильник. Та цього ранку він спрацював за призначенням. — Якщо він дзеленчить, то значить хтось виставив таку годину для підйому. — пробуркотів хом'як — А це означає, що повинна бути причина! Але яка? Не пам'ятаю! Агрибос (так, до речі, звали хом'яка), не поспішав підвестися з ліжка. Врешті решт, якщо він згадає причину, переосмислить її та визнає, що вона не така вже й важлива, то можна буде продовжити сон..." (Євген Дмитренко)
"Якось дійшли до рака плітки, що увесь люд земний дуже часто згадує рака й постійно чекає, коли він на горі свисне. Спочатку той не придав цьому значення. Та коли щоночі йому почала снитися та гора й постійні дорікання зі сторони людей, то вирішив він покінчити з цим. Тож зібрався рак у далеку путь та й подався в дорогу. Повзе, повзе рак, коли бачить, наздоганяє його лис. – Куди це ти раче повзеш? – поцікавився лис. – Та ось, набридло мені слухати, що люди чекають, коли я на горі свисну. От я й вирішив усім тим ледарям втерти носа. – відповів рак клацаючи клешнями..." (Євген Дмитренко)
