Вірші про Тараса Шевченка

Ліна Костенко

КОБЗАРЕВІ

І
Кобзарю!
Знов
до тебе я приходжу,
бо ти для мене совість і закон.

Прости, що я дрібницями тривожу 
твій вічний і глибокий сон.

А, може, це і не дрібниця.
Ти ж бачиш сам, які складні часи: 
Великі струси.
Перелом традицій.
Переосмислення краси.

І вічний рух -
у всесвіті, у світі. 
Лише могили з місця - ані руш...
0, скільки стало в нашому столітті 
скалічених і безнадійних душ!

Та що ж, не дивно.
Покрутився глобус в диму, 
в пожежах, у кривавій млі. 
Захворів дехто на морську хворобу, 
хитається на палубі землі.

Розхитаний, спустошений і кволий, 
біда, якщо в мистецтво забреде, - 
шукає форм не бачених ніколи, 
шукає форм нечуваних ніде.

І тут же - просто шукачі прокорму, 
і шахраї і скептиків юрма - 
шукають найсучаснішої форми 
для того змісту, що в душі нема.

Возрадуйтеся прадіди печерні - 
ось пролунав новітній благовіст! 
в абстракції,
в модерній,
в істерії,
конає в корчах витончений зміст.

І сам на себе споглядає збоку - 
чи є в його агонії краса...
Кобзарю мій!
Поете мій високий!
А як же ти поезії писав?
Я не писав.
Я плакав і сміявся.
Благословляв, співав і проклинав. 
Сказати правду -
мало турбувався, 
як я при цьому збоку виглядав.

ІІ

Кобзарю,
знаєш,
нелегка епоха
оцей двадцятий невгомонний вік.
Завихрень - безліч.
Тиші - анітрохи.
А струсам різним утрачаєш лік.
Звичайні норми починають старіти,
тривожний пошук зводиться в закон,
коли стоїть історія на старті
перед ривком в космічний стадіон.
Вона грудьми на фініші розірве
Чумацький Шлях, мов стрічку золоту.
І, невагома, у блакитній прірві
відчує враз вагому самоту.
І позивні прокотяться луною
крізь далі неосяжно голубі...
А як же ми,
співці краси земної?
Чи голоси у нас не заслабі?
Чи не потонуть у вітрах простору?
Чи сприймуть велич нової краси?..
Тарас гранітний дивиться суворо:
- А ви гартуйте ваші голоси!
Не пустослів'ям,
пишним та барвистим,
не скаргами,
не белькотом надій,
не криком,
не переспівом на місці,
а заспівом в дорозі нелегкій.
Бо пам'ятайте, що на цій планеті,
відколи сотворив її пан Бог,
ще не було епохи для поетів,
але були поети для епох!

* * *

Марія Пригара

ТАРАСОВЕ СЛОВО

Снились Тарасові в чорній неволі
Гори дніпрові високочолі,
Де сокорина, пухом припала,
Віти на воду порозпускала.
Снилась веселочка в тихі години,
Що позичає в плесі краплини.
Снився щоночі сивий Славута,
Вся Україна, горем закута.
Рідний народ його, битий і гнаний,
Як він устане, зірве кайдани,
І розкувавши руки могучі,
Панство несите скине із кручі.
Все, що наснилось,— пісня сказала.
Пісня пророча — правдою стала!
Цвітом повиті Тарасові гори.
Поле безмежне з вітром говорить.
Слово Тарасове струнами б'ється.
Ходить між люди — з серця до серця.
Ходить між люди, лине світами —
Так йому жити й жити віками,
Поки, як море, в срібній обнові
Б'ються об берег хвилі дніпрові!

* * *

Володимир Підпалий

КОБЗАР

Струни  зрячі,  вічні  струни
Ти  торкнеш  рукою  -
Попливе  вкраїнська  пісня
Та  й  Дніпром-рікою.

Хвиля  пісні  -  вища  й  краща,
То  лагідна  знову...
Ой  Тараса  думи  віщі  -
Для  душі  розмова!

Шляхом  ішла  Катерина,
Узяла  на  руки,
Понесла  свойого  сина  -
Серця  свого  муку.

Бо  у  неї  така  правда,
Щоб  не  спали  люди,
Бо  у  неї  вічне  право  -
На  землі  цій  бути...

Марія Дем'янюк 

Тарасове слово

Вірш Тараса вчу раненько,
Бо для мене він рідненький.
І казав сьогодні тато
День Шевченка - наше свято,
Бо любив він Україну
Так, як мама любить сина.
Мріяв щиро і безмежно
Про Вкраїну незалежну.
Його думка, слово, діло
Шлях в майбутнє освітили:
Уперед на новий крок 
Надихає нас Пророк.
Вірш я вивчу на "відмінно",
Теж люблю я Україну,
Щоб усім прийшло на згадку -
Ми - шевченкові нащадки.
Нехай слово Кобзаря
Світить ясно, як зоря!

* * *

Максим Рильський

ШЕВЧЕНКО

Кобзарем його ми звемо,
Так від роду і до роду: 
Кожний вірш свій і поему 
Він присвячував народу.

Він любив усе прекрасне 
Все ненавидів потворне, —
І його ім’я — незгасне, 
Світлий образ — неповторний.

Чисту матір і дитину 
Він прославив серцем чистим, 
Всю осяяв Україну 
Поглядом він променистим.

Ось чому в сім’ї великій,
У цвіту садів прекрасних 
Буде жити він вовіки,
Як безсмертний наш сучасник.

* * *

Олександр Олесь

В РОКОВИНИ ШЕВЧЕНКА

Одно питання мимоволі 
Ввесь час в думках моїх встає: 
Чом не вгледів він сонця волі, 
Чому тепер він не жиє?

Якими дужими громами 
Пророчий голос би гримів,
Якими буйними річками 
Котивсь, шумів би його спів!?

Які б вінки він сплів героям,
І як уславив би їх чин?
Він грав би в сурму перед боєм.
Боровся б сам серед руїн.

А як оплакав би могили,
Яких би квітів насадив!
Калина б віти похилила 
І в вітах вітер б гомонів.

Якими лютими бичами 
Карав би нас, що кволі ми,
Що розійшлись ми манівцями 
На крок єдиний до мети.

Як в душу б він заглянув кожну, 
Як кожний біль би наш відчув. 
Він влив би міць непереможну, 
Серця б він вірою надхнув...

І де б він був ?!.. Чи на засланні, 
Серед неораних степів,
Чи разом з нами на вигнанні 
Ділив би сльози і терпів?

Він тут би був! Орел Крилатий 
Не зміг би стерпіти ярма,
Бо як би там він міг співати,
Коли вітчизна вся німа!

* * *

Уляна Кравченко

ХТО  ТО,  ХЛОПЧЕ,  БУВ  ТАРАС?

Хто  то,  хлопче,  був  Тарас?
—  Це  поет  бездольних  мас,
Це  співець  і  наш  Кобзар,
В  серці  мав  любови  жар.

Що  такого  він  зробив?

—  Україну  полюбив!
І  за  це  пішов  в  кайдани,
Щоб  терпіти  муки  й  рани.
Що  за  це  йому  дамо?

—  Серць  маленьких  все  тепло!

Ум  розважний,  пильні  руки,
Що  так  прагнуть  до  науки,
І  до  праці  для  народу  —
Це  найкраща  нагорода!

* * *

Уляна Кравченко

СОНЦЕ  УКРАЇНИ

Нині  нам  про  Нього
Мамочка  сказали  —
Рушником  новеньким
Ми  портрет  прибрали.

Принесли  ми  жмінку
Рути  і  барвінку  —
Наш  Кобзар  коханий
Достойний  пошани.

Він  дитя  з-під  стріхи
Він  в  селянській  свиті  —
А  придбав  нам  слави,
Як  ніхто  на  світі.

А  та  наша  слава
Не  вмре  не  загине,
Наш  Тарас  Шевченко  —
Сонце  України.

Марія Чепурна

РОДИНА

                Т. Г. Шевченку
               
Дуб зелений та розлогий
Виріс на Вкраїні
У діброві, край дороги
При ясній долині.
Із дубами побратався,
Батьком став калині.

Часто вітри бушували
Гнули дужі віти,
Та зламати – не зламали
Дуба пройдисвіти.
Лиш коріння, мов із криці
У дуба ставало
І поволі із криниці
Свіжу воду брало.
Розрослося по діброві
Повилось в клубочки
І росли все нові й нові
З кореня дубочки.

* * *

Євген Маланюк

ШЕВЧЕНКО

Не поет — бо це ж до болю мало, 
Не трибун — бо це лиш рупор мас, 
І вже менш за все — «Кобзар 
Тарас» 
Він, ким зайнялось і запалало. 
Скорше — бунт буйних майбутніх рас, 
Полум'я, на котрім тьма розтала, 
Вибух крові, що зарокотала 
Карою за довгу ніч образ. 

Лютий зір прозрілого раба, 
Гонта, що синів свяченим ріже, 
У досвітніх загравах — степа 
З дужим хрустом випростали крижі. 

А ось поруч — усміх, ласка, мати 
І садок вишневий коло хати.

* * *

Леонід Кисельов

ВІН БУВ ЯК ПОЛУМ'Я...

"Та не однаково мені... "
Тарас Шевченко

Він був як полум'я. Його рядки — 
Дзвінкі і небезпечні, наче криця, 
Переживуть і жито, і пшеницю,
І хліб, і сіль, і війни, і віки.

Він був як полум'я. Свої слова —
Легкі, як небо, сині, наче квіти,
Що ними тільки правду говорити,
Він в наші душі спраглі наливав.

Він був як полум'я. Тепер ідіть,
Мо' пощастить знайти в трухлявій шафі 
Засохлу риму, клоччя біографій, 
Анкетну сповідь і газетну їдь.

Він був як полум'я.
(1968)

* * *

Дмитро Білоус

НА ГОРІ ТАРАСОВІЙ

На гілках зелені бростІ,
в небі хмари бязеві.
Біля пам'ятника гості
на горі Тарасовій.

А гостей же так багато
в цій порі весновій:
всенародне світле свято
«В сім'ї вольній, новій».

Не Дніпра рокочуть хвилі —
сплески океанові:
то співають на могилі
«Заповіт» у Каневі.

То не грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами.

Росіянин: как бушует
старый Днепр под кручей...
білорус: каб было чутна
як грыміць грымучы...
    
А високий італієць
тягне басовито:

che si oda il muggito
del fiume stizzito

А болгарин з чистим
серцем слов'янина-брата:
да се виждат, да се чува,
как реве реката...

Ти, індійцю із Калькутти,
їхав так далеко ти.
І твоєї мови чути
переливні клекоти.

Вслухайсь, друже із Тулузи,
у слова пророка ти...
І звучать в словах француза
переливні рокоти.

В морі музики — по вінця
щемні підголоски там
тануть в серці українця
невимовним лоскотом.

Бо зринає в тім хоралі
сиротя невкутане
і Кобзар на Кос-Аралі,
муштра і шпіцрутени.

Наче грім хмарину вразив
зблисками грозовими —
«Заповіт» гримить Тарасів
всього світу мовами:

«Поховайте та вставайте,
кайдани порвіте
і вражою злою кров'ю
волю окропіте»...

Грім травневою порою —
то слова Боянові
над Чернечою горою
в предковічнім Каневі.

 Петро Мельник

Дорогою до Кобзаря

Іду, згадавши «Катерину», 
по онімілому селу
я на Тарасову могилу,
Щоб взяти в руки ту золу,
що із Шевченкового праху 
на суд людський, на серця плаху
несе сльози гірку смолу.
Одвіку знало «Заповіт» 
злиденне людство в ріднім краї.
І я його не забуваю,
в душі очима пробігаю
рядки, що кличуть у політ 
до давнього сумного краю.
Якби Шевченкові слова
могли озватись щемним криком
про кривду, біль… про лапті з лика! 
У серці кожного, хто є…
Про наболіле, про своє…
Тоді б сердечний «Заповіт» 
досяг межі свого послання,
а та межа – людське пізнання,
й одкрив би людству новий вік!

(https://www.facebook.com/)

* * *

Валентина Харченко

На згадку про Тараса

Колись давно на землі у нас,
Жив великий Кобзар - Шевченко Тарас.
Все життя він присвятив не своїй родині,
А неньці - рідній Україні.

Бо з давніх-давен,
На українській землі,
Люди найбільше любили волю,
Та найменше мали її.

То пани над ними владу мали,
То орда пшеницю на ланах топтала.

Ось росте Тарас та все книжки читає,
То на ставі квіточок малює.
Та не розуміє одного він,
"Чого в пана всього досталь,
а він ще й лютує"?

А селянин у драній свиті,
Ходить та працює в пана в житі.
Він на нього накричить,
Тай ще вдарить може,
- Де ж на світі ділась,
 тая правда Божа?

Розповів Тарасові дідусь його,
Що раніше в лісах гайдамаки оселялись,
Хоробрі вояки не боялись нічого,
Та за бідного та вбогого заступались...

Сумно стало Кобзареві за людські,
Гіркії сльози, та згадав сестер рідненьких,
Що рано зів’яли,як ті квіти на морозі.

Досить! Думає хлопчина, тим панам коритись,
Треба правду здобувати, та за неї битись!
А за зброю слова взяв - українські рідні,
Щоб і люди зрозуміли, чого вони гідні!
07.01.2003 р.

*Вірш надіслано автором спеціально для читачів "Малої Сторінки".