Поетична Шевченкіана Богдана Лепкого. Добірка віршів про Тараса Шевченка зі збірки "Поезія"


 

Богдан Лепкий

В КРІПОСТІ

Чи то дух, чи то тінь,
Тінь безмовна, тупа?
Ні, то сторож-солдат 
За поетом ступа.

Чи на муштру піде,
Чи він дума, чи спить, 
Кожний рух, кожний крок 
«Дядько» пильно слідить.

Верне з муштри, епічне, 
Скине одяг Тарас,
Він кишені наверх 
Вивертає сей час.

Пильно все обзира 
З шапки до підошов,
Якби міг — до душі 
З чобітьми б увійшов. 

І до мізку б зирнув,
До гадок бунтаря,—
Чи не творить він там 
Проти волі царя?

Чи незримим пером 
Він не пише в думках: 
«Шлях до волі веде 
По тиранів кістках!

До весни крізь зиму, 
Через терня до рож...» 
Ах, чому ж то в думках 
Нам читати не мож?

Залюднили б Сибір, 
Начинили б тюрми, 
Навіть гончих собак 
Годували б людьми.

І було б більш тюрем, 
Ніж церков і скитів,
І густіш шибениць,
Ніж могильних хрестів.

Чорна ніч у тюрмі,
Все заснуло, хропить,
Лиш поет і солдат 
Не заснуть ні на мить.

 

* * *

 

УМЕР ПОЕТ

Умер поет. Далеко на Півночі,
У городі непривітнім, чужім,
А хто ж йому накриє сонні очі 
Китайкою? Заплаче хто по нім?

Не клопочись! Як північна година 
Мине, хтось двері втворить нарозтвір. 
Прийде Петрусь, Оксана, Катерина 
І Наймичка — найде їх повний двір.

Ярина з Степаном при домовині, 
Двох хлопців сотник Гонта приведе, 
Палій Псалтир читає; свято нині — 
Ясновельможний гетьман тут іде.

За гетьманом полковники на конях, 
І куренями виступає Січ,
Булави, пірначі мигтять в долонях,
І від шабель розвиднюється ніч.

А там народ, цілий народ, як море, 
Бентежиться, іде вперед, шумить... 
Не вмер поет — його втомило горе, 
Схилив чоло і задрімав на мить.

 

* * *

 

В ТАРАСОВІ РОКОВИНИ

Покинь на хвилю торг життя — а духа 
Скріпи у собі та зніми угору!
Народе мій! Се я тобі говорю,
А в кого розум й серце є — най слуха.

Зривається велика завірюха 
Над нашим домом. З ящика Пандори 
Посиплються на тебе злидні-горе, 
Потопа злоби, а добра посуха.

Та ти кріпись і не теряй надії.
Се бій найтяжчий, та, може, послідній. 
Проклятий буде той, хто в бою вмліє,

Проклятий і життя правдивого не гідний! 
Кріпіться в горю та ідіть на бої 
Не як недолітки, лиш як мужі-герої!

* * *

Я примір вам даю. Мене судьба так била, 
Як молот б’є залізо на ковалі,
Як у огні гартують силу сталі,
Отак вона мене у злиднях насталила.

Велика духа людського єсть сила.
Він, як скала, здіймаєсь понад фалі,
Як гураган, летить все далі, далі,
Як хмара, легкі розпинає крила.

Нема для нього ні стриму, ні впину, 
Зігнилий воздух громом він ворушить,
Він скали оре, ріки, моря сушить,

Та лиш в недолі, в тривоги годину 
Женіть від нього зневіри потвору,
Най не паде, лиш най летить все вгору!

* * *

Я примір вам даю. З нужденної хатини 
Я вилетів, як з попелища птиця,
Я розгорівсь на небі, як зірниця,
Щоб вести нарід, що в темряві гине.

Я примір вам даю. З сирітської хатини 
В Давида виріс я, що з Голіафом б’ється. 
Я, раб, тиранам плюнув правду в лиця,
Й вовік вони не змиють тої слини.

Я примір вам даю.
В життя страшній пустині, 
Мов на Голгофі, я писав закони,
Якими ви жиєте ще донині.

Я жив, терпів і вмер за А ви?.. 
Ви мовчите? Де Чи ви жиєте, чи життя
міліони. ж ваші лиця? вам сниться?

 

* * *

 

БЛАГОСЛОВЕННА НАЙ БУДЕ ГОДИНА

Благословенна най буде година, 
І тая хата, і село,
Що Україні принесло 
З великих найбільшого сина. 
Благословенна!
              Хто, як він
Відчув давніх часів прокльони, 
Руїни смуток, гробу стони 
І кождий зойк, і кождий скін 
Прийняв у серце?
              Хто тужив 
Такою лютою тугою 
За волею і за красою,
За тим найбільшим дивом див, 
Любов’ю брата, чоловіка?
Кому народ — нужд ар, каліка, 
Насильно гноблений катами,
Був так закоханий без тями,
Зі всього найдорожчий в світі? 
Хто найкращі свої пісні,
Теплом сердечним так огріті,
Як тії квіти весняні 
Промінням сонця, присвятив 
Біді і нужді?
Покриткам,
Насилуваним ворогами,
І дідичами, й паничами,
І киненим, як лист вітрам,
На глум недолі.
Тій бідноті,
Що в спеку жне в кервавім поті 
Пшеницю на чужий калач,
Її ж за те лиш сум і плач,
Лиш вічна кривда,—
             Хто, як він,
Мав в крилах духа той розгін — 
Летіти в вічність понад зорі,
Де в безбережному просторі 
Царює правда світова,
Щоб кинути її до віч 
Свою огненну, смілу річ 
Про людські стоптані права?! 
Хто другий так, як він, горів 
Огнем бажання, щоб колись 
Широкі струї розлились 
Добра, щоби ненависть, гнів 
Навіки щезли, щоб кругом 
Зацвіло радістю, добром,
Як райським квітом?
             Хто і хто
Свої високі, ясні думи 
Такими виспівав словами 
Сердечно простими?
             Мов шуми
Вітрів осінніх над степами,
Мов грюкіт грому або гук 
Порогів дніпрових?..
            Сто рук
Підносить віко домовини,
А в домовині правда гине,
А в домовині воля мре.
І де єсть той, і де єсть, де,
Щоб рідну мову позабуту, 
Опльовану, в ланці закуту, 
Невільницю лихих панів,
До того сяєва довів,
Що він тебе, моя ти мово?
Він кождий звук і кожде слово 
Перетопив в горнилі духу
Так, що в тій мові завірюхи 
Народів, напрями віків,
І квітів запах, птахів спів,
І зір дрожання, плач роси,
І відблиск божої краси — 
Усе-усе!
             Мабуть, немає 
І не було, мабуть, нікого,
Щоб для народного добра 
В житті своїм зробив так много, 
Як він для нас!

.................

Благословенна ж най буде година, 
І тая хата, і село,
Що Україні принесло 
З великих найбільшого сина!

 

     

За матеріалами: Богдан Лепкий. Поезії. Упорядкування, вступна стаття і примітки М. М. Ільницького. Київ, "Радянський письменник", 1990 р., стор. 231 - 241.

 


* * *

 


“Я ЖИВ, ТЕРПІВ І ВМЕР ЗА МІЛІОНИ...” - ПОЕТИЧНА ШЕВЧЕНКІАНА БОГДАНА ЛЕПКОГО

 

Поетична Шевченкіана Богдана Лепкого. Добірка віршів про Тараса Шевченка зі збірки ПоезіяВ історії різномовної поетичної Шевченкіани, яка бере свій початок ще за життя Кобзаря, серед багатьох її творців визначилося місце й для відомого українського поета й прозаїка Богдана Лепкого (1872-1941) - автора поезій та книжки “Про життя великого поета Тараса Шевченка”, історичних повістей і романів. Ще на початку XX століття він продовжив поетичну Шевченкіану віршами “В кріпості”, “Умер поет” та триптихом “В Тарасові роковини”, об’єднаними в цикл “Шевченко” (1902).
 
Вдаючись до різних ліричних форм (описова лірика, медитативна, чуттєва), жанрів (сюжетний вірш, сонатний триптих), як відзначали дослідники, він проникливо змалював трагічні сцени з життя Кобзаря, наблизив Шевченка до сучасності, розкрив велич життя поета, присвяченого народові. У першому вірші “В кріпості” Богдан 
Лепкий не просто відтворює казармовий побут заслання, а й визначає своє ставлення до конкретних винуватців його становища: якби царські сатрапи змогли зазирнути до Тарасових думок, то:
 
Залюднили б Сибір,
Начинили б тюрми,
Навіть гончих собак
Годували б людьми.
 
І було б більш тюрем,
Ніж церков і скитів,
І густіш шибениць,
Ніж могильних хрестів.

 
Крапки переривають цю гнівну тираду й повертають читача знову до казарми, аби завершити цю оповідь спокійнішим малюнком:
 
Чорна ніч у тюрмі,
Все заснуло, хропить,
Лиш поет і солдат 
Не заснуть ні на мить.

 
Тут знову іронія: Шевченко не може заснути від дум, які снуються в його голові, а солдат “несе службу” - пильнує за кожним порухом засланця. Оригінальний хід думок спостерігаємо у вірші “Умер поет”: Кобзар скінчив свою земну путь на чужині, “у городі чужім і непримітнім. Хто ж йому закрив очі китайкою, хто заплаче по нім?” Відповідь читаємо у наступних рядках:
 
Прийде Петрусь, Оксана, Катерина
І Наймичка - найде їх повний двір.
 
Ярина з Степаном при домовині,
Двох хлопців сотник Гонта приведе,
Палій Псалтир читає; свято нині -
Ясновельможний гетьман тут іде.
 
За гетьманом полковники на конях,
І куренями виступає Січ,
Булави, пірначі мигтять в долонях,
І від шабель розвиднюється ніч.

 
Уява автора розгортається далі по наростаючій - тих, хто шанував поета, безліч:
 
А там народ, цілий народ, як море,
Бентежиться, іде вперед, шумить...

 
Завершує ці роздуми оригінальна за глибиною думки кінцівка, якою й утверджується Кобзареве безсмертя:
 
Не вмер поет - його втомило горе,
Схилив чоло і задрімав на мить.

 
Третій вірш - триптих-сонет “В Тарасові роковини” (40-річчя від дня смерті), яким завершується цикл, написаний в іншому ключі. Це - своєрідний діалог із сучасниками, де Шевченко розповідає про свою долю.
 
Я прймір вам даю. Мене судьба так била,
Як молот б’є залізо на ковйлі,
Як у огні гартують силу сталі,
Отак вона мене у злиднях насталила.

 
Далі Кобзарева розповідь переходить у сповідь-заповіт, вона звучить як заклик до наступних поколінь скинути з себе духовне рабство:
 
Я жив, терпів і вмер за міліони.
А ви?.. Ви мовчите? Де ж ваші лиця?
Чи ви жиєте, чи життя вам сниться?

 
У 1914 році минуло сто літ від дня народження Тараса Шевченка. І якщо весь письменний люд не міг залишитися байдужим до цієї дати, то лише в Україні, що дала світові генія, заборонили будь-які урочистості на честь 100-річчя: і закладення пам’ятника йому в Києві й загалом усе, що планували шанувальники поета. Ініціаторами цієї заборони стали київський протоієрей Прозоров та його прибічники. "Влаштовувати церковно-державні урочистості і ставити пам’ятники письменникові, який... тішиться злочинною мрією стратити царів, який вчить із кадил закурювати люльки, чудотворними іконами розпалювати печі... значить учинити наругу... над усією історією великої Російської держави, єдиної, неділимої, православної і самодержавної", - писали вони міністрові внутрішніх справ. На могилі ж поета на Чернечій горі у березневі дні, як засвідчує відоме фото, вартували жандарми...
 
Зате в Кракові тамтешнє українське товариство “Просвіта” та студентська “Українська громада” влаштували в залі “Клубу службовців” (готель “Саський”) великий концерт, у якому взяли участь не лише українці, а й поляки, росіяни, словаки. У місті тоді мешкав і викладав українську мову й літературу в Ягелонському університеті та в приватних гімназіях Богдан Лепкий. До столітнього ювілею поета він видав у Львові з власними ілюстраціями невеличку, з одинадцяти віршів, збірку “За люд”. У підзаголовку її були слова: “В соті роковини уродин Тараса Шевченка”.
 
Книжечка “За люд” - це окремі епізоди з біографії Тараса Шевченка. Відкриває збірку своєрідний програмний вірш “Літ тому сто” - певною мірою переосмислення автором легенди про народження Христа. Аналогія невипадкова. Життя й творчий подвиг Тараса Шевченка стали легендарними, а його пророцтва витримали іспит часом. А ще:
 
Біля його колиски уночі
Літ тому сто
Не появився, дари несучи,
                          Ніхто.

 
З нічної темряви долітали голоси: “Благословляєм тебе на бій за люди”, і луна віщала пророцтво:
 
Неначе завірюха, поженеш
Понад степи,
Свій рідний край з упадку піднімеш -
Терпи!

 
У прикінцевих рядках прозвучало пророцтво і застереження, висловлені словами пісні: тільки той, хто страждає за народ, хто бореться за його кращу долю, може виконати свою високу місію.
 
Перший вірш - “Хата” залишає в нашій пам’яті словесний малюнок Шевченкової оселі, яка притулилася до остріжка, ніби долю визирала, що мала вийти з лугу. Автор звертається до неї, аби не сумувала своїм горем, бо ж
 
Сеї ночі над тобою Віфлеємєька зійде зоря,
Сеї ночі над тобою Запалиться світло ясне.
На весь світ розпломениться
І ніколи не загасне.

 
Тут Богдан Лепкий вдало скористався біблійним образом віфлеємської зорі як втілення даного Богом Шевченкового таланту, що протягом століття не втрачає своєї сили.
 
Відтоді автор етюдно окреслює образ матері, яка “не одну ніч біля колиски проспівала і синові прискорбну річ про людське горе повідала” (“До Тарасової матері”), батька, що відчував: син має “святу іскру Божу” (“Батькове пророцтво”), козачкування у Вільні (“Мрії та дійсність”), початок творчості (триптих “Перші твори”).
 
Для наступних віршів цього циклу Богдан Лепкий обрав кілька епізодів другого етапу Шевченкової біографії - арешти, допити у Третьому відділі, дорога до місця заслання, моменти невільницьких буднів. Написані в різній тональності, з різною емоційною напругою, вони відтворюють не лише стан душі Шевченка за певних обставин, а й авторське ставлення до всього, що відбувалося з його героєм. У “Розвіяних мріях” читачеві передається радісний, безтурботний настрій Шевченка: він п’ятого квітневого дня повертався до Києва на весілля Костомарова - мав бути за старшого боярина. Золотоверхий Київ, що з’явився на обрії, викликає в нього роздуми про ті часи, коли Дніпро носив кораблі з князями та козаків на човнах до Царгорода. А далі думка переноситься до друзів:
 
Ще нині
Пригорну вас, товариші мої.
І нині ще, Миколо, друже мій,
Відвідаю твій тихий добрий дім,
Допізна в ніч будемо говорили,
А говорити маємо об чім...

 
Та незабаром від цієї ідилії не залишається й сліду: біля переправи пролунало жандармове: “Нам приказали вас арестовать”. Так спокійна авторська розповідь на початку “Розвіяних мрій” закінчується гнівним звертанням до царя: “Деспоте тугоумний, невже тут хочеш сонце погасить?!”
 
Дослідник творчості Б.Лепкого проф. М.Ільницький, визначаючи загальну тональність його поезії, писав:
 
Богдан Лепкий не належить до поетів гострого соціального бачення, так само як до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально рефлективна, звернена до душі ліричного героя... внутрішній світ превалює над оточенням. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його душі - туга.
 
Але там, де йдеться про долю Тараса Шевченка, “внутрішнє умиротворення” БЛепкого зникає. Таке ж гнівне звертання, але тепер до прислужників царя у вірші “Суд над поетом”, яке звучить по-шевченківськи. Свої думки автор вкладає в голос Прометея:
 
“Ми волі хочемі Горе вам,
Царі-деспоти! Йде година,
Що підніметься домовина,
І, похоронений живцем,
Народ прокинеться.
Очам Незрячим світло правди блисне,
Долоня меч кервавий стисне,
А помста серце розпалить,
Немов пожежу над степами!
Згорить тюрма, дотла згорить,
Вже дах займається над вами!”
І грізне попередження всій системі:
“Дрижи, Москво! Мазепин дух
Воскрес, встає, підносить рух,
Котрий нам трудно припинити.
Його зарання треба вбити,
Як опиря...”

 
У розповіді про сумну й далеку дорогу до заслання Богдан Лепкий не залишається просто байдужим оповідачем. У ній звучить впевненість у силі духу невільника, незламність його волі, висловлені з особливою авторською експресією: 
 
Вий же вовком, пустине,
Вий, звірюко голодна!
Твоя праця безплодна,
Він не вмре й не загине!

 
Тонкий лірик Богдан Лепкий у роздумах про невеселий, безбарвний пустинний край незрідка вплітав нотки співчуття засланцеві. Йому сумно, бо ж як жити тут синові України:
 
Ні левад не видати, ні лугу,
Ні гаїв-садів вишневих тіни,
Як же, як розжене свою тугу
Той, що звик до степів України?
Чим він має потішити очі,
Чим розбиту розважити душу?..
В чорних хмарах птах сумно кигиче 
І летить в якусь далеку глушу...

 
І поети, і прозаїки часто звертаються до відомої історії вербової гілки, що її посадив Тарас Григорович за фортом, у пустелі й пильно доглядав (“Шевченкова верба”). Автор тут нічого нового не додав до відомої історії, а лише - крихітку радості за хвилину спокою одинокого поета: “верба шумить і шепче щось над ним, як мати”. Нагадав про те, що означає для людини на чужині рідний край:
 
Ні твоїх снів, ні твоїх дум
Нам не забути, рідний краю!

 
Оглядаючи поетичну Шевченкіану Богдана Лепкого, можна з певністю сказати, що на тлі поезії кінця XIX - початку XX ст. доробок поета примітний саме проникненням до глибин Кобзаревої душі й у ті суспільні обставини, що формували його як непримиренного борця проти гноблення людини.
 
За матеріалами: http://library.nltu.edu.ua/

 

Інша добірка віршів Богдана Лепкого про Тараса Шевченка на "Малій Сторінці":

Богдан Лепкий, збірка віршів про Тараса Шевченка
Поезії Богдана Лепкого про Тараса Шевченка: "Літ тому сто", "Хата", "До Тарасової матері", "Батькове пророцтво", "Мрії та дійсність", "Перші твори", "Задумався. Летять до зір", "Гей, які то луги зачаровані", "Розвіяні мрії", "Суд над поетом", "Не вмре й не загине", "Пустиня", "Шевченкова верба".

 

Дивіться інші поезії про Тараса Шевченка від українських авторів на нашому сайті:

Тарас Шевченко
У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і  пам'ять української нації... Читайте поезії про Тараса Шевченка від Марії Пригари, Володимира Підпалого, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Уляни Кравченко, Лесі Храпливої-Щур, Андрія Малишка, Костянтини Малицької, Василя Голобородька, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Юрія Рибчинського, Івана Огієнка, Івана Коваленка, Лесі Українки, Любові Пшеничної, Богдана Столярчука, Миколи Тимчака, Сергія Рачинця, Вікторії Климентовської, Грицька Чубая, Олександра Богачука, Лідії Рибенко, Любові Пшеничної, Лозенка Г., Михайла Чигирина, Максима Рильського, Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Володимира Самійленка, Анатолія Камінчука, Марії Чепурної, Марії Хоросницької, Дмитра Чередниченка, Євгена Маланюка.

 

Більше творів Богдана Лепкого на "Малій Сторінці":

Богдан Теодор Нестор Лепкий
Богдан Теодор Нестор Лепкий - одна з вершинних постатей в історії українського красного письменства і культури, розвою національного духу, гордість народу. Це - видатний поет, прозаїк, критик, видавець, перекладач, історик літератури, літературознавець, громадсько-культурний діяч, художник, публіцист.

Останні коментарі до сторінки
«Поетична Шевченкіана Богдана Лепкого. Добірка віршів про Тараса Шевченка зі збірки "Поезія"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
Топ-теми