|
Богдан Лепкий В КРІПОСТІ Чи то дух, чи то тінь, Чи на муштру піде, Верне з муштри, епічне, Пильно все обзира І до мізку б зирнув, Чи незримим пером До весни крізь зиму, Залюднили б Сибір, І було б більш тюрем, Чорна ніч у тюрмі,
* * *
УМЕР ПОЕТ Умер поет. Далеко на Півночі, Не клопочись! Як північна година Ярина з Степаном при домовині, За гетьманом полковники на конях, А там народ, цілий народ, як море,
* * *
В ТАРАСОВІ РОКОВИНИ Покинь на хвилю торг життя — а духа Зривається велика завірюха Та ти кріпись і не теряй надії. Проклятий і життя правдивого не гідний! * * * Я примір вам даю. Мене судьба так била, Велика духа людського єсть сила. Нема для нього ні стриму, ні впину, Та лиш в недолі, в тривоги годину * * * Я примір вам даю. З нужденної хатини Я примір вам даю. З сирітської хатини Я примір вам даю. Я жив, терпів і вмер за А ви?..
* * *
БЛАГОСЛОВЕННА НАЙ БУДЕ ГОДИНА Благословенна най буде година, ................. Благословенна ж най буде година, |
|
|
За матеріалами: Богдан Лепкий. Поезії. Упорядкування, вступна стаття і примітки М. М. Ільницького. Київ, "Радянський письменник", 1990 р., стор. 231 - 241.
* * *
“Я ЖИВ, ТЕРПІВ І ВМЕР ЗА МІЛІОНИ...” - ПОЕТИЧНА ШЕВЧЕНКІАНА БОГДАНА ЛЕПКОГО
В історії різномовної поетичної Шевченкіани, яка бере свій початок ще за життя Кобзаря, серед багатьох її творців визначилося місце й для відомого українського поета й прозаїка Богдана Лепкого (1872-1941) - автора поезій та книжки “Про життя великого поета Тараса Шевченка”, історичних повістей і романів. Ще на початку XX століття він продовжив поетичну Шевченкіану віршами “В кріпості”, “Умер поет” та триптихом “В Тарасові роковини”, об’єднаними в цикл “Шевченко” (1902).
Вдаючись до різних ліричних форм (описова лірика, медитативна, чуттєва), жанрів (сюжетний вірш, сонатний триптих), як відзначали дослідники, він проникливо змалював трагічні сцени з життя Кобзаря, наблизив Шевченка до сучасності, розкрив велич життя поета, присвяченого народові. У першому вірші “В кріпості” Богдан Лепкий не просто відтворює казармовий побут заслання, а й визначає своє ставлення до конкретних винуватців його становища: якби царські сатрапи змогли зазирнути до Тарасових думок, то:
Залюднили б Сибір,
Начинили б тюрми,
Навіть гончих собак
Годували б людьми.
І було б більш тюрем,
Ніж церков і скитів,
І густіш шибениць,
Ніж могильних хрестів.
Крапки переривають цю гнівну тираду й повертають читача знову до казарми, аби завершити цю оповідь спокійнішим малюнком:
Чорна ніч у тюрмі,
Все заснуло, хропить,
Лиш поет і солдат
Не заснуть ні на мить.
Тут знову іронія: Шевченко не може заснути від дум, які снуються в його голові, а солдат “несе службу” - пильнує за кожним порухом засланця. Оригінальний хід думок спостерігаємо у вірші “Умер поет”: Кобзар скінчив свою земну путь на чужині, “у городі чужім і непримітнім. Хто ж йому закрив очі китайкою, хто заплаче по нім?” Відповідь читаємо у наступних рядках:
Прийде Петрусь, Оксана, Катерина
І Наймичка - найде їх повний двір.
Ярина з Степаном при домовині,
Двох хлопців сотник Гонта приведе,
Палій Псалтир читає; свято нині -
Ясновельможний гетьман тут іде.
За гетьманом полковники на конях,
І куренями виступає Січ,
Булави, пірначі мигтять в долонях,
І від шабель розвиднюється ніч.
Уява автора розгортається далі по наростаючій - тих, хто шанував поета, безліч:
А там народ, цілий народ, як море,
Бентежиться, іде вперед, шумить...
Завершує ці роздуми оригінальна за глибиною думки кінцівка, якою й утверджується Кобзареве безсмертя:
Не вмер поет - його втомило горе,
Схилив чоло і задрімав на мить.
Третій вірш - триптих-сонет “В Тарасові роковини” (40-річчя від дня смерті), яким завершується цикл, написаний в іншому ключі. Це - своєрідний діалог із сучасниками, де Шевченко розповідає про свою долю.
Я прймір вам даю. Мене судьба так била,
Як молот б’є залізо на ковйлі,
Як у огні гартують силу сталі,
Отак вона мене у злиднях насталила.
Далі Кобзарева розповідь переходить у сповідь-заповіт, вона звучить як заклик до наступних поколінь скинути з себе духовне рабство:
Я жив, терпів і вмер за міліони.
А ви?.. Ви мовчите? Де ж ваші лиця?
Чи ви жиєте, чи життя вам сниться?
У 1914 році минуло сто літ від дня народження Тараса Шевченка. І якщо весь письменний люд не міг залишитися байдужим до цієї дати, то лише в Україні, що дала світові генія, заборонили будь-які урочистості на честь 100-річчя: і закладення пам’ятника йому в Києві й загалом усе, що планували шанувальники поета. Ініціаторами цієї заборони стали київський протоієрей Прозоров та його прибічники. "Влаштовувати церковно-державні урочистості і ставити пам’ятники письменникові, який... тішиться злочинною мрією стратити царів, який вчить із кадил закурювати люльки, чудотворними іконами розпалювати печі... значить учинити наругу... над усією історією великої Російської держави, єдиної, неділимої, православної і самодержавної", - писали вони міністрові внутрішніх справ. На могилі ж поета на Чернечій горі у березневі дні, як засвідчує відоме фото, вартували жандарми...
Зате в Кракові тамтешнє українське товариство “Просвіта” та студентська “Українська громада” влаштували в залі “Клубу службовців” (готель “Саський”) великий концерт, у якому взяли участь не лише українці, а й поляки, росіяни, словаки. У місті тоді мешкав і викладав українську мову й літературу в Ягелонському університеті та в приватних гімназіях Богдан Лепкий. До столітнього ювілею поета він видав у Львові з власними ілюстраціями невеличку, з одинадцяти віршів, збірку “За люд”. У підзаголовку її були слова: “В соті роковини уродин Тараса Шевченка”.
Книжечка “За люд” - це окремі епізоди з біографії Тараса Шевченка. Відкриває збірку своєрідний програмний вірш “Літ тому сто” - певною мірою переосмислення автором легенди про народження Христа. Аналогія невипадкова. Життя й творчий подвиг Тараса Шевченка стали легендарними, а його пророцтва витримали іспит часом. А ще:
Біля його колиски уночі
Літ тому сто
Не появився, дари несучи,
Ніхто.
З нічної темряви долітали голоси: “Благословляєм тебе на бій за люди”, і луна віщала пророцтво:
Неначе завірюха, поженеш
Понад степи,
Свій рідний край з упадку піднімеш -
Терпи!
У прикінцевих рядках прозвучало пророцтво і застереження, висловлені словами пісні: тільки той, хто страждає за народ, хто бореться за його кращу долю, може виконати свою високу місію.
Перший вірш - “Хата” залишає в нашій пам’яті словесний малюнок Шевченкової оселі, яка притулилася до остріжка, ніби долю визирала, що мала вийти з лугу. Автор звертається до неї, аби не сумувала своїм горем, бо ж
Сеї ночі над тобою Віфлеємєька зійде зоря,
Сеї ночі над тобою Запалиться світло ясне.
На весь світ розпломениться
І ніколи не загасне.
Тут Богдан Лепкий вдало скористався біблійним образом віфлеємської зорі як втілення даного Богом Шевченкового таланту, що протягом століття не втрачає своєї сили.
Відтоді автор етюдно окреслює образ матері, яка “не одну ніч біля колиски проспівала і синові прискорбну річ про людське горе повідала” (“До Тарасової матері”), батька, що відчував: син має “святу іскру Божу” (“Батькове пророцтво”), козачкування у Вільні (“Мрії та дійсність”), початок творчості (триптих “Перші твори”).
Для наступних віршів цього циклу Богдан Лепкий обрав кілька епізодів другого етапу Шевченкової біографії - арешти, допити у Третьому відділі, дорога до місця заслання, моменти невільницьких буднів. Написані в різній тональності, з різною емоційною напругою, вони відтворюють не лише стан душі Шевченка за певних обставин, а й авторське ставлення до всього, що відбувалося з його героєм. У “Розвіяних мріях” читачеві передається радісний, безтурботний настрій Шевченка: він п’ятого квітневого дня повертався до Києва на весілля Костомарова - мав бути за старшого боярина. Золотоверхий Київ, що з’явився на обрії, викликає в нього роздуми про ті часи, коли Дніпро носив кораблі з князями та козаків на човнах до Царгорода. А далі думка переноситься до друзів:
Ще нині
Пригорну вас, товариші мої.
І нині ще, Миколо, друже мій,
Відвідаю твій тихий добрий дім,
Допізна в ніч будемо говорили,
А говорити маємо об чім...
Та незабаром від цієї ідилії не залишається й сліду: біля переправи пролунало жандармове: “Нам приказали вас арестовать”. Так спокійна авторська розповідь на початку “Розвіяних мрій” закінчується гнівним звертанням до царя: “Деспоте тугоумний, невже тут хочеш сонце погасить?!”
Дослідник творчості Б.Лепкого проф. М.Ільницький, визначаючи загальну тональність його поезії, писав:
Богдан Лепкий не належить до поетів гострого соціального бачення, так само як до митців концептуального філософського мислення, натура його радше споглядально рефлективна, звернена до душі ліричного героя... внутрішній світ превалює над оточенням. Навіть тоді, коли поет чимось захоплюється, він щонайбільше досягне внутрішнього умиротворення, злагоди зі світом, а найприродніший стан його душі - туга.
Але там, де йдеться про долю Тараса Шевченка, “внутрішнє умиротворення” БЛепкого зникає. Таке ж гнівне звертання, але тепер до прислужників царя у вірші “Суд над поетом”, яке звучить по-шевченківськи. Свої думки автор вкладає в голос Прометея:
“Ми волі хочемі Горе вам,
Царі-деспоти! Йде година,
Що підніметься домовина,
І, похоронений живцем,
Народ прокинеться.
Очам Незрячим світло правди блисне,
Долоня меч кервавий стисне,
А помста серце розпалить,
Немов пожежу над степами!
Згорить тюрма, дотла згорить,
Вже дах займається над вами!”
І грізне попередження всій системі:
“Дрижи, Москво! Мазепин дух
Воскрес, встає, підносить рух,
Котрий нам трудно припинити.
Його зарання треба вбити,
Як опиря...”
У розповіді про сумну й далеку дорогу до заслання Богдан Лепкий не залишається просто байдужим оповідачем. У ній звучить впевненість у силі духу невільника, незламність його волі, висловлені з особливою авторською експресією:
Вий же вовком, пустине,
Вий, звірюко голодна!
Твоя праця безплодна,
Він не вмре й не загине!
Тонкий лірик Богдан Лепкий у роздумах про невеселий, безбарвний пустинний край незрідка вплітав нотки співчуття засланцеві. Йому сумно, бо ж як жити тут синові України:
Ні левад не видати, ні лугу,
Ні гаїв-садів вишневих тіни,
Як же, як розжене свою тугу
Той, що звик до степів України?
Чим він має потішити очі,
Чим розбиту розважити душу?..
В чорних хмарах птах сумно кигиче
І летить в якусь далеку глушу...
І поети, і прозаїки часто звертаються до відомої історії вербової гілки, що її посадив Тарас Григорович за фортом, у пустелі й пильно доглядав (“Шевченкова верба”). Автор тут нічого нового не додав до відомої історії, а лише - крихітку радості за хвилину спокою одинокого поета: “верба шумить і шепче щось над ним, як мати”. Нагадав про те, що означає для людини на чужині рідний край:
Ні твоїх снів, ні твоїх дум
Нам не забути, рідний краю!
Оглядаючи поетичну Шевченкіану Богдана Лепкого, можна з певністю сказати, що на тлі поезії кінця XIX - початку XX ст. доробок поета примітний саме проникненням до глибин Кобзаревої душі й у ті суспільні обставини, що формували його як непримиренного борця проти гноблення людини.
За матеріалами: http://library.nltu.edu.ua/
Інша добірка віршів Богдана Лепкого про Тараса Шевченка на "Малій Сторінці":
Дивіться інші поезії про Тараса Шевченка від українських авторів на нашому сайті:
Більше творів Богдана Лепкого на "Малій Сторінці":
