Богдан Лепкий
Збірка "За люд. В сотні роковини уродин Тараса Шевченка"
ЛІТ ТОМУ СТО
Літ тому сто,
Не появився, дари несучи,
Ніхто.
Лиш в темряві озвалися нічній
Борба і труд:
“Благословляємо тебе на бій
За люд!
Неначе заверюха поженеш
Понад степи,
Свій рідний край з упадку піднімеш —
Терпи!”
І в хату вдарив вітер від могил,
Як хижий птах,
І запалилося сто сот світил
В очах.
І похилилася пісня над ним
В віночку з мрій,
І голосом промовила сумним:
"Ти мій!"
*****
ХАТА
Кривобока біла хата
До остріжка притулилась
І віконцями своїми
Десь далеко задивилась.
Ніби долі визирає,
Що повинна б вийти з лугу;
Вітер гладить ї по стрісі,
Хоче розігнати тугу.
“Не сумуй, хатино біла,
Що у тобі тільки горя,
Сеї ночі над тобою
Вефлеємська зійде зоря,
Сеї ночі над тобою
Запалиться світло ясне.
На весь світ розпломениться
І ніколи не загасне.
Веселися, хатко біла,
І ти, яблуне крислата,
Бо поклониться вам низько
І найвищая палата”.
*****
ДО ТАРАСОВОЇ МАТЕРІ
Щодень тривога і журба,
Робота на чужому полі, —
Незавидна ж твоя судьба,
Жінко-українко, в неволі!
Ані ти знаєш, що талан,
Що тихе щастя у родині,
Ані ти знаєш муж чи пан
Життя дадуть твоїй дитині.
Ані ти знаєш, де твій син,
В тюрмі, в Сибірі чи в салдатах,
Як відцвітеш, підеш під тин
Жебрачкою в кривавих латах.
А прецінь, жінко, ти для нас
Ховала віщуна-героя;
Під твоїм доглядом Тарас
Плекався — то заслуга твоя.
Ти не одну холодну ніч
Біля колиски проспівала
І синові прискорбну річ
Про людське горе повідала.
В його піснях, мов царський скарб,
Мигтять твої слова керваві,
І не один сердечний карб
Лишила Ти в його булаві,
В булаві вождя Він веде
Тепер народ на поле бою,
А біля нього мати йде
З осяяною головою.
Біда і нужда на лиці,
За те достойне серце в груди.
Мати поетова! Тобі
Вовіки честь і слава буде!
*****
БАТЬКОВЕ ПРОРОЦТВО
“Тарасові не треба по мені,
Ані поля, худоби, ніхати”.
Так сказав він в останній годині,
Коли чув, що прийдеться вмирати.
І не треба було йому поля,
Від Карпат поза Дон його нива,
Пощо хати, родини? Щоб воля,
Вітчизна щоби була щаслива!
“Тарасові не треба нічого”, —
Мовив батько на смертному ложу.
Розумів, що син дідичить много,
Дуже много — святу іскру Божу.
*****
МРІЇ ТА ДІЙСНІСТЬ
Зимні високі кімнати,
Кривда зітхає з кутів...
Пана нема... Треба ждати,
Пан пішов в клуб програвати
Шкуру з підданих хлопів.
Треба чекати на пана,
Думку відгадувать з віч.
"Пиво подать чи шампана?”
Треба чекати до рана,
Служба — нелегка то річ!
Темно і страшно в покоях,
Ніби щось плаче, зітха,
Світло якесь по обоях
Мелькне — то страшить в покоях
Пані-небіжка лиха.
Скучно, тривожно хлопчині;
Свічку тайком запалив.
В салі, неначе в святині,
Скрізь образи. Очі сині
В образ найкращий вп’ялив.
Рідне село. Між ярами
Річка журливо шумить.
- Берег покритий квітками,
Хмари пливуть за хмарками,
Річки не годен спинить...
Там-то... Й дрібними руками
Образ рисує — тремтить.
Ніби до батька і мами
З міста чужого степами
Він у гостину біжить.
Зарисувався, не чує,
Пан на порозі, як звір.
"Він не в передній? Рисує?
Світло даремно марнує
П’ять кнутів! Геть з ним на двір!”
*****
ПЕРШІ ТВОРИ
Маєва біла ніч. Кругом
Город, мов божий рай.
Заснули квіти тихим сном,
Шепоче водограй.
А місяць статуї сріблить,
Богині і боги;
Здалека Петербург шумить,
Б’є Нева в береги.
На лавці, в тіні, молодець
Потонув у думках,
Паперу звиток, олівець
І книжечка в руках.
Думає: “В нас також весна,
Гудуть хрущів рої,
Дівчат розбуджують зі сна
Співучі солов’ї.
Черемха пахне під вікном,
Сад казку гомонить,
Вколисаний маєвим сном
Старий Дніпро шумить.
І світ цілий — любов і чар,
Небесна красота. —
Тут, чуєш, володіє цар,
А там — сам Бог віта”.
*****
ЗАДУМАВСЯ. ЛЕТЯТЬ ДО ЗІР
Задумався. Летять до зір
Розбурхані гадки,
А з неба сходять на папір
Пісень сумні рядки.
*****
ГЕЙ, ЯКІ ТО ЛУГИ ЗАЧАРОВАНІ
Гей, які то луги зачаровані
Годували тії квіти невидані,
Мов веселки красками мальовані,
А слізьми, як жемчугом, обкидані!
На яких оболонях некошених
Назбирав єси меду цілющого,
І на котрих то шляхах, кров’ю зрошених,
Духа предків зустрів невмирущого?
Чи з землі тільки чару небесного,
Чи з небес тільки земного взялося?
Так багато у Тобі чудесного
В одну пісню сплелось і зв’язалося!
*****
РОЗВІЯНІ МРІЇ
Весело бренькають дзвінками коні,
Віз на шляху, як млин, торохкотить.
Минули темний ліс, Тарас долоні
Звів до очей — здивовано глядить...
Який чудовий образ! Ні такого,
Мабуть, ніде на світі більш нема.
Ні Києва нема ніде другого,
Ні нашого Славутиці-Дніпра.
Який же він широкий і свобідний,
Здається, світ цілий перепливе;
Як довго нам шумиш, наш Дніпре рідний,
Так довго і надія в нас живе.
Колись ти кораблі носив з князями
До Царгорода мармурових брам,
На свій хребет чайки брав з козаками
На турка ніс й гукав: “Честь козакам!”
І бачив ти криваву месть народу,
І слави день, упадку чорну ніч,
Побачиш ще, як ми кайдани в воду
Вержемо й ворога прогоним пріч!..
А над Дніпром високо, ген на горі
Золотоверхий Київ, наш Сіон,
Мов на престолі в княжім омофорі
Сидить і бачить дивно-дивний сон.
Ось Дніпр піднявсь у гранітовім ложу,
Наїжив гриву, спиною потряс,
Як ураган метнувся на ворожу
Силу і в хвилях проковтнув нараз.
Озвалися підводнії літаври,
І вічевий, розбитий вдарив дзвін,
Зазеленілися кругом пожовклі лаври,
Зірвався Див і полетів за Дін.
З голубих хвиль на берег вийшла Слава
І лебединим сплеснула крилом.
“Минувшино, яка ти гарна, хоть кривава,
Минувшино, невже ж ти тільки сном?!”
Задумався, летять гадки вірлині
В будуччини незбагнені краї.
Аж ось і Дніпр, — пором; гошвуїь.
“Ще нині Пригорну вас, товариші мої.
І нині ще, Миколо, друже милий,
Відвідаю твій тихий, добрий дім,
Допізна в ніч будемо говорили,
А говорити маємо об чім...!
Нараз... „ О доле! Скільки в тобі їді.
“Нам приказали вас арештувать!”
Немов вовки, шакали, трупоїди
Обскочили і до тюрми тащать.
За хвилю та, поете вільнодумний,
В темниці сам один будеш тужить
За волею...
Деспоте тупоумний,
Невже ж ти хочеш сонце погасить?!
*****
СУД НАД ПОЕТОМ
Вкиньте гадюкам до гнізда
Горючу іскру. — Що за сик! —
Такий самий пекольний крик
Зняли прислужники царя.
На вість, що в Києві старім
Явилася нова ідея,
Що над степами, ніби грім,
Лунає штос Прометея:
“Ми волі хочем! Горе вам,
Царі-деслоти! Йде година,
Що підніметься домовина,
І, похоронений живцем,
Народ прокинеться. Очам
Незрячим світло правди блисне,
Долоня меч кервавий стисне,
А помста серце розпалить,
Немов пожежу над степами!
Згорить тюрма, дотла згорить,
Вже дах займається над вами..!”
Так він голосить. Мов пророк
Між людом ходить. Кождий крок
Його, то бунт. Він хоче сил
Добути з батьківських могил,
Він обіцяє кріпака
Перетворити в козака,
Він, ніби гетьман України,
Гетьманщину давню з руїни
Двигнути хоче, хоче слави,
Він небезпечний для держави,
Йому криваві сняться сни,
Розпни його! Розпни! Розпни!
І вдариди в тривоги дзвін:
“Дрижи, Москво! Мазепин дух
Воскрес, встає, підносить рух,
Котрий нам трудно припинити.
Його ззарання треба вбити,
Як опиря; колом осики
До труни кріпко пригвоздити
На вік віків!
Лунають крики
Хортів, і гончих, і псарів.
Писарев пише, пише, пише,
Попов поганим духом дише,
Й докладний доклад до царя
Несуть сердечнії щодня.
Скінчили працю, відсапнули,
Готовий присуд.
“Він царя
Зневажив словом. (Люди чули.)
Окремого володаря
Хотів Україні. В дзвони бив
Воскресні і взивав на суд
Чернь гайдамацьку. Бурив люд.
За кару піде сей бунтар
В степи киргизькі. У солдати.
В далекий, непривітний край”.
А милостивий государ
Додав: “Невільно малювати
Ані писати. — Миколай”.
*****
НЕ ВМРЕ Й НЕ ЗАГИНЕ!
Простяглася дорога,
Сумовита й далека,
По дорозі жар-спека,
І нетруга, й тривога.
В спеці висохли трави,
Ні галузки, ні вітки,
Ані одної квітки,
Щоб сплести вінок слави.
Пощо квіти? — Не треба!
Слово — листя лаврове,
Гадка — квіття чудове,
Мрія — часточка неба...
Вий же вовком, пустине,
Вий, звірюко голодна!
Твоя праця безплодна,
Він не вмре й не загине!
*****
ПУСТИНЯ
Гей, пустине, ворожа пустине,
Та яка ж ти сумна і безплодна!
На безвіддю квіт в’яне і пше,
1 травиця рости тут не годна.
Навіть птахи від тебе втікаю
І жалібно кигикають в хмарах,
Як же люди тут вижита мають,
В самоті, і в неволі, і в карах?
Ні левад не видати, ні лугу,
Ні гаїв-садів вишневих тіни,
Як же, як розжене свою тугу
Той, що звик до степів України?
Чим він має потішити очі,
Чим розбиту розважиш душу?..
В чорних хмарах птах сумно кигоче
І летить в якусь далеку глушу.
*****
ШЕВЧЕНКОВА ВЕРБА
Коли на чорний шлях ступав,
Ішов на прогнання в неволю,
Галузку вербову підняв,
Обчімхав і забрав з собою.
Була відірвана, як він,
Від пня і від землі святої,
Засуджена на лютий «зон
Серед пустині степової.
Поніс її і посадив
За фортом, в полі, на пустині,
Здалека воду приносив
І пильно підливав щоднини.
Принялася і на весну
Зелене листя розпустила.
Ох, як же, як була йому
Та деревина люба й мила!
Було, з казарми прибіжить
В зеленій тіні вщпочати,
Положиться, верба шумить
І шепче щось над ним, як мати.
Мов жалується, що весна.
Сади цвітуть на Україні,
Вона ж сумує тут одна
Посеред дикої пустині.
Летить степом листочків шум,
Немов далека пісня жалю,
Ні твоїх снів, ні твоїх дум
Нам не забути, рідний краю!
За матеріалами: Богдан Лепкий. Твори в двох. Том 1. Поетичні твори. Прозові твори. Мемуари. Київ, видавництво "Наукова думка", 1997, стор. 272 - 281.
Інша добірка віршів Богдана Лепкого про Тараса Шевченка на "Малій Сторінці":
Дивіться інші поезії про Тараса Шевченка від українських авторів на нашому сайті:
Більше творів Богдана Лепкого на "Малій Сторінці":
