Поезії Володимира Самійленка, присвячені Тарасові Шевченку

НА РОКОВИНИ СМЕРТІ ШЕВЧЕНКА

Умер поет! І струни голосні 
Порвалися, замовкли навіки.
Ми стали сиротами, і, сумні,
Ми понесли у серці жаль великий.
І довго плакали... І от тепер 
Щороку згадуєм сумну пригоду.
Але чи справді вмер він? Ні, не вмер! 
Поет живе в серцях свого народу!

Його душа в святих його словах 
Одбилася акордами смутними;
Вона живе і в тих благих сльозах,
Що над його піснями пролили ми; 
Вона живе, витає поміж нас 
Надією на щастя, на свободу:
Любить народ навчає кожний час — 
Поет живе в серцях свого народу!

Поет живе! Ми слухаєм його:
Ми чуєм заповіт його священний — 
Учитися, кохати край стражденний 
І не цуратись рідного, свого.
1 всі ми, скільки є, в душі своїй 
Клялись тих дум не зраджувати зроду, 
І справдимо ми заповіт святий,—
Поет живе в серцях свого народу!..
25 лютого 1888 р.

За матеріалами: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, "Наукова думка", 1990, стор. 48 - 49.

*****

Володимир Самійленко

ВІНОК ТАРАСОВІ ШЕВЧЕНКУ
В ДЕНЬ 26 ЛЮТОГО

І
І ще один сьогодні рік минув,
Кобзарю любий наш, від того, часу,
Як голос твій замовк для України,
Навік замовкла пісня голосна.
Ще раз нам світить день сумного свята, 
Той день, що нам нагадує ще більш 
Того, хто нас покинув...
Та не тільки
В цей день ми згадуєм тебе, Кобзарю, 
Тебе, наш батьку, віщий наш пророче! 
Чи зможе той, у кого є хоч трохи 
Любові в серці до свого народу,
Хоч день один про тебе не згадати! 
Народу син, та син його найкращий,
Ти був його борцем за людську долю.
В часи неволі, злиднів і темноти 
Твій дух світив йому промінням сонця. 
Як він терпів, корився мовчки долі,— 
Твій голос був його болючим криком.
Як він забутий був у цілім світі,—
Ти розповів його колишню славу.
І в час, як ним, мов крамом, торгували, 
Ти показав його високу душу.
Ти в серці ніс тягар його великий, 
Святий тягар народної скорботи,
І, переливши в слово голосне,
У образах живих живеє горе 
Усім очам незрячим показав,
І поки житиме народ твій рідний,
Твоя душа не вмре в його душі.
Твій рідний край не раз оплаче гірко 
Того, хто так його оплакав долю.
Ні, не забудемо тебе, Кобзарю,
Довіку.

II

Будем, будем пам’ятати 
Нашу втрату, нашу згубу: 
Не прибудеш ти співати 
Пісню смутку, пісню любу.

Не розкажеш нам про славу 
Та про давнії події,
Щоб ізнову в душу мляву 
Влити втіхи та надії.

За хвилиною хвилина,
Рік за роком проминає.
І сумує все Вкраїна,
Що тебе між нас немає.

III

«Тебе нема!» — вже довгий час 
Ми кажемо з журбою,
А хто ж зуміє з-проміж нас 
Співати за тобою?

Багато нас тепер, співців,
Та в нашім хорі чути 
Гучніше інших голосів 
Твій голос незабутий.

Багато ми складаєм слів,
Чимало в їх і змісту,
Та тільки в нас, твоїх синів,
Твого немає хисту.

І ми, так саме як і ти,
Кохаєм Україну,
Готові їй допомогти 
Й служити до загину.

Ні, в нас, хоч любимо її,
Немає в серці сили,
Бо ми з душі скарби свої 
Потроху розгубили.

IV

В твоїх піснях високий творчий геній 
Дивує нас.
Як сталось те, що в боротьбі щоденній 
Він не погас?
Що не могли йому підбити крила 
Неволя й гніт?
А доля їх на тебе наложила 
З дитячих літ.
Твоє життя, коли його згадати, 
Наводить сум,
Та не могло від тебе одібрати 
Високих дум.
І в час, як ти в неволі нудив світом 
На чужині,
В твоїй душі все квітли пишним цвітом 
Твої пісні.

V

В піснях, що ти покинув нам,
Ти образ дав душі святої:
Вона була величний храм 
Любові до сім’ї людської.
Гарячим серцем ти кохав 
Усіх, забувши власні рани,
І в слові тільки тих карав,
Хто на людей кує кайдани.
Самотня над Дніпром стоїть 
Тепер могила над тобою,
Але над нами тут горить 
Твій дух зорею провідною.
1906

За матеріалами: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, "Наукова думка", 1990, стор. 89 - 91.

*******

 Володимир Самійленко 

 УКРАЇНСЬКА МОВА

Пам'яті Т. Г. Шевченка

Діамант дорогий на дорозі лежав,-
Тим великим шляхом люд усякий минав,
І ніхто не пізнав діаманта того.
Йшли багато людей і топтали його.

Але раз тим шляхом хтось чудовний ішов,
І в пилу на шляху діамант він найшов.
Камінець дорогий він одразу пізнав,
І додому приніс, і гарненько, як знав,
Обробив, обточив дивний той камінець,
І уставив його у коштовний вінець.
Сталось диво тоді: камінець засіяв,
І промінням ясним всіх людей здивував,
І палючим огнем кольористе блищить,
І проміння його усім очі сліпить.

Так в пилу на шляху наша мова була,
І мислива рука її з пилу взяла.
Полюбила її, обробила її,
Положила на ню усі сили свої,
І в народний вінець, як в оправу, ввела,
І, як зорю ясну, вище хмар піднесла.
І на злість ворогам засіяла вона,
Як алмаз дорогий, як та зоря ясна.
І сіятиме вік, поки сонце стоїть,
І лихим ворогам буде очі сліпить.
Хай же ті вороги поніміють скоріш,
Наша ж мова сія щогодини ясніш!
Хай коштовним добром вона буде у нас,
Щоб і сам здивувавсь у могилі Тарас,
Щоб, поглянувши сам на створіння своє,
Він побожно сказав: "Відкіля нам сіє?!"

Київ, 1885 р.

За матеріалами: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, "Наукова думка", 1990, стор. 39 - 40.

*******

Володимир Самійленко

  26 ЛЮТОГО

Є в році день один — його святкуєм ми, 
Зібравшися в братерські кола,
Щоб промінь ще додать у лютий час пітьми 
Поетові до ореола.
І скрізь, де ще живуть України сини,
Незраднії народу діти,
Те свято справити зіходяться вони,
Щоб разом плакати й радіти.
І смуток свій несуть за скривджених людей, 
І віру в кращий час приносять,
І з стогоном тяжким з намучених грудей 
У бога правих правди просять.
І пісня голосна, як наш народ смутна,
Гуде в мелодії чудовній:
У    тонах жалібних розказує вона 
Про наші болі невимовні.
А там промова знов у пишній похвалі 
Тараса гучно прославляє;
І чується тоді, що знов він на землі
І тихим словом промовляє:
«Мені однаково, що бучно так мені
Ви спомин правите щороку;
Мені однаково, що в честь мою пісні 
Складаєте в хвалу високу;
Однаковісінько було б мені й тоді,
Якби були мене й забули,—
Але я радий тим, що й у такій біді 
Ви ще душею не поснули.
Я радий тим, що в вас любов пережила 
Часи страшної безнадії;
Нехай же буде й вам за те моя хвала, 
Що в вас живі чуття святії.
О, бережіть її, ту чистую любов 
До обездоленого люду!
Я задля його жив і кайдани знайшов, 
Його й на небі не забуду.
Любіть же ви його, працюйте, бороніть 
Від темряви, що душу в’яже. 
Довічная любов — то мій вам заповіт, 
А та любов вам шлях покаже».
26 січня 1890 р.

За матеріалами: Володимир Самійленко. Поетичні твори. Прозові твори. Драматичні твори. Переспіви та переклади. Статті та спогади. Київ, "Наукова думка", 1990, стор. 68.