Більше...

Поезії Андрія Малишка, присвячені Тарасу Шевченку


Андрій Малишко. Вірші про Тараса Шевченка.

 

 

Андрій Малишко

ПАМ’ЯТНИК ТАРАСОВІ

Ще крайній камінь урочисто 
Кладе натруджена артіль,— 
Вже на мости й дороги міста 
Виходять люди звідусіль.

В Поліссі, Ніжині, в Основі,
В Трипіллі, Каневі — сюди, його 
Відчуть в душевнім слові 
І воскресити назавжди.

Відчуть, як вітер стяг полоще 
Під сурем ніжнотонну мідь, 
Щоб на дзвінкій горбатій площі 
У здивуванні заніміть.

Хоч літ пролинуло немало, 
Зів’яло квіту й зацвіло,
Та ми знімаєм покривало,
І круто зведене чоло 
Ясніє думою. Минувше. 
Лежить, повержене у тлінь.
Все переживши і відчувши,
Ти встав над світом. Далечінь 
Хмарину нагани прозору.
Тополі в сонячнім огні,
І все близьке й далеке зору 
Встає із нами нарівні.
Який розмах дано висотам, 
Шляхам у місто і в село,
Все, що здобуте кров’ю й потом, 
У нашій славі ожило.

Майстри артільні, і робочі,
Й каменярі лягли чуть світ, 
Щоб ти до нас прийшов із ночі, 
Гримів, як золотий граніт.

І от — взяли ми день прозорний 
І бронзу доброго лиття,
Щоб образ твій нерукотворний 
Запам’ятать на все життя.

 


*****

 


НА ГОРІ ЧЕРНЕЧІЙ

Ось вона, твоя важка могила... 
Тополиний гомін,вдалині 
Пролетіла чайка, прошуміла,
Серце обентежила мені.

Чорна ніч, столітня і зловісна,
Не спливе, не принесе біди.
Може, чуєш, як лунає пісня?
То ідуть брати мої сюди!

Не прощавшись, прийдуть вони знову, 
Звільнені від кривди і панів.
Нива шепче думу колискову,
Як ти жив, страждав, полум’янів.

Кажуть, тісно у землі лежати, 
Пройнятим печаллю і вогнем.
Будем поле урожайне жати — 
Колосків дорідних принесем...

Може, вчуєш, як вітри безкраї 
Від дощів обсушують сльозу,
Як Дніпро ревучий підпливає, 
Все тебе шукає поблизу...

В небі чистім — птиці грізнолітнї 
Бережуть могили світлу тінь,
І несуть, несуть співці новітні 
Дум твоїх неміряну глибінь.

 


*****

 


ТАРАСУ ШЕВЧЕНКОВІ

І

Коли течуть криваві ріки 
В степах, опалених вогнем,— 
Прославим скривджених навіки, 
А кровопивців прокленем! 
Розбили хату і кімнату,
Взяли .добро у трудні дні,
Та віру, зоряну й крилату,
Не спопелили на вогні!
Святе, нетлінне наше слово 
Горить, як віщий знак, вночі,
І стяг сіяє малиново 
В землі на скровленім плечі.

Приліз панок, холуй, незлюбок, 
Щоб люди стали, як воли, 
Батьків старих, дівчат-голубок 
В фашистські ярма запрягли.

За віковічними дубами 
Встають побоїща вокруж.
Боєць заспраглими губами 
В бою водицю п’є з калюж. 

І він звертає зір одразу 
До любих сходжених стежок. 
Зелена сумка протигазу 
Йому нагадує лужок 
На славній Київщині дальній, 
В долині збитій і печальній,
В ромашковій. Де отчий дім, 
Де від гармат гуляє грім,
Де від танкеток чорна туча 
Ляга на сиві ковилі.
Слідом Тараса тінь могуча 
Бреде по скривдженій землі.

Суворі, грізні заповіти 
Диктує полум’я руде.
— Ти бачиш, батьку?
— Бачу, діти.—
І знову йде, і далі йде.

Я серед битви розумію,
Яке терпіння і надію 
В нарузі, в горі, в злі нужди 
Ми з ним виносимо завжди. 
Гаряча сила, непочата,
Як іскра в горні не стліва.
...І підростуть малі внучата 
На вольні, радісні жнива,
І сонце з обрію поверне 
Зігріти землю гаряче,
І кров розбійників зажерна 
В слов’янські ріки потече!
І встануть мертві начрозплату, 
Немов живі. І гнівний люд 
Зведе на плаху німця-ката, 
Щоб Україна — наша мати — 
Не плакала. Настане суд!

2

В полях обвітрених шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі 
Хустини вишиті розвісила зоря.
Чимало'я там жив і чув дніпрові хвилі, 
Дубів буремний шум, дівчат заспівки милі, 
Де світ мені відкривсь з могили Кобзаря.
Ах, світе-радосте, наскільки гляне око,
Під небом канівським, насипана високо,
Торкає струни днів чи слуха солов’я,
І грім її січе,— вона ж міцніше грому,
Огонь її пече,— але стиха потому,
Неопалима будь! Заступнице моя!

Там соловейко вмер і почорніли віти,
Німецька бомба б’є у наші заповіти,
Стукоче автомат; похмурі, злі, чужі 
З Німеччини вовки забігли на подгір’я.
Мов трута—хліб для них, і як мечі — сузір’я,
Не варнаки,— а ми взяли святі ножі.

Вода — полинню їм, земля — зотлілим згаром,
Не плодом сад рясний,— а нашим смертним вдаром,
Не сіллю — порохом світлиця їх стріва.
Ще будуть вити в ніч їх матері, як суки,
Родили вовченят, дали їм зброю в руки:
Вітчизну нашу вбить? — Але вона жива!

Вкраїно, світе мій, дніпровко чорноброва!
Де, наче сурма, спів Тарасового слова,
Де й сам він устає над бурями війни.
— Любіть її, любіть в страшну годину люту,
У добрий вольний день і в нещасну минуту,
Любіть її повік, умріть за ню, сини...

Недарма рвусь до вас, шляхи мої жагучі,
Де сни і чебреці, де в березневі тучі 
Хустини вишиті розвісила зоря.
На чолі зморшка є? — То з гніву та печалі,
Бо ми йдемо крізь смерть в дніпровські зорні далі, 
До рідних, до землі, до пісні Кобзаря!

 


*****

 


ТАРАС

Знову йдеш по землі од високої сивої кручі,
Тільки груди не палить ні гнів, ані сльози пекучі,

Одгриміло століття, за ніччю, за чорною млою,
Ожило твоє серце, повите людською хвалою.

Інші люди живуть, інші зорі палають, як в горні,
Ти розплющуєш очі, щоб бачити далі прозорні.

Інше поле колоситься, інші дороги і хати,
Простягаєш ти руки: народ свій великий обняти.

Той, що в давнім минулім конав кріпаком у неволі, 
Той, що став як господар сьогодні на братньому полі.

І земля урожаєм і жаром залізним повита,
І весняна дорога, що тьохка льодком з-під копита,

І степи Чорномор’я виводять синів своїх, дочок,
І схиливсь до поета посаджений зелен-дубочок.

Хлібом-сіллю, суцвіттям, високими в небо гудками 
Хай стає поміж нас -і Вітчизни торкнеться руками.

І вона вже веде його з віку минулого, з ночі,
І розказує світові думи поета пророчі,

На граніті у Києві ставить під небо безкрає 
Так, що бронзова постать блакиття небес підпирає. 

Не в землі він лежить — над землею стоїть, як з граніту
Так, що як не дивися,— а видно його всьому світу!

 


*****

 


ТАРАСОВА ГІЛКА

Гілку верби від Тараса з неволі 
Везли на Вкраїну, на самольоті, 
Вона почала проростать поволі 
Серцем зеленим 
В своїм клопоті.
Через мотори і хмари-гори 
Кинула пагони, як у діброву,
В радіаційні важкі простори 
Сипала жовту пергу медову, 
Прагла землі у її озонах,
Не зів’ядала в ядерних зонах 
Гілка вербова,зеленолиста,
Віком розкована,
Чиста й росиста!
Вкрила мотори з їхнім горінням, 
Промітала зорям 
Шляхи смугасті.
У моїм саду зачепилась корінням, 
Щоб мені попами 
Плакать у щасті!

 


*****

 


ІЗ ЦИКЛУ «ПІСНЯ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА»

ТИ ПРИХОДИШ ДО МЕНЕ...

Ти приходиш до мене
                   не раз і не двічі 
Повідати про муки
                   глухі і заковані,
Як шаблі твої сяли
                   у клекоті січі, - 
Як росло твоє серце
                   в Шекспірі й Бетховені.
Ти приходиш із тучами
                   палахкотючими,
З кайданами неволі,
З кріпаками, з мадоннами,
                   із тернами колючими,
Із хрущами в вишневому полі.
І кричить Залізняк,
                    почорнілий, устами 
У повстання крутеє,
І бредуть неофіти з'важкими хрестами 
По шляху Прометея.
Все твоє — із тобою,
                     від травки — до нації,
Від ридань — до надії.
І двадцятого віку маніфестації,
Як літа молодії.
Все твоє — із тобою, як сонце з оазою,
Не закуте за грати;
Ходять Африки й жовті Азії 
Біля мудрих очей твоїх, брате!
Все твоє — із джерелами, снами, туманами, 
Біло-росами в квітні;
За вкраїнськими меридіанами —
Твої далі всесвітні.
Далі бронзові, вкриті порохом,
Далі сизі, як маки,
Де за Африку б’ються з ворогом
Молоді гайдамаки.
Де в руках твоїх, між негодами, 
Зеленіє планета,
Непідкуплена і неііродана,
Як і совість поета!

 


*****

 


РЕВУТЬ ТВОЇ СУРМИ, РВУЧИ ВСЕ МИНУЛЕ ЛУНОЮ

Ревуть твої сурми, рвучи все минуле луною,
А зорі твої рожевіють
                     крізь ночі, крізь бурі зі мною;
А дзвони твої все гудуть,
                     все гудуть, бо потужно відлиті 
З ножів і сокир,
                     із пожарів, з неволі й блакиті.
У дзвонах тих —
                     клекоти гніву на барвах скорботи, 
І леза жагучі й холодні,
                      і посвист голоти,
Кривава ропа і пожарів картаті мережі. 
Дихання Холодного Яру.
                      Вороння в півнеба. І межі,
Як реквієм — межі,
                      покраяні часом і ліком.
Пливуть твої дзвони
                      над серцем моїм і над віком,
І гомоном кутають землю,
                      і збуджують траси.
Ти чуєш, Тарасе?
Я знаю, ти чуєш, Тарасе...

 


*****

 


ЯК ЖАЛЬ, Я, ПАРОСТЬ ІНШИХ ЛІТ

Як жаль, я, парость інших літ, 
Родивсь в далеку, іншу днину, 
Не розділю твій чорний світ, 
Собі узявши половину.

Щоб не раділи злі пани 
І щоб не сохнути журбою,
Я б поділив тюрму з тобою 
На двох. Тюрму і кайдани.

І ніч, посивілу, як льох,
І грім ридань, і день неволі — 
На двох. І хліб в твоєму полі — 
На двох. І смерть лише на двох.

Та й заплелися б інші дні,
Не в карцерній самотині,
І довше б сонечко світилось,
І, може б, довше серце билось, 
Те, то спалилось у вогні!

 


*****

 


... І ЯК ТИ МІГ КРІЗЬ ДАЛІ ДИКІ

... І як ти міг крізь далі дикі 
Вкраїну вимріять свою?
Коли навкруг неволі крики, 
Догмато-монархічні пики 
І світ прекрасний у гною;

Та біля царської гнилоти 
Ще одописні холуї 
З пейзанським лаком.
Що твої
Рядки надії та скорботи?
Усе не так. Але з літами 
Слова, що повні талану,
Братів з’єднали із братами,
А царства рухнули в труну 
Монархотрупами.
Розкута,
Її не вкрила хвища люта,
Зійшла зелена вольна рута 
На українському лану...

 


*****

 


ВИЙДУ В СТЕП, ДО СИНЬОЇ КРИНИЦІ

Вийду в степ, до синьої криниці, 
Де не ліг мережами туман,
В небі тучі, як за Остряииці,
І щербатий місяць-ятаган.

Там шумлять, в зеленому розвої, 
Сто дубів, як велетні круті, 
Сплять в курганах віковічні вої, 
В святості і в тихій чорноті.

Там у ніч — на вибалки козачі, 
Як ріка в могутній течії,— 
Йдуть високовольтні передачі, 
Молоді енергії мої,

Райдугами, снами вогняними, 
Надрами земними із заков, 
І Шевченків голос понад ними 
Просить людство 
Про сім’ю й любов!

 


******

 


ТИ ЖИВЕШ НА ПЛАНЕТІ

Ти живеш на планеті 
І йдеш по дорозі отій, 
Де ще підуть нащадки;
Де Шевченко, і Пушкін,
і думний Шекспір 
У симфонію людства
вплели голоси,
Заспівали до сонця.
Потрудися, мій сину,—
Будь годен землі,
Де знайшла тебе мати,
Де Шевченко, і Пушкін,
і думний Шекспір 
У симфонію людства
вплели голоси,
Заспівали до сонця!

 


******

 


МИНУВ КРИВАВИЙ ЧАС

Минув кривавий час. Зросло мале та голе, 
Змінився небовид і наше давнє поле,

На вбогість сіяне, заплакане ачей;
Змінилась суть людська й природа всіх речей.

Лиш не змінився звук і слово, повне гарту, 
Поставлене нести свою одвічну варту

Біля людських дверей і на душі отій,
Що хоче правду знать в своїй судьбі крутій.

Те слово вік живе в дубах і в сивих травах,
У хлібі і в воді, у мислях нелукавих,

Добром напоєних, негордих повсякчас,
Так, як знайшов його і як зростив Тарас!

 

За матеріалами: Андрій Малишко. Поетичні твори, літературно-критичні статті. Упорядкування Н. М. Гаєвської. Київ, видавництво «Наукова думка», 1988, стор. 91, 147, 216, 401, 415 - 418.

 

 

Більше віршів про Тараса Григоровича Шевченка на нашому сайті:

Тарас Шевченко
У поезії українських митців образ Тараса Шевченка є символом української державності, української нації, національної єдності українців, символом поступу до внутрішньої свободи, чесності, правди, самовираження, символом, що надихає жити, боротися, кохати - як вічна святиня, як уособлення найвищого розуму і непізнаного духу, як невмируща душа і  пам'ять української нації... Читайте поезії про Тараса Шевченка від Марії Пригари, Володимира Підпалого, Ліни Костенко, Леоніда Кисельова, Уляни Кравченко, Лесі Храпливої-Щур, Андрія Малишка, Костянтини Малицької, Василя Голобородька, Дмитра Луценка, Михайла Ткача, Юрія Рибчинського, Івана Огієнка, Івана Коваленка, Лесі Українки, Любові Пшеничної, Богдана Столярчука, Миколи Тимчака, Сергія Рачинця, Вікторії Климентовської, Грицька Чубая, Олександра Богачука, Лідії Рибенко, Любові Пшеничної, Лозенка Г., Михайла Чигирина, Максима Рильського, Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Володимира Самійленка, Анатолія Камінчука, Марії Чепурної, Марії Хоросницької, Дмитра Білоуса.
 
Більше віршів Андрія Малишка на нашому сайті:
 
Андрій Малишко, поезії
Андрій Малишко — український поет, перекладач, літературний критик. Постать Андрія Малишка вирізняється глибокою поетичною самобутністю, власним баченням світу, органічним єдинокорінням з народнопоетичною творчістю, інтимним тоном звучання, навіть коли він говорить про світові, загальнолюдські проблеми. А ще — пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить за камертоном української народної пісні.

Останні коментарі до сторінки
«Поезії Андрія Малишка, присвячені Тарасу Шевченку»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті