Статті для дітей та батьків

Пряжа: шерстяна - 100 г шерсті № 32/2 у 8 ниток. Спиці: № 3 і 3,5. Шапочку виконано рисовою в’язкою і прикрашено вертикальною мережкою з джгутів, розташованою по середині шапочки, і резинкою 1х1 із знятих петель по краю.

 

Іван Карпенко-Карий не  раз  кардинально  переробляв  п’єсу,  яка  й  не  раз  підлягала  забороні, але  все  ж  таки  була  дозволена  під  випадковою  цензорською  назвою  «Безталанна»  (замість  більш  узагальненого  -  «Безталання»).  «Ця  драма, - слушно  зауважив  І.  Франко  у  рецензії  на  виставу  Львівського  українського  театру  1889  року, - показує  з  якоюсь  майже  відчутною  пластичністю душну  й  темну  атмосферу  сучасного  українського  села,  де  є  тисячі  причин для  того,  щоб  підірвати  у  людях  все  чисте  й  здорове,  але  ніщо  тут  не  збуджує, не  підтримує  в  них  почуття  обов’язку  і  громадської  свідомості.  Можливо, що  саме  в  цій  моральній  атмосфері  автор  хотів  дошукатись  головного джерела  вини  і  трагічного  конфлікту  осіб,  що  діють  у  його  драмі».

 

Іван Карпенко-Карий  реалізував  українську  історичну  тему  з  часів  Гайдамаччини  першої  половини  XVIII  століття  в  трагедії  «Сава  Чалий»  (1899),  що  стала  справжнім  шедевром,  вершиною  української  історичної  драматургії. В  основу  твору  було  покладено  історичну  пісню,  але  не  тільки її.   Дослідники  справедливо  визначали  "шекспіризм"  цього  твору,  що  полягав  у  поєднанні  відтворення  духу  історії,  широкого  історичного  фону  з  високою  поетичністю,  мистецтвом  творення  повнокровних  людських  характерів.

 

У  комедії  «Мартин  Боруля»  (цій,  породженій  характером  тогочасної української  дійсності,  версії  мольєрівського  сюжету  «Міщанин-шляхтич») йдеться  начебто  про  інші  речі  -  про  намагання  простої  людини  вибитись у  пани,  намагання  відновити  втрачене  предками  дворянство.  Але  за  усим цим  другим  планом  вбачаємо  сатиру  на  існуючі  соціальні  порядки  - осуд  прагнення  простої  людини  до  утвердження  себе  в  суспільстві  шляхом протиставлення  іншим,  таким  самим  гречкосіям,  викриття  тодішніх  судових порядків,  немислимих  без  хабарництва,  бюрократичного  крючкотворства. Комедія  не  сходить  зі  сцени  українських  театрів,  що свідчить  про  її  неперехідні  мистецькі  цінності.

 

П’єса «Наймичка» є однією  із  перших  зразків  соціально-психологічної  драми в  українській  драматургії  другої  половини  XIX  століття і вражає глядачів силою  життєвої  правди. «Наймичку» відносять  до  жанру мелодрами  і  до  романтичної  системи  українського  театру. Ніхто  із  сучасників,  які  витирали  сльози  від  неперевершеної,  геніальної  гри  Марії Заньковецької  в  головній  ролі  нещасної,  знедоленої  «рідним»  українським  глитаєм простої  української  дівчини  -  сироти  Харитини,  не  був  байдужим  до твору,  не  сумнівався  у  правдивості  зображеного  там  життя.  На  виставах цієї  «мелодрами»  плакав  не  тільки  простий,  демократичний  глядач,  якому була  близькою  понівечена  доля  безталанної  наймички,  а  й  сановний. Цьому  не  завадили  тут  формальні  особливості  п’єси,  які  лежали  ще  в  площині  етнографічно-побутового  театру.

 

У комедії  «Розумний  і  дурень» Іван Карпенко-Карий  уперше зобразив тип  українського чумазого,  глитая. Новоявлений  куркуль  Михайло  Окунь  —  аморальна людина:  він  не  зупиняється  ні  перед  чим  для  нацьковування  рідного  батька на  рідного  брата,  аби  тільки  прибрати  до  рук  батькове  господарство,  відбити у  рідного  брата  наречену,  яка,  врешті,  ставши  його  дружиною,  стає  такою самою  глитайкою.  Мотивація  поведінки  Михайла  Окуня  йде  не  тільки, так  би  мовити,  через  генетичний  код  поганої  людини,  а  й  через  соціальні причини,  через  прагнення  наживи,  через  капітал,  який  калічив,  нівечив піддатливих  його  владі  і  морально  нестійких  людей. Комедія  «Розумний  і  дурень»  мала  цілковите  визнання  публіки  і ніколи  не  випадала  з  репертуару  українських  труп  на початку ХХ століття.

 

П’єса «Хазяїн» - одна з найкращих  сатиричних  комедій  в  українській  драматургії,  що  увійшла  до  нашої  літературної  класики і  становить  золотий  фонд  класичного  репертуару  в  українському  театрі. «Хазяїн»  -  сатирична  комедія, хоч  комедійність  її  глибоко  захована  за  дією,  більш  властивою  драмі.  Головні  персонажі  у п’єсі  -  не  комедійні,  а  характерні: Терентій Гаврилович Пузир  уособлює  ту частину  суспільства,  яка  у  погоні  за  наживою  не  гребує  жодними  засобами. Він -  куркуль,  який  став  мільйонером. Скнарість  призвела  Пузиря  до  смертельної хвороби:  він  не  міг  змиритися  з  тим,  що  гуси  скубуть  копу  пшениці,  побіг  відганяти,  впав  і  відбив  нирки;  на  смертному  ж  одрі  відмовляється  від  лікаря, задовольняючись  лише  послугами  ферщала,  бо  йому  можна  менше  заплатити. Образ  Пузиря  мав  свої  прототипи  в  житті, але  драматург  зумів  створити  тип,  який  перевершив  своїх  прототипів.

 

У комедiï «Сто тисяч» Івана Карпенка-Карого викривається патологiчна зажерливiсть багатiя Герасима Калитки, який добре розумiє, що його багатство створюється працею наймитiв, ïх нещадною експлуатацiєю, проте шкодує для них поживноï страви, навiть шматка хлiба. Калитка  вважає  панською примхою  здобутки  культури  господарювання,  бо  через  це,  мовляв,  розорилися  пани. І  скуповує  він  землю  не  тільки  у  розорених  панів,  а  й  у  селян,  до  яких  не  має  милосердя.  Свої  глитайські  почуття  і  думки  він  камуфлює  святенницькою,  псевдоліричною,  фарисейською  патетикою:  «Ох,  земелько,  свята  земелько,— божа  ти  донечко!  Як  радісно  тебе  загрібати  докупи,  в  одні  руки... Приобретав би  тебе  без  ліку.  Легко  по  своїй  землі  ходить.  Глянеш  оком  навколо  —  усе твоє:  там  череда  пасеться,  там  орють  на  пар,  а  тут  зазеленіла  вже  пашниця і  колосується  жито:  і  все  то  гроші,  гроші,  гроші...».

 

"За  драматургією  Івана Карпенка-Карого  -  майбутнє, бо це наша класика, яка  ніколи  не  стане  байдужою  наступним  поколінням  читачів  і  глядачів."  (Р. Я. Пилипчук)

 

 

 

 

 

 

 В  історії  української  культури Іван Карпенко-Карий  займає  одне  з  найпочесніших  місць. Активний  діяч  аматорського  театру  в  60 - 70-х  роках ХІХ століття, театральний  рецензент,  прозаїк,  драматург,  актор  і  організатор  театральної  справи  -  ось  ті  означення,  які  складають  узагальнену  формулу історичної особистості  Івана Карпенка-Карого.

У цій темі розглядаємо комбінові узори: "Вертикальна мережка з ажуром та  обвитими петлями", "Вертикальна рельефна смуга з джгутами і ажуром","Ананаси".

"Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час - немов готель. Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури - ніби на них засохла ще перед віками пролита кров - похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них - непривітних, - ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів..." (Наталена Королева)

"Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда - внука того Карлоса де Лачерда, що прийшой на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським. Але Лачерда, чи Лакерда, - тяжко хворий молодий пан Єронім. Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав. А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Лачерду..." (Наталена Королева)

"— I знов на ігрища? — вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, — її одинак і старечого віку потіха,— тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
— Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! — хитнула головою старенька. — А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! - Тьху! — сплюнула спересердя. А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний... Така туга-жура, що краще б і не жити!.." (Наталена Королева)

"Спустили голови бояре. Не сміють на князя Володимира очей піднести. Розумом-бо бажають, щоб розказ княжий біді-горю кінець поклав. Таж серце каже: "Як бажати, щоб батько власну доньку на смерть виправив?" А Володимир схилився чолом на руку. Вуса кусає. На скроні жила б’ється, кров’ю чорною наливається. Мовчання вагою невидимою навалилось на світлицю княжу. Тінню-сумом вщерть її наповнило. Тільки іскрами з півпітьми кидають алмази-діаманти, що ними Панагія на княжих бармах прикрашена. Немов на княжих шатах сльози горять, не очима виронені, а з серця самого ніби вони вирвались..." (Наталена Королева)

"Приморською мевою над суворим Балтом росла молоденькая Рогніда, донька Рогволодова. Як хвиля морська - вільна, як ранок весняний - приваблива. Як справжня норманка - не знаючи над собою жодного пана. Бо ж і сам батько, Рогволод, вікінг вільний, сміливий, пишався донькою-красунею. Радів, бачачи Рогніду свою нескротною - як море. "Варязька кров! - всміхався з-під сивого вуса. І сам доньку навчав оштепом володіти, мечем шермувати, у бурю-хуртовину на морі власноручно плахтою-парусом керувати, без страху, твердо і справно мореплавцям розкази давати..." (Наталена Королева)

"Красою-видиною, немов утвореною з весняних хмар, стали на Київських горах княжі палати. Приглядаються уроді своїй, відбитій у синяві Дніпра-Славути. Нинішній князь, Ярослав, перетворив давній Володимирів «терем на горі» на «великий двір Ярославів». Коло Десятинної - «у Дивів» - церкви розбудував його. Звикли уже кияни до мармурових «дивів»; «дівами» також зве люд посполитий марморяних богинь, старогрецьких, що привіз з Херсонеса Володимир-князь та постановив на широкому майдані «Бабиному торжку». Від тих же таки «кам’яних бабів» — богинь старогрецьких — має назву свою торговиця..." (Наталена Королева)

"— У воду наузника!
— Геть з чарівником!
— Най за богом своїм іде!
І тіло Перунового жерця стрімголів полетіло з кручі, широко розкидаючи руки, немов уостаннє власною кров'ю, не люстральною водою кроплячи своїх вірників. Рев ошалілого від насолоди знищення натовпу злився з тріскотінням вогню. Полум'я обхопило Перунів храм. Вогненний язик висунувся з-під стріхи. Лизнув різьблений, дубовий гзимз, немов пробуючи свою здобич. І уже нестримно, квапливо ковтав, швидко та часто облизуючись. Як голодний пес смачну поживу..." (Наталена Королева)

"Притомилась княгиня Ольга, пливучи до Царгорода на своїй оздобній триремі. Вітер недорічний зірвався. Та ще на бік перехилюючи могутнє тіло триреми. А щоб по-справжньому набрали його повними грудьми жовтогарячі, шовкові плахти - не дається. Млісно княгині. Дарма що й до озброєних походів за перші роки свого вдовства звикла. Гей! Чого не спробує на свойому сумному віку звичайна вдова! А що вже княгині-вдовиці — хоч шолом на вдовин завой клади та мечем-кінчаком оперізуйся!.. Цілу ніч «мертвим шерехом» гойдало море. Жіноцтво з княгининого почету ледь-ледь на ногах тримається. З обличчя - аж зелені. Немов не по хрест святий до Царгорода їдуть, а тризну справляти..." (Наталена Королівна)

"Нерухомо завмерла під стрункими тополями вузенька смужка диму вгасаючого багаття. Ані не похитнеться в тиші прозорої ночі, осяяної ніби не вищербленим місяцем, але зеленавим світлом, що б'є з глибин могутньої, величної ріки. Буйним руном обгорнули хащі підніжжя пагорка, що висунувся й повис над Бористеном. А далі - на низькому березі ріки - спить у світляній імлі місто під зеленими горбами. Дивиться на нього самітній мандрівник коло багаття - Андрій з Бетсаїди. Уявляє собі душу цього міста, щоб завтра, як промовить до люду, знайти слова, якими одягне ту науку - «Вість Благу», - що несе її далекому світові...." (Наталена Королева)