Більше...

Наталена Королева, легенда-оповідання "Біси", з циклу "Легенди старокиївські"


Наталена Королева

ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ

БІСИ   

 

Наталена Королева, Легенди старокиївські, Біси
Завантажити повний текст твору (doc.zip)


— I знов на ігрища? — вдарила руками об поли вдова Янка.
Таж молодий Ізяслав, — її одинак і старечого віку потіха,— тільки шуснув взористою «в розметні трави» лудою. І зелені його сап’янці квапливо замиготіли вузькою стежкою, що до бору бігла.
— Тепер вже до ранку Божого його не побачиш! — хитнула головою старенька. — А прийде, хвалу Богові та сонцю виходящому не віддавши, спати завалиться. Як той кіт! - Тьху! — сплюнула спересердя.
А серце стиснуло знайоме почуття: гіркість терпка, сум безпросвітний... Така туга-жура, що краще б і не жити!
Пішла коровам на ніч сіна покласти. Таж доглянула: барило коло криниці, що розмочити поставила,— порожнісіньке.
Наважила води, піднесла дерев’яне відро. Великі краплини з нього дзвінко у чорну глибінь скапували. І перехилила враз до порожнього барила.

Таж чи занадто відром натиснула, чи барило ветхе було, тільки ж вся вода студеним потоком вдові на босі ноги плеснула. А клепки з барила — всі враз розсипались.
— Ой леле! — зойкнула Янка, обтрушуючись. І ще дужче досадою серце защеміло. Струсила ще раз руки — добре, що хоч одежу не замочила! — розставила клепки попід плотом і попрямувала до хати.
Постояла на порозі. Ще раз по обійстю оком кинула.
Кажани нечутним летом почали вже ткати ризу літньої ночі. Небо зорями заквітчалось. Зітхнула стара. Взяла помацки кужіль з комори. І повернула до двору.
— Сяду в стайні! Все одно: крім німої тварини, не маю до кого й словом живим озватися. Самітня — як та грушка-дичка при дорозі!
В стайні ж — двоє коників молоденьких. Най же до людини звикають! Разом-бо й вік вікувати, й хліб святий щирою працею добувати...
Сукала нитку, куняючи під каганчиком, що над цебром з водою повісила. А жура ще дужче серце тисла. Думка за сином бігла.
— Не буде з нього доброго господаря! Ох, не буде!
Он бачить його в дусі, як до лісової галявини поспішає.
Здалека заграва від смолою облитої ватри б’є.
— Ніч купальська!
Від співу аж бір гуде. Чорні тіні — мов біси біля ватри метушаться. Інші — коло заточують, за руки взявшись. Крізь вогонь стрибають, на мить, черленим летом, мов жар, запалають — та й згаснуть у темряві...
Де ж би в таку ніч Ізяслава в дому затримати? Завзятий до танцю — хоч у гудці віддавай! На Добронігу, дівчину чесну, до праці беручку, що мати для сина нагляділа, — й дивитися не хоче.
Немов зачарувала його та Олодара рибалчина. І таки правда-істина, що без чарів то не обійшлося. Ніякої-бо краси стара Янка в Олодарі не бачить.
— Смуглява та чорна, мов пекельним вогнем ошмалена.
Та тими зубами білими — гейби у вовка — раз у раз у тому сміху безнастанному виблискує! А в очах — у кожному по сто бісів грає!..
І батько Олодарчин не тільки рибалка, а таки ще й наузник справедливий. Всяке тобі слово знає: чи то зубну болість зарікти, чи рану загоїти, чи кров заговорити — все вміє. Ще й зілійник неабиякий. Всяку рость та силу в ній вкриту відає...
На Дніпрі не як інші рибалки, вдень, але ж нічмо «на світло» рибу надить! Люди кажуть: «З русалками знаєтся!»
І таки ж достомитно так. Коли-бо на Почайні оселився — ніхто жінки-дружини при ньому не бачив. А дитинча-немовля — Олодарку малу — в хаті годував.
— Русалчина це дитина — не інакше!
І вона це Ізяславові поробила, що до танців такий він завзятий.
Зітхає над кужелем стара Янка. Тріщить каганець, дрібними іскрами бризкаючи, коли навісна комаха жовтавий вогник своєю смертю пригасить. Пирхають ситі коники. Морить сном стару Янку: натупається-бо за день Божий!
А у півдрімлі встають образи давно минулі... Молодість незабутня — як щастя! Як щастя — не тривка!..
І незчуєшся — а вже відлетіла вона. А, здається, так недавно — цією ж самісінькою стежечкою! — й сама Янка на ігрища купальські бігла! Ой літа, літа молодечі! Якими путами вас сплутати, зв’язати? Щоб не тікали ви так швидко?
Якими чарами вас зачарувати-спинити?!
І ще нижче хилить біс Унинія зморену сном голову старої Янки...
Не від літньої ночі, гарячої, п’янкої — від згадок тих далеких, молодечих, аж варом обдає стару бабусю. Аж у скронях гуде, обличчя палає, світ у сяйві сліпучому пропадає.
Сама ж Янка — не баба беззуба, а красуня весняна — аж щастям-радістю горить.
І справді: горить!
Не вчула-бо за думками журливими, що сон радісний перейшли, як мала іскра від каганчика відскочила, на сіно — як порохня сухе! — впала. Золотою ниткою на солому підстілки перекинулась. Вогненною гадючкою побігла. Та й в одежу Янчину сховалася.
Коли ж із ігрищ пригнався Ізяслав, з друзями та дівчатами переляканими, заграву пожежі вглядівши — попелом лягла вся оселя. З заможного господаря сиротою вбогим Ізяслава зробивши.
Таж не статки-маєтки гіркими оплакував нездара син, а смерть материну, що до неї ігрищами-танцями довів стареньку.

Димом-хмарою розвіялись веселощі Ізяславові. За ніч осінню, слотну став похмурніший молоденький!.. Тільки ціпок з грушки, що коло хати обвуглилась, взяв бідолаха. Та біса Унинія, невидимого. І подався до Лаври Святої — миру душі порожній шукати.
Братом Ісакієм ставши, в печері оселився.
— Не гідний я, з багниська світського ледь-ледь вирвавшись, до чесної братії сопричтен бути. Най святою самотою серце очиститься, мовчанням дух просвітлиться!
І благословив отець ігумен брата Ісакія на «подвиг мовчальний», на життя пустинницьке, в удолі зеленому, що аж до Дніпра-Славути розливається. Але ж від світу можна втекти, від людей відійти, турботи світу цього покинути.
Таж від себе самого як врятуватись?
Блакиттю небесною перед очима брата Ісакія Дніпро розливається. Ліс кучерявими хвилями шум зелений жене. Таж відвертається від того раю безвинного пустельник. Біс Унинія долонями невидними очі йому затуляє. Перед зором внутрішнім — духовим — образи минулого лише викликає.
До печери своєї увійшовши, сам власноручно заложив камінням Ісакій вхід. Лишив тільки віконечко маленьке, щоб ним тричі в тижню від отця ігумена просфору та воду приймати.
І все провину свою перед собою брат Ісакій має: нічмо не спить, ранком встає,— зажурений, з вечірньою тінню жалем йому душу, мов саваном, затягає. Гіркість жовчі — за напій йому. Свята просфора — хліб пустельницький — попелом в устах розсипається. А біс Унинія — невідступною тінню при Ісакієві стоїть, світ Божий йому застує.
У печері малій — бій великий іде, як на бойовиську ратному. Ще й нерівний бій. З одного боку — брат Ісакій-бо стоїть, ще й з бісом Унинія за плечима. З другого боку, віконечком маленьким рій за роєм військо сатанинське горнеться. З сопілками, бубнами, гуслями, жоломіями, з танцями-хороводами коло брата Ісакія кружляють, аж ранком паде чернець знесилений, непритомний. Тим тільки й тримався Ісакій, що пам’ятав: найдужче диявол нічною молитвою-співом перемагається.
І співав, поклони б’ючи, аж до втоми, знеможення:
— Живий у помочі Вишнього...
А біси вже з Ісакія і на братію лаврську сягають. Братам-просфорникам муку віхолою-заметіллю у коморі закрутять.
Пекареві тісто на хліб — аж під стелю зійде. Навіть і худобі безневинній,— як гнус у Спасівку,— докучали.
Меж немає зухвальству нечистих.
На власні очі брат Матвій Прозорливий, що від Господа дар ясновидіння мав, у церкві Божій під час вечірні доглядів: храмом святим ходить нечистий, ані хреста, ані кадила не жахаючись. Плащем взористим, золототканим загорнений. А за пасом — квіття «ліпок» натикано.
Іде проміж братією, в обличчя кожному пильно вдивляється. Та й кине проклятою квіткою то в того, то в іншого. А з квіткою — сон непереборний на брата паде. І так знеможить, що з храму Божого тікає братія, щоб у келії сну грішному віддатися.
Що вже акафістів, що тих «страшних молитов» отці лаврські з ігуменом своїм правили!
І раптом — немов вітром змело спокусу. Зникли із печери Ісакієвої біси-гудні, немов ніколи їх там й не було. Аж в серці Ісакієвому надія ніжним паростком до життя прокинулась. Ані до тями прийти не може: невже ж до чесної братії прилучитись він зможе? На служби Божі ходить, що від них сам себе відлучив як негідного такої милості.
Згасив свічку зеленого воску, чорним оксамитом печери своєї обгорнувся. В серці мов струна бринить:
— Світе Божий! Та який же ти гарний! — віконцем своїм красу весняних садів лаврських — місячним сяйвом облитих — вбирає. Саме перед весняним св. Миколою було.
Та й забув за радість в Бозі подяку Всемогутньому віддати. Дивиться лише — немов поперше світ Божий побачив — й не намилується.
А біси вже тут: їм однаково, з жури чи радості спокусу викресати!
Розсвітилося світло сліпуче. Зникли в ньому стіни печери малої, ложе вбоге пустельникове й книги мнозі, що отець ігумен брату Ісакієві понаносив, пам’ятаючи, що:
— Не утримається корабель без цвяхів, а праведний — без почитання книжного.
Перед ченцем же двоє юнаків стоять — як зорі сяють.
— Встань, Ісакіє,— озиваються.— Знайщов-бо ти
милість в очах пославшого нас. Зараз самого Христа узриш.
Встань же та поклонись йому.
В щастю свойому не перехрестився чернець. Впав, обличчям до землі схилившись. Крізь сльози блаженні ледви шепотить:
— Єй, Господи, гряди!
В ту ж мить від бурі реготів, вигуків, свисту та верещання аж земля здригнулася.
Печера ж вщерть бісами переповнилась. Аж вся стежка, що нею отець ігумен «печерну братію» ходить відвідувати, — повна нечистих, як листя сухого осіннього. Гавкають, хрюкають, нявкають... Хвости гадючі у повітрі звиваються. Губи м’які над жовтими зубами кінськими паскудним усміхом морщаться. Хоботи, роги, шиї журавлині переплелися в мішанині огидній.
А лапи когтисті у бубни б’ють, в тулумбаси вдаряють.
Жаб’ячі пащі на жаломіях тоненько виводять. Ще й кожний з гостей некликаних норовить ближче до Ісакія сісти, тісніш до нього притулитись.
— Сідайте, сідайте! — нових товаришів закликають. — Ісакій нам буде танцювати! Він же мистець! Наш він! Наш!
Бо на наш розказ, кому звеліли, поклонився!
І язики, як у гадів роздвоєні, уста мов кров’ю зкроплені облизують. Повіки, мов у курки, білі, в червоних з радості обличчях підморгують.
Мнуть, задоволені, лапи свої жаб’ячі, перетинкою між пальцями зв’язані.
— Наш Ісакій! Наш! — радісним хором гудуть. — Поклонився, кому ми звеліли!
Таж занадто велика вже була зухвалість бісівська. І вступила сила, що з надії виросла,— у знесилене бісом Унинія серце Ісакієве.
Випростувався чернець, аж нечисті, що на нього фонами поналипали, немов грудки сухого болота, обсипались.
— Господь моя сила: кого ж настрашуся? — гукнув.
— Найменню Христовому я поклонився — не ворогові. Да воскресне Бог! — заспівав, мов на Великдень. І почав на всі боки знаком святого хреста кропити нечистих.
Заверещали прокляті, клубком під ноги пустельникові підкотились. Інші — за плечі, мов потопаючий, хапаються.
Таж саме півень запіяв. І провалилась вся нечисть у безвість пітьми безіменної, що у позасвітгю,— як грузький намул у глибинах водних,— перебуває.
Два роки без сил, без мови пролежав Ісакій. І не надіялася уже братія, що при життю залишиться.
Коли ж на св. Миколу весняного поперше винесли під яблуні брата Ісакія — заговорив пустельник зцілений:
— В радості Божій — воскресення світанок, братіє..
Смерті ж путь — жаль за минулим. І біс Унинія шляхом цим до геєни приводить...
Замовк. Був ще занадто слабий.
Братія ж побожно схилилась до Ісакія. Ловила слова його. Кому ж бо й знати таємниці життя й смерті, як не йому, що, — мов той Лазар,— брамою смерті до життя повернув?

За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 215 - 221.


Останні коментарі до сторінки
«Наталена Королева, легенда-оповідання "Біси", з циклу "Легенди старокиївські"»:
Всьго відгуків: 0     + Додати коментар
На сайті