Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
ХРЕЩЕНИК ПОПА ІВАНА
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Ледь-ледь дочекався ранку нетерпеливий пустун вітрець. Зірвався з сонної поверхні моря. Штовхнув під бік хвилі. І уже гнав їх отарами ген, аж попід стіни старого «палацо Лоредано», що пережив свій давній, шляхетський рід й нині був тимчасовим житлом хіба що якомусь багатому чужинцеві, який найме його на час — немов готель.
Але суворі, темно-червоні в заглубинах, мури — ніби на них засохла ще перед віками пролита кров — похмурно приняли жартівливий легіт. І вітрець полинув геть від них — непривітних,— ледве торкаючись, мов струн, тьмяних вод Венеціанських каналів.
І таки дочекався веселого приятеля: на світ виглянуло молоденьке, весняне сонце. Та й засміялось тисячею діамантових усміхів. Збудило ними зі сну Місто-Мрію: вранішню, прозоро-повітряну Венецію, збудовану немов не з мармурів та каміння, як та реальна — денна! — але ви різьблену з перлових хмар та опалових веселок.
Підкреслені проясненим сріблом води тіні долі, під домами, згустились дужче. І відрізали Місто-Видину під дійсності. Вся легка, підносилась вона до зеленавого неба,— топилася в ньому всіма своїми дзвіницями — кампанілями, крилатими левами св. Марка, золотими ангелами Сан-Джіорджіо й переплетеними трояндами гербами Лоредано, що простягали до вишин девіз старого роду: «Non nobis, Domine, non nobis, sed nomini tuo da gloriam».
На лутки широкого відчиненого вікна палацу сперся невисокий, але кремезний раменатий муж. Темна барва та строгі лінії його зодягу прозраджували старший вік. Але іскри незвичайної краси й великості самоцвітів, які гойно прикрашали всю постать — аж до клямр на черевиках — підкреслювали, що цей нобіле не має природної у старшому віку байдужості до своєї зовнішності.
Сонце заглянуло у задумані очі й, незадоволене, перескочило на різьбу темних фотелів та цяцькованих ніжок овального столу. Торкнулось блідих, «папірових» тонів гобеленів на стінах. Знов повернуло до столу й поцілувало тепле золото скрипки, недбало киненої між опалізуючим склом мурранської вази й докінченим, але не підписаним листом.
І завмерло, зачудоване, припавши до образів-портретів.
Кожна-бо намальована постать — так само, як і раменатий муж коло вікна,— була залита дорогоцінностями майстерно виписаними, аж в їхніх іскристих переливах гасли обличчя, дарма що випрацювала їх рука вправного митця.
Муж пригладив рукою темне, ледве торкнуте сивиною волосся. Відійшов від вікна й схилився над листом. Перебіг очима перші рядки. Але, немов враз пригадавши собі весь зміст написаного, не дочитуючи, підписав:
— Карло, граф Сен-Жермен.
Запечатав зеленим воском й написав адресу:
— Monsieur Arouet de Voltaire Femey, Suisse.
Всміхнувся поблажливо. Так їдкі фанфаронади й висміювання всього на світі не перемогли у «Фернейському старці» звичайного, загальнолюдського страху смерті?
Monsieur Arouet прислав до графа Сен-Жермена гінця.
Прохав у «великого вченого й дослідника тайн природи» того чудодійного еліксиру, що дозволяв Сен-Жерменові продовжувати собі життя «майже на два століття».
«Великий вчений», — знов всміхнувся граф.— А ще так недавно «людина, яка знає все, і ніколи не вмирає»!*1) Як же байдужі всі ці епітети! Виростають-бо вони або з надії одержати поміч, або з відмови виконати прохання, заздрості та зависті до слави «великого мага»...
На хвилину погляд «мага» затримався на образах-портретах. Був задоволений ними. Барви, над якими працював протягом кількох літ, знаменито передавали іскристу гру самоцвітів. Були прозорі й сяйливі. Але скількома зусиллями, якою терпеливою працею дійшов до цього свого винаходу...
— «Магія»! Вона зветься працею — ця його «магія»!
Невтомною й систематичною, з безліччю знов й знов перероблених дослідів... Той самий шлях привів його й до утворення в лабораторії самоцвітів, й до відкриття, що перли можна плекати й «вирощувати»... Як горох у городі!
Відгорнув тонке мереживо й милувався великими рубінами шпоньок. «Реконструїровав» їх, сплавивши з малих камінчиків*2). «Аби знати рецепт!» — згадав зненацька дотеп кухаря графа Франца Ракоці й запевнення пишного своїм умінням слуги, що він знає рецепти всього, що лише варто з’їсти на світі...
Згадка зірвала зітхання з Сен-Жерменових уст.
— Як же давно це було!
Тоді «граф Сен-Жермен» був тільки кучерявим, смуглявим хлопчиком у палаці ще не жонатого Франца Ракоці. Ще не відіслано малого Карла з Ракоцієвих маєтків до Відня, а потім — до Італії, де «всиновило» його містечко Сан-Джермано й дало йому, безбатченкові, ім’я...
Як весело ганявся смуглявий, здоровий хлопійко над Тисою за металево-блискучими синіми та зеленими «бабками». Чи не вони перші збудили в його очах і душі ту пристрасну любов до блискучих, сяючих, баревних самоцвітів?..
Чи ж не там,— під тінню гори «Попа Івана» забриніло чутливими струнами його дитяче серце від голосу трембіти і фуяр? І від того часу вже не вгасав в його душі вічно співучий ритм. Сен-Жермен з пасією віддався студіюванню музики. І дійшов в ній до такої досконалості, що: ...«не мав більше чого осягати. Хоч кинь!»*3) — як писав маркграфові Анспахському. Ах, те листування! Мало не зі всіма коронованими чи визначними людьми Європи! Щоб вести цю кореспонденцію, справді треба було б мати принаймні «планетне» життя!..
А в світі ж стільки цікавого, що на нього не вистачає часу, хоч би й надточував дні безсонними ночами... Так і цю ніч, забув про час, працюючи над досвідами «штучного зросту перел»... Аж палило втомлені очі й пересохлу, як від спеки, горлянку. Пив освіжуючий ранок весняного дня.
Одного з тих радісних днів, коли почуваєш себе щасливим на світі, навіть і без щастя...
— Щастя! — хитнув головою з усміхом старшої, поважної людини над марними, дитячими вигадками.
— Хто ж може про себе сказати, що справді був щасливий у житті? І в чому вона, ця веселкова омана — щастя?..
Витяг у задумі з кишені золоту, прикрашену гемами табакерку.
— Це — не його виробу самоцвіти. Пам’ятка... ще по батькові!..— Задивився на майстерно вирізьблену у смарагді Палас-Атене, яка вдаряє списом старця Хроноса. А він випускає з рук косу й клепсидру.
— «Мудрість перемагає час...»
В гемі-смарагді немов зібралось все наростаюче світло дня. Загорілось сліпучою іскрою. Розбилось на сніп тонких промінчиків. І утворило зорю, що випускала і знов втягала в себе світляні відростки.
Сен-Жермен вперся поглядом у сяйливу пляму. Думку скупчив на формулі:
— Побачити людину, яка вірила, що пізнала щастя.
І межі реального зникли. Спираючись на ціпок, ледве пересуває ноги молода жінка. Іде немов не до затінку понад берегом річки, а до брами смерті, на вічний відпочинок. І ці кроки — її останні кроки по землі. Спинилась. Аж перегнулася в попереку, так міцно вхопили її болісті. Пальці стерпли, а тіло немов все, вщерть, виповнили гострі леза.
Таж молоде життя пручається. Глибоко вдихнула повітря. І жовта, каламутна імла, що була застелила світ, відступила.
Гірська осінь, гаптована пурпуром, кована золотом і бронзою, кожним листочком всміхається до молодої жінки.
— Іди до нас, голубко! — манить мандрівницю сліпучими движками-бліками річка під схиленими вербами. А могутні осокори дзвонять ледве чутно металевими, зарожевілими листочками-дукачами. Гора відмежовує цей куток землі від решти світу.
— «Піп Іван», — тихо вимовили уста молодої жінки. Не відриває погляду від гори. А очі наповнює ніжність, аж сльозою зайшли. Немов по довгій розлуці зійшлась з близьким приятелем, з рідною істотою.
І безсило витяглась під ліщиною:
— Тепер спокійно помру!
Піп Іван-бо — не звичайна гора. В ній замкнено святого Божого священика — праведного й несмертельного. Грішне людське око не може побачити його — жодне! Таж він — бачить й чує все. Тільки не сміє на людську біду відізватись — аж доки «не виповниться час»... Та й як би могло грішне око побачити «Попа Івана», коли ж він — найстарший з тих трьох східних володарів-царів, що то прийшли «по зорі» Христу поклонитись!
— Отче Іване! Заступись за мене, грішну! — ледве чутно летить з подихом вітру голос з-над річки.
Жінка омліла. Коли ж прийшла до тями, була уже не сама: коло неї ворушилась маленька, квола істота — її дитина.
І здалося жінці: тепер цілком і назавжди запали за нею двері рідної хати. Тієї, що з порога її сумно дивилася мати...
А батьків голос не сльозами, словами плакав:
— Іди від нас! Іди геть...
Болість і жаль віднесла з собою з рідного дому. Та ще — дорогоцінне пуделко, що дав їй «він», її коханий Франц... пан-магнат... великий пан! — той, що дав їй щастя...
Видина раптом так наблизилась до Сен-Жермена, що на обличчя «мага» повіяло теплою вогкістю нагрітої за цілий день сонцем води, напоєної запахом лози. А жінка — там, у смарагді! — намагаючись з останніх сил, досунулась до самої води. Обережно обмила дитину, загорнула до м’якенької ряднинки. У вузлику її мала, заздалегідь наготовлену для не народженої, але уже дорогої істоти — частини власного тіла.
Тремтячими руками перебирала в клуночку. На сонці блиснули іскри самоцвітів і золота.
— Скільки ж разів так блищали вони, коли «він» виймав це пуделко, щоб понюхати табаки!
Жінка дивиться на майстерно вирізьблену гему: Палас Атене вдаряє списом старця Хроноса, а він випускає з рук косу й клепсидру.
Для жінки це:
— Архангел Михайло перемагає смерть!
Від’їздячи до Італії, Франц дав коханці це пуделко.
Жодного іншого подарунка від нього ніколи не взяла, крім цього — єдиного.
— Не золото-самоцвіти даю,— казав-бо Франц,— а долю дитині: по цьому пуделочку впізнаю його. Другого такого в світі нема. Збережи!
Може, в ньому чари переховані?
І берегла дорогоцінний скарб — талісман. Жебрала шматок хліба, але не продала анінайменшого камінчика.
Сповила разом з дитиною до вбогої ряднинки
дорогоцінну річ. Розплутала чорний шнурочок з мідяним хрестиком, набрала рукою води й охрестила сина. Хрестик завісила на шийку. Дивилась на ясні оченята дитинки, на темний пушок волоссячка, що пробивався на голівці...
— Буде щасливий! — затремтів радісно голос матері,— Народився з волоссям!
Підвелась з намагою й піднесла дитину:
— Отче Іване! — звернулась до гори,— Будь за хрещеного батька! Дай щастя-долі!..
Промінь вечірнього сонця вдарився широким потоком об верхів’я гори, полився долу, вбираючи у себе весь пурпур і золото осінньої пишноти. Здавалось, несподівано відчинились ковані двері й ллється з них чарівна, могутня сила. Подихом вітру кинуло аж на саму дитину сухий корінець, темний, легенький і вузловатий*4) — дарунок «хрещеного батька». І мати прив’язала до хрестика це: «Дар-зілля»!
Хотіла поцілувати дитинку. Але спечені гарячкою, пересохлі, потріскані уста видались їй негідними торкнутись ніжної істоти: «Умитись»!
Схилилась над спокійною поверхнею річки: блищала, як дзеркало. Приклякла на низенькому березі. З води дивилось на молоду матір змарніле личко повними суму, великими очима. Такими глибокими, немов сягали вони аж до дна ріки. Чорні коси впали й торкнулись води. Від цього підводна сестра-русалка зморщила болісно личко. Немов заплакала над людською долею. Молода мати схилилась обличчям ще нижче. Торкнулась устами й чолом води. Немов поцілувала свій відбиток. Більш не випростувалась. Не чула нарікань чорноголових синичок — «вуглярок», що вболівали над долею сирітки, якого тепер уймуться тільки:
— «Чу-жі! Чу-жі... чу-жі»...
Не чула пронизливих звуків мисливських рогів, лускання бича та кінського тупотіння, а потім — й близько коло себе — людських кроків. В мент, коли безіменна мандрівниця вклонилась смерті-визволительці, в річку в’їздив важкий дорожній панський коч. Коливався, тягнений шестериком вороних коней, оточений верхівцями, гайдуками, пандурами й старшинами у блискучих одностроях та напудрованих перуках. Аж вода броду спінилась, немов пущено млин. А з повозу рука в білій військовій рукавичці вказала на молоду матір під ліщиною.
Двоє гайдуків погнало берегом до вказаної мети. Могли, однак, констатувати тільки довершений факт: мати — мертва, дитина — жива.
Гайдук простяг до коча загорнене немовля. Старший пан у військовому однострою байдужо глянув на знахідку:
— Відвезти священикові — най охрестить. «Циганку» поховати, де знайшла її смерть. До вечора — виконати.
Одного гайдука послано до найближчого села, другому звелено лишитись при тілі, доки не поховають. Але рука молодого старшини, що було взяв від гайдука немовлятко, намацала щось тверде:
— Загорнено щось з дитиною, величносте! — озвався до пана в кочі. І невмілими рухами почав розповивати дитину.
За хвилину другий старшина передавав цісареві Карлові VI, що з полювання їхав відвідати свого улюбленця, графа Франца Ракоці, який щойно повернув з Італії, добре знайому цісареві табакерку.
«Єдину в світі!» — був переконаний Ракоці.
Обличчя цісаря споважніло під гривою туго скручених білих кучерів перуки. Рухом руки звелів подати собі немовля. З хвилину розглядав його. І розказав все знов загорнути разом та покласти коло себе, до коча. Повоз вирушив повільним кроком. Цісарева рука у білій військовій рукавиці злегка притримувала малого знайду.
Із верхів’я Іванової гори лилось розтоплене сонце, вкриваючи килимом проміння дорогу «хрещеникові Попа Івана».
Гуркотіння коліс й лускання бича завмерли в далині...
Гайдук пустив пастись коня. Відтяг тіло від берега.
Поклав навзнак, рівно, поки ще не затужавіло. З хвилину дивився співчутливо в обличчя мертвої. Оглянув вишивані великими хрестами на раменах рукава сорочки:
— Не циганка —«наша»!
І скинув шапку. Наламав червоних галузок калини та блискучих чорних ягідок. Заквітчав голову мертвої. Не знав цієї жінки. Але зажурено схилився. Раптом стала йому така «своя» ця невідома мертва, хоч не міг сказати, що власне в’яже її з ним — панським гайдуком, який служить панам цієї землі, як служили їм й батьки його...
Навколо розіслалась посвятна тиша. Тільки ятлик — десь далеко! — довбав дерево: вперто й витривало...
Світляна пляма на смарагді замиготіла, немов струсила сльозу з промінних вій. Камінь ще раз блиснув яскравою іскрою. І вгас. На сяйливе око лісової казки впала повіка дійсності.
— Так це — щастя?.. Кохання безіменної жінки з безіменної країни?..
Рука в перснях відкинула з чола пасмо волосся. Але думки журливої не відігнала. Сковзнув поглядом по табакерці, яка бачила його матір... Немає уже серед живих ані її, ані Франца Ракоці, ані цісаря Карла, що привіз як «чужого» й лишив у батьківському домі «свого знайду».
З дитячого віку всіма пещений «цісарів вихованець» вбачив щастя у довгому житті... Кому ж бо й всміхалося воно принадніше, як йому!..
Але ж «за щастя довгого віку» рівновага життя каже платити втратою всіх своїх близьких... а з ними опадають й радісні квіти: любові й ніжності...
— «Відмовтесь же від любові й не зазнаєте болісти!» — кидають з далини Буддове навчання саркастично усміхнені уста «Фернейського Старця». Без любові й болісти — життя?..
Сонце розсипало вогненні пелюстки світляних бликів, й хвилі засміялися тисячами сяючих уст — вічно мінливі, вічно рухливі, вічно живі... Венеціанські дзвони сколихнули
повітря металевим хоралом й понесли його у срібному миготінні крил голубів св. Марка.
— Скільки ж треба того баревного прядива, щоб зіткати з нього Чарівну Запону Життя, за якою хитається вічно невловима, вічно принадна примара веселкового Щастя!
*1) Автентичні слова Вольтера, якими він висміював Сен-Жермена.
*2) Що робиться ювелірами нині.
*3) Автентичні слова Сен-Жерменові.
*4) Існує легенда, що Сен-Жермен завдячував своєму справді дуже довгому життю вживанню коріння женьшеню, якому ше й нині в Хінах (Китаї.— Ред.) приписують могутню силу продовжувати життя.
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 230 - 239.