Статті для дітей та батьків

"Світлина", "Різдво", "Століття - в зачарованому колі" (Івану Драчеві), "Здається, так було одвіку" (Тарасові Федюку), "Вже не стачить старих підошов", "У небесних полях чорнокрилий тюльпан", "А те, що живий, - серед ночі засвідчує страх", "Ця стерня не коле", "Чорна чаша наповнена вщерть", "Від’їзд", " Нічні голоси" (Василеві Герасим'юку), "Ксерокопія" (Ірині), "Уривок із поеми" - поезії Ігоря Римарука, представлені у цій статті.

До ілюстрованої збірочки дитячих оповідань Олеся Гончара увійшли: "Букет", "Дядько Роман і золотокрилки", "Яблука на стовпцях", "Хто кого водив?"

У вірші Марії Пригари "Гості" йдеться про гостей-випускників школи, які розповідають дітлахам про свою працю та досягнення на трудовій ниві.

Весело  і  легко  живуть  на  світі  юні  степовики  Віталик  і  Тоня,  усе  тут їхнє  —  і  земля,  і  небо,  вони  в  безтурботності  своїй  на  вершині  щастя забувають,  що  серед  розливу  сонця  в  оазисі  життя  є  ще  залізні  острови і  бомби  на  полігонах  падають  і  мирної  години.  Полігони  розростаються,  як  марища,  їм  уже  мало  степів  і  родючих  чорноземів,  їм  би  покорити  моря  і  океани.  І  серед  білого  дня,  на  очах  безпечних  степовиків запливає  в  чисті  води  іржавий  корабель  на  свою  останню  пристань  — мішень  для  бомбардувальників.  Запливає  у  спокій  людей  і  в  щасливе кохання  молодих  сина  і  дочки  степу  і  мало  не  погубив  і  його,  і  закоханих.  Вони  зненацька  опиняються  на  краю  загибелі,  пізнавши  важкий урок  життя.  Це  урок  для  всіх  нас,  щоб  не  стала  полігоном,  залізним островом  у  всесвіті  наша  планета.

Мрія  про  щастя  давня,  як  людський  рід.  Вона  народжується  з  людиною  і  живе  з  людиною,  здається,  поруч,  тут,  на  землі,  і  манить  за собою,  і  кличе  жити,  і  просить  торкнутися  її  рукою,  а  насправді  вона далеко-далеко,  як  журавель  у  небі.  А  довірлива  лебедина  душа  вічно  в польоті  за  нею,  щоб  хоч  раз  у  житті  відчути  швидкоплинну  мить  щастя.  Живе  ця  лебедина  душа  в  сповненому  світла  слові  Олеся  Гончара  і летить  за  небесним  журавлем  вселюдської  мрії  —  повернути  щастя  на землю,  і  не  на  мить,  а  навічно.  Артилерист  Сашко  Діденко,  син  українських  степів  і  вишневих садків,  пройшов  пекло  війни,  а  на  порозі  мирної  години,  коли  світ відкривався  такий  щасливий  і  зійшла  зоря  першого  кохання,  впав  від кулі,  обороняючи  своє  дитинно-чисте  почуття...

"У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища проводять на території фортеці, заняття з протиповітряної оборони. З ношами, у важкому спецодязі, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юні медички з сміхом долають уявну радіоактивну зону, долають учбову смерть і все когось рятують, рятують, рятують..." (Олесь Гончар)

"У повісті "Бригантина" письменник обрав життєво важливу тему - виховання нової людини, нашої зміни, нашої молоді... Для традиційного Гончарового читача тут ніби все нове - і тема, і герой, і сама стилістика твору, її, так би мовити, орнамент поетових слів, думок, деталей, передчувань, всього, з чого складається велика проза. Відбулося те, що заподіює нова тема: вона примушує письменника обновити свою мистецьку «зброярню», вилучити з неї вже трохи зужите, відпрацьоване й поповнити її будівельним матеріалом для нового експерименту... Тут ми чи не вперше так чітко бачимо Гончара-педагога, уважного, по-доброму усміхненого для відкритої дитячої душі, водночас вимогливого в своєму гуманізмі". (В. Земляк)

Не одне покоління молодих українців училося за книгами письменника, як треба любити рідну землю. У новій історії України талановите слово Олеся Гончара, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування. Доля письменника, патріарха  української  літератури,  совісті нації,  виписана  в  його  слові,  з  пречистого  духу  якого  він  воздвигнув небосяжний  собор...

Доля  Олеся  Гончара,  світоча  української  нації,  так  зріднена  з долею  України,  як  зріднені  мати  й  син.  Він  прийшов  на  світ,  коли  з любові  й  муки  після  сивих  віків  борні  народжувалася  наша  держава  - Українська  Народна  Республіка.  Він  як  ровесник  її  прожив  з  вірою,  що вона,  хоч  і  була  розіп'ята  на  хресті,  ще  не  вмерла  і  не  вмре.  Він  дожив з  цією  вірою  до  Великодня  її  воскресіння  і  урочисто  вітав  цю  святу годину  на  всенародному  вічі.  Він  як  національний  проводир  до  соборності  України  поклав  на  вівтар  свободи  Матері  серце  і  душу  і відійшов  за  межу  життя  з  синівською  думою,  що  Україна  жива...

 

Цей шов художнього вишивання виконується зверху вниз. З лицьової сторони утворюється шнурочок-плетінка із завитками (ріжками) через кожні чотири нитки піткання. З виворітної сторони утворюються дві паралельні вертикальні пунктирні лінії з рівномірних вертикальних стібків, розділених між собою однією ниткою піткання. Декоративний шнурочок використовують як з'єднувальний оздоблювальний шов. Ним вишивають покрайниці та основні орнаменти, по'єднують в орнаментах з іншими техніками художнього вишивання.

Шов виконується справа наліво. З лицьової сторони утворюються стібки, що перетинаються в одній точці під гострим кутом та імітують колосок. З виворітної сторони посередині шнурочка утворюється горизонтальна лінія у вигляді стебнівки, покрита вертикальними, рівномірними паралельними стібками через всю ширину колосовидного шнурочка. Шнурок в колосок використовується як оздоблювальний, з'єднувальний, самостійний декоративний шов художнього вишивання, і ним виконують роздільні лінії, покрайниці в орнаментах тощо.

 «У лісі, лісі темному…» - наспівував Дмитрик, біжучи зимовою стежкою у лісок, що простягався неподалік його хатини. У тому лісі вовк не ходив, та й лісок був невеликим. Але саме тут Дмитрику було найзатишніше. А ще з минулої весни у хлопчика з’явилася подруга у ліску – маленька ялиночка, яку він посадив своїми руками і дуже її любив та доглядав. От і зараз він біг саме до неї – подивитися як вона зимує, привітатися, погомоніти. Ялиночка ж була чарівною...

(Ірина Мацко)

До свята Різдва недовговічними віконними прикрасами ставали витинанки у вигляді звізд, хрестів, квітів. Часто їх розміщували по вертикалі й горизонталі, утворюючи великий хрест. У наш модернізований час паперовий зимовий декор, перейменований за радянських часів на сніжинки, розквітає також до свята Нового року й зникає перед весною. До зимових свят традиційно вирізують і до сьогодні витинанки-ангели. Їх клеять  на  шибках,  а  можуть  кріпити  на  ниточці  біля  ікон,  дитячих  ліжечок, дверей,  на  книжкових  полицях,  біля  люстри.  Паперовий  ангел,  вирізаний  у 80-х роках ХХ сторіччя, виглядає дуже натуралістично. До різдвяних свят виготовляють також гірлянди з паперу, які компонують з невеликих витинанок. сьогодні їх масово продукують із сучасних яскравих блискучих та міцних матеріалів.

Незабаром прийдуть новорічні свята та Різдво Христове, а діти дуже полюбляють робити новорічні прикраси, у тому числі і із паперу. Техніка витинанки найкраще відповідає дитячим вподобанням. Яка насолода для малюків прикрашати вікна химерними малюнками, схожими на морозні візерунки. Фігурки можна повісити на ялинку, приклеїти на вікна, прикрасити будинок чи квартиру. Пропонуємо декілька ідей витинанок на новорічно-різдвяні свята.

Ще наші далекі предки віддавали належне цьому виду творчості, прикрашаючи мереживом квіткових витинанок нехитрий інтер'єр осель, розміщуючи їх на сволоках, вікнах, полицях, мисниках. У цьому розділі знайомимо читачів з технікою виконання витинанки і розповідаємо про майстрів цього чудового мистецтва. 

На малюнку - витинанка Ірини Кузьменко.

 

Пряжа: шерстяна - 100 г шерсті № 32/2 у 8 ниток. Спиці: № 3 і 3,5. Шапочку виконано рисовою в’язкою і прикрашено вертикальною мережкою з джгутів, розташованою по середині шапочки, і резинкою 1х1 із знятих петель по краю.

 

Іван Карпенко-Карий не  раз  кардинально  переробляв  п’єсу,  яка  й  не  раз  підлягала  забороні, але  все  ж  таки  була  дозволена  під  випадковою  цензорською  назвою  «Безталанна»  (замість  більш  узагальненого  -  «Безталання»).  «Ця  драма, - слушно  зауважив  І.  Франко  у  рецензії  на  виставу  Львівського  українського  театру  1889  року, - показує  з  якоюсь  майже  відчутною  пластичністю душну  й  темну  атмосферу  сучасного  українського  села,  де  є  тисячі  причин для  того,  щоб  підірвати  у  людях  все  чисте  й  здорове,  але  ніщо  тут  не  збуджує, не  підтримує  в  них  почуття  обов’язку  і  громадської  свідомості.  Можливо, що  саме  в  цій  моральній  атмосфері  автор  хотів  дошукатись  головного джерела  вини  і  трагічного  конфлікту  осіб,  що  діють  у  його  драмі».

 

Іван Карпенко-Карий  реалізував  українську  історичну  тему  з  часів  Гайдамаччини  першої  половини  XVIII  століття  в  трагедії  «Сава  Чалий»  (1899),  що  стала  справжнім  шедевром,  вершиною  української  історичної  драматургії. В  основу  твору  було  покладено  історичну  пісню,  але  не  тільки її.   Дослідники  справедливо  визначали  "шекспіризм"  цього  твору,  що  полягав  у  поєднанні  відтворення  духу  історії,  широкого  історичного  фону  з  високою  поетичністю,  мистецтвом  творення  повнокровних  людських  характерів.

 

У  комедії  «Мартин  Боруля»  (цій,  породженій  характером  тогочасної української  дійсності,  версії  мольєрівського  сюжету  «Міщанин-шляхтич») йдеться  начебто  про  інші  речі  -  про  намагання  простої  людини  вибитись у  пани,  намагання  відновити  втрачене  предками  дворянство.  Але  за  усим цим  другим  планом  вбачаємо  сатиру  на  існуючі  соціальні  порядки  - осуд  прагнення  простої  людини  до  утвердження  себе  в  суспільстві  шляхом протиставлення  іншим,  таким  самим  гречкосіям,  викриття  тодішніх  судових порядків,  немислимих  без  хабарництва,  бюрократичного  крючкотворства. Комедія  не  сходить  зі  сцени  українських  театрів,  що свідчить  про  її  неперехідні  мистецькі  цінності.

 

П’єса «Наймичка» є однією  із  перших  зразків  соціально-психологічної  драми в  українській  драматургії  другої  половини  XIX  століття і вражає глядачів силою  життєвої  правди. «Наймичку» відносять  до  жанру мелодрами  і  до  романтичної  системи  українського  театру. Ніхто  із  сучасників,  які  витирали  сльози  від  неперевершеної,  геніальної  гри  Марії Заньковецької  в  головній  ролі  нещасної,  знедоленої  «рідним»  українським  глитаєм простої  української  дівчини  -  сироти  Харитини,  не  був  байдужим  до твору,  не  сумнівався  у  правдивості  зображеного  там  життя.  На  виставах цієї  «мелодрами»  плакав  не  тільки  простий,  демократичний  глядач,  якому була  близькою  понівечена  доля  безталанної  наймички,  а  й  сановний. Цьому  не  завадили  тут  формальні  особливості  п’єси,  які  лежали  ще  в  площині  етнографічно-побутового  театру.