ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ. БІОГРАФІЯ. ТВОРЧІСТЬ
Іван Карпович Тобілевич народився 17(29) вересня 1845 року в селі Арсенівці Великовисківської волості Ольвіопольського (згодом — Бобринецького, пізніше — Єлисаветградського) повіту Херсонської губернії (тепер — с. Веселівка Новомиргородського району Кіровоградської області).
На той час батько ще вважався дворянином, хоч не мав достатньої кількості документів для підтвердження свого дворянського походження. У діловодстві колишнього Департаменту герольдії правительствуючого сенату зберігається велика папка документів, з яких видно, що Карпо Адамович Тобілевич багато разів безуспішно добивався визнання свого шляхетського походження, оскільки в різних документах по-різному фігурувало прізвище предків Тобілевичів: Тобілевич, Тобелевич, Тубїлевич. Це й було формальним приводом для відмови у затвердженні роду Тобілевичів у дворянському званні. Добре поінформований у цій'справі, навіть беручи участь у складанні різних прошеній, Іван Карпович Тобілевич згодом покладе батькове домагання оформити своє дворянське достоїнство в основу комедії «Мартин Боруля» (1886). Прадід Івана Тобілевича — Семен, дід Адам і батько Карпо походили з містечка Турія (колишньої Київської губернії, тепер Черкаської області), де мали власні невеличкі грунти, але рід настільки збіднів, що вже Карпо Тобілевич змушений був працювати управителем чужих маєтків, часто міняючи місце проживання.
Мати ж Івана Карповича, Євдокія Зінозіївна Садовська, походила з козацького роду, з містечка Саксагані Катеринославської губернії (тепер — с. Саксагань П’ятихатського району Дніпропетровської області).
Але цей вільний козацький рід потрапив у кріпацьку залежність до пана Золотницького. І Карпові Адамовичу довелося наречену викуповувати.
Батько і мати мали сильні і красиві голоси. Крім того, батько був цікавим оповідачем-гумористом. «Його спосіб розповідати, вираз обличчя, інтонації голосу і при тому надзвичайна дотепність примушували всіх тих, хто його слухав, аж лягати від реготу. Сам Карпо Адамович, розповідаючи, залишався серйозним, стриманим і навіть трохи суворим. Він ніколи не виявляв своїх почуттів яким-небудь рухом обличчя, навіть у ті моменти,, коли його розповідь викликала гомеричний сміх у слухачів. Отим умінням артистично розповідати Карпо Адамович наділив і своїх синів — Івана, Миколу й Панаса», — свідчила друга дружина І. Тобіліевича — Софія Тобілевич.
Дитячі роки Іван Тобілевич провів у сільському середовищі, в рідній Арсенівці та у селі Камінно-Костуватому, звідки виніс перші враження не тільки від краси природи й естетики народного побуту, а й дитяче сприйняття соціальної несправедливості. Малий Іван став рано замислюватися над серйозними, не для дитячого віку, питаннями. Коли хлопцеві минуло десять років, батько віддав його до Бобринецької трикласної повітової школи. Перший рік навчання, коли Іван жив на чужій квартирі у сердитої, скупої жінки, яка обдирала своїх квартирантів, настільки дався взнаки, що він тяжко захворів. Це глибоко вразило батьків, і вони купили на околиці Бобринця — Рущині хату, живучи в якій і закінчив школу Іван 1859 р.; тут же мешкали, навчаючись, і молодші брати.
Завдяки винятковим здібностям, наполегливості у навчанні, зразковій поведінці Іван Тобілевич здобув повагу не тільки серед учнів, а й учителів.
Учитель історії Гордов навіть запрошував Івана до себе додому і давав йому книжки для читання. Здавалося б, перший учень мав би продовжити навчання, але на справді трикласна Бобринецька повітова школа була першим і останнім офіційним освітнім закладом для майбутнього письменника і актора. Далі йому, як і багатьом іншим самородкам з народу, довелося закінчувати життєві «університети». Оскільки для вступу на державну службу треба було мати шістнадцять років, Іван Тобілевич у чотирнадцятирічному віці змушений був заради шматка хліба влаштуватися на писарську посаду в канцелярії пристава Абрамова у Малій Висці з платнею аж 2 крб. 50 коп. на місяць.|Недовго пробувши в здеморалізованому чиновницькому середовищі, Іван Тобілевич покинув Малу Виску й повернувся до батьківського дому в село Камінно-Костувате.|А ще згодом, восени 1859 р., він влаштовується на таку саму посаду писарчуком в Бобринецькій ратуші. І тільки наприкінці січня 1864 року Іван Тобілевич був прийнятий на державну службу до Бобринецького повітового суду на посаду канцелярського служителя третього розряду.
Подальші переміщення по службі свідчать, що чиновницька кар’єра Івана Тобілевича зростала швидкими темпами, і він, мабуть, досягнув би ще більших висот, якби не вступили в суперечність з його службовим становищем його ж ідейні переконання, а відтак і вчинки, що призвели до втрати служби взагалі і багаторічних поліцейських переслідувань: 4 жовтня 1883 року за пропозицією міністра внутрішніх справ Івана Тобілевича звільнили з роботи.
У Малій Висці і Бобринці Іван Тобілевич читав багато книжок і журналів, зокрема беручи їх із заснованої передовою молоддю бібліотеки.
У Бобринці він заснував аматорський гурток з тим, щоб прибуток від вистав йшов на пожертвування бідним людям. Репертуар гуртка складали російські п'єси, а також твори Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка, Дмитра Дмитренка. Вистави у Бобринці припинились у 1865 році після переведення повітового центру до Єлисаветграда й переїзду чиновників, які грали у тих виставах.
Зате активізувалися вистави у Єлисаветграді. У жовтні 1869 року Іван Тобілевич оселився на околиці міста, так званій Чечорі, на правому березі річки Інгулу, поблизу старовинної фортеці святої Єлисавети.
У 1871 р. батько, Карпо Адамович, продав будинок у Бобринці і купив садибу в передмісті Єлисаветграда — Биковій, на Знаменській вулиці (тепер вулиця І. Тобілевича) з цегляним будинком, флігелем у дворі та садком. У цьому будинку народилися діти від першого шлюбу І. Тобілевича з дворянкою Надією Карлівною Тарковською (одружилися 1869 р.), а саме: Галя, Назар, Юрко, Орися. (До речі, внучатими племінниками Н. К. Тарковської є російський поет Арсеній Тарковський і його син — російський кінорежисер Андрій Тарковський.) У тому самому будинку він зазнав тяжких ударів долі: навесні 1881 р. померла від сухот дружина, а влітку 1882 р.— найстарша дочка Галя.
Садиба Тобілевичів у Єлисаветграді була одним із осередків мистецької і громадсько-політичної роботи в місті. Тут збиралися учасники аматорського гуртка, що діяв при місцевому громадському клубі, організованому братами Тобілевичами на чолі з найстаршим Іваном Тобілевичем та Марком Кропивницьким, який виступав актором, режисером і декоратором.
Гурток регулярно по суботах давав українські вистави на користь незаможних учнів. Але в травні 1876 р. Емським актом царизм заборонив виконання драматичних і вокальних творів українською мовою, після чого аматорський гурток занепав.
У 1883 році Іван Тобілевич поселив у своєму домі колишнього активного учасника Київської громади херсонського губернського статистика Олександра Русова і його дружину Софію, яка перебувала під гласним наглядом поліції і не мала права жити в Єлисаветграді, Цикуленко доповів херсонському віце-губернаторові і начальникові губернського жандармського управління про неблагонадійність І. Тобілевича, посилаючись уже на конкретний і переконливий факт. Це стало підставою для пропозиції міністра внутрішніх справ від 25 вересня 1883 р. звільнити Тобілевича з посади секретаря Єлисаветградського міського поліцейського управління.
За збігом обставин саме у ці дні, коли з Петербурга до Херсона одна за одною летіли депеші про звільнення з роботи і вимогу слідства над Іваном Тобілевичем, до Єлисаветграда прибуває з Одеси на гастролі і 29 вересня 1885 року розпочинає свої виступи українська трупа Михайла Старицького, яка щойно, у серпні, утворилася в Одесі внаслідок об’єднання сил колишньої трупи Марка Кропивницького і новонабраної трупи Михайла Старицького, де Марко Кропивницький займав посаду режисера і був найпершим актором. Поруч з ним ядро трупи складали молодші брати Івана Тобілевича — Микола Садовський і Панас Саксаганський, уславлена вже за рік роботи - Марія Заньковецька.
Коли ж Херсонське губернське правління 4 жовтня 1883 р. приймає резолюцію про звільнення І. Тобілевича зі служби, йому нічого не залишалося, як прийняти пропозицію братів і друзів перейти на професіональну сцену. І він десь у ці перші дні жовтня 1883 року робить вирішальний крок.
За плечима було тридцять вісім років сповненого драматизму життя, з них двадцять — акторської і режисерської роботи в аматорському театрі, газетної театрально-публіцистичної практики в «Елисаветградском вестнике», перші художні твори — оповідання «Новобранець» (1881), опубліковане саме у 1883 р. під псевдонімом «Гнат Карий» у київському альманасі «Рада», і драма «Чабан», яка була прочитана перед трупою і незабаром подана під цим же псевдонімом до цензури. Як актор Іван Карповмч Тобілевич дебютує під псевдонімом «Карпенко-Карий». Відтепер ці два прізвища часто мінятимуться місцями для означення однієї й тієї самої творчої особистості, але якщо літературні твори він підписуватиме і власним прізвищем, і псевдонімом, то акторська діяльність його буде назавжди позначена прізвищем Карпенко-Карий.
У літературу Іван Карпенко-Карий прийшов у зрілому віці, маючи значний досвід активного учасника театрального аматорства на Україні. Першим його літературним твором було оповідання «Новобранець», написане у 1881 році й опубліковане Михайлом Старицьким в альманасі «Рада» тільки через два роки (1883). Оповідання свідчить про непересічний белетристичний талант Івана Карпенка-Карого, глибоке знання народного побуту, психології трудящої людини.
Соціальна тема, якою зробив заявку І. Карпенко-Карий, знайшла свій дальший розвиток у його творчості. Опинившись на засланні у Новочеркаську, він весь вільний від щоденної фізичної роботи заради шматка хліба час віддає напрлегливій праці для збагачення репертуару молодого українського театру. Тут Карпенко-Карий завершує розпочату ще до заслання драму «Хто винен?» (1884), пише історичну драму «Бондарівна» (1884), здійснює за допомогою дружини Софії Тобілевич, яка досконало володіла польською мовою, переробку п’єс двох польських драматургів: одноактну комедію Владислава Анчица «Мужики-аристократи» переробляє на жарт-водевіль «З Івана — пан, а з пана — Іван» (1884), чотири-актну драму Яна Галасевича «Чортівська лава» — на драму «Чортова скала» (1885), пише комедію «Розумний і дурень» (1885), драму «Наймичка» (1885), переробляє драму «Хто винен?» на «Чарівницю» (1886), пише комедію «Мартин Боруля» (1886), першу редакцію драми «Підпанки» (1887). Комедія «Розумний і дурень» мала цілковите визнання публіки і ніколи не випадала з репертуару українських труп на початку минулого сторіччя.
У комедії «Мартин Боруля» (цій, породженій характером тогочасної української дійсності, версії мольєрівського сюжету «Міщанин-шляхтич») йдеться начебто про інші речі — про намагання простої людини вибитись у пани, намагання відновити втрачене предками дворянство. Але за всім цим другим планом вбачаємо сатиру на існуючі соціальні порядки — осуд прагнення простої людини до утвердження себе в суспільстві шляхом протиставлення іншим, таким самим гречкосіям, викриття тодішніх судових порядків, немислимих без хабарництва, бюрократичного крючкотворства.
Комедія ось уже сто років не сходить зі сцени українських театрів, що свідчить про її неперехідні мистецькі цінності.
Щедрий талант сатирика гоголівсько-щедрінського типу І. Карпенко-Карий ще більшою мірою виявляє у наступних своїх комедіях «Сто тисяч» (1890) і «Хазяїн» (1900). Ці п’єси — найкращі сатиричні комедії в українській драматургії, що ввійшли до нашої літературної класики і становлять золотий фонд класичного репертуару в українському театрі.
Окрему групу в драматургічному доробку Івана Карпенка-Карого складають історичні п’єси. Писав він їх, занепокоєний відсутністю історичної тематики на українській сцені, яку він вважав одним з рушіїв у пробудженні притлумленої царизмом національної свідомості народу. Тому після реалістичної драми «Бурлака» він перш за все взявся за розробку романтичного сюжету широкопопулярної в народі історичної балади про Бондарівну — просту українську дівчину-красуню, яка сподобалась польському графові Миколі Потоцькому, що був канівським старостою, а тому й відомий у фольклорі і художній літературі як «пан Каньовський» — жорстокий авантюрист, безкарний злочинець, який знущався над українськими селянами, хоч і вдавав іноді козакофіла.
Іван Карпенко-Карий у драмі «Бондарівна» (1884) переніс події, зображені в баладі, з XVIII ст. у XVII, отже, фактично в героїчну епоху визвольної війни українського народу проти шляхетської Польщі під керівництвом Богдана Хмельницького. Але відтворити героїзм цієї епохи драматургові не вдалося, як не вдалося взагалі індивідуалізувати і типізувати образи твору, починаючи з головної героїні Тетяни Бондарівни, яка в народній баладі постає більш мужньою, розумною, щирою і безпосередньою в протиборстві з жорстоким і цинічним сластолюбцем Потоцьким. У п’єсі не було того історичного фону, який би відбивав рух героїчної епохи, а тому драматург не зміг вийти за межі романтично-побутової драми, позбавленої глибоких історичних узагальнень.
Незважаючи на це та на ряд інших мистецьких хиб, «Бондарівна» незмінно трималася в репертуарі театру корифеїв. Драматург постійно вдосконалював її текст, але все ж таки п’єса не зайняла поважного місця серед найдосконаліших в ідейно-мистецькому відношенні його п’єс.
Частково до історичної драматургії можна віднести й такі п’єси І. Карпенка-Карого, в основу сюжетів яких покладено не конкретні історичні події і героями яких виступають не конкретні історичні особи, а вигадані персонажі. Йдеться про драму «Підпанки», в якій зображено безправне становище українських кріпаків, над якими знущаються пани і їхні прислужники.
Так само умовно до історичної драматургії Івана Карпенка-Карого можна віднести драму «Батькова казка» (1892), в якій морально-етична проблема подружніх взаємин розв’язується на побутовому тлі з дореформеної епохи.
З більшим правом до історичної драматургії відноситься комедія Івана Карпенка-Карого, визначена ним щодо жанру як «жарт»,— «Паливода XVIII ст.» (1893). Головним героєм виступає той самий граф Микола Потоцький, про якого розповідається не тільки в баладі про Бондарівну, а й у численних народних легендах, переказах і анекдотах, де поетизується й романтизується його фізична і духовна сила, сміливість і незалежність від королівського двору й магнатів. Драматург прагнув осудити історичну постать Потоцького з усіма вадами його характеру, але жанровий ключ п’єси, в якому вона написана,— жарт — обмежував сатиричне ззучання твору.
Українська народна пісня про Сербина, що побутувала в Галичині, лягла в основу історичної мелодрами І. Карпенка-Карого «Лиха іскра поле спалить і сама щезне» (1896), відомої в кількох варіантах. Первісний, опублікований у 1896 р., так і називався «Сербин». Згодом автор змінював імена дійових осіб, вносив зміни у зміст твору. Зумовлювалося це, зокрема, й цензурними перешкодами. Основний мотив народної пісні — дівчина отруює рідного брата — став тільки поштовхом для твору, сюжет якого, однак, придумав сам драматург, перенісши дію до XVII ст., а саме до періоду героїчної боротьби запорізького козацтва з турецькою й татарською навалами. Але й у цій п’єсі письменникові не вдалося відтворити високі суспільні ідеали героїв, вивести їх за межі вузько особистих інтересів.
Частково до історичної драматургії І. Карпенка-Карого відноситься й комедія «Чумаки» (1897), в якій зображено події на Україні кінця XVIII століття, зокрема побут мандрованих дяків-пиворізів, колишніх студентів Києво-Могилянської академії.
Але всі згадані п’єси, які з більшою чи меншою мірою можна вважати історичними, були тільки своєрідним підступом до справжньої високої історичної драми.
У доповідній записці «В комиссию по организации первого всероссийского съезда сценических деятелей», тобто з’їзду, що відбувався у Москві в грудні 1897 року, Іван Карпенко-Карий і Панас Саксаганський, вказуючи на безправне становище українського театру в Росії, одну з причин цієї безправності визначили так: «...Писать из исторического прошлого, так богатого темами и интересного для слушателя — воспрещается. Слова «запорожец», «козак», «ридный край» — жупел для цензуры, и раз; пьеса мало-мальски порядочно скомпонована да имеет эти слова, то лучше не посылать ее в цензуру — все одно не дозволят...». Рішення згаданого з’їзду справили певний прогресивний вплив на політику російського царизму стосовно українського театру, бо після 1897 року стали відчутними деякі цензурні послаблення, зокрема щодо історичної тематики.
Мабуть, саме ці обставини надихнули Івана Карпенка-Карого взятися за українську історичну тему з часів Гайдамаччини першої половини XVIII століття і реалізувати її в трагедії «Сава Чалий» (1899), що стала справжнім шедевром, вершиною української історичної драматургії дожовтневого періоду.
І на цей раз, як і у випадках з «Бондарівною», «Паливодою XVIII ст.» і «Лихою іскрою...», в основу твору було покладено історичну пісню, але не тільки її. Дослідники справедливо визначали шекспіризм цього твору, що полягав у поєднанні відтворення духу історії, широкого історичного фону з високою поетичністю, мистецтвом творення повнокровних людських характерів.
Слідом за «Савою Чалим» Іван Карпенко-Карий пише ще одну історичну драму — «Гандзя» (1902), твір, що зазнав найсуперечливіших оцінок в українському літературознавстві — від неприхованої апологетики до рішучого засудження. У повоєнні роки він не входив до жодного з видань творів драматурга.
На схилі віку Іван Карпенко-Карий повертається до свого улюбленого жанру: працює над соціальними комедіями на тему «батьки і діти», що мали скласти трилогію. Але здійснити йому вдалося тільки дві перші п’єси — «Суєта» (1903) і «Житейське море» (1904). Третю, яка мала б називатись «У пристані» або «Старе гніздо», написати хворому драматургові вже не довелося.
Обидві останні комедії І. Карпенка-Карого свідчили про те, що письменник шукав нових шляхів у власній творчості, виходив на нові рубежі української драматургії, позначені віяннями початку XX сторіччя. Тема життя інтелігенції, яка до того тільки зрідка з’являлася в українській драматургії, оскільки царська цензура особливо прискіпливо ставилась до цієї тематики, виводила Івана Карпенка-Карого на шлях, який торували далі його молодші наступники.
За життя Іван Карпенко-Карий видав усі вісімнадцять своїх п’єс у п’ятитомному зібр'анні «Драми і комедії» (1897—1905). Поза межами видання залишились тільки переробки, здійснені у 1884 — 1885 роках, та ще одна — «Судженої конем не об’їдеш» (1892), в основі якої лежала комедія Еркмана-Шатріана «Наш друг Фріц». У різний час драматург по-різному ставився до цих творів. У 1897 р., ображений несправедливим звинуваченням у плагіаті на сторінках газети «Мировые отголоски», Іван Карпенко-Карий у листах до Товариства російських драматичних письменників і оперних композиторів просив вилучити комедію «Судженої конем не об’їдеш» із списку його творів. Відповідно цю, як і інші переробки, він не включив до зібрання своїх творів, але цілком справедливо, що тексти їх вперше опубліковано в додатках до третього тому тритомнрго зібрання творів (1960 — 1961).
Творчість Івана Карпенка-Карого — вершина української драматургії 80 - 90-х років XIX - перших років XX столітть. Драматург продемонстрував глибинність аналізу соціальних конфліктів, справжню, а не показну народість, яка полягала не в простих запозиченнях з фольклору й етнографії, а в збагаченні його творів народною мудрістю. Мова його героїв, хоч і позначена поспіль особливостями південноукраїнських говорів, яскраво індивідуалізована, насичена фразеологізмами, приказками і прислів’ями, специфічними термінами, підслуханими в сільській глибинці і в чиновницько-бюрократичному середовищі, у різних суспільних верствах, іноді й у декласованого, елементу. Народна пісня в п’єсах Івана Карпенка-Карого не грає ілюстративної ролі, як це часто трапляється в творах драматургів, що культивували так званий етнографічний реалізм, а завжди виконує конкретну функцію у творенні характеру чи руханні дії твору.
Усі п’єси Івана Карпенка-Карого позначені динамічністю дії, яскравою сценічністю, що забезпечувало їм успіх у глядача.
Помер він у Берліні, в клініці відомого тоді професора Боаза 2 (15) вересня 1907 року. Тіло його було перевезено на Україну і, за його заповітом, поховано на кладовищі села Карлюжини поблизу хутора Надія, поруч з могилою батька.
Як ніхто з українських драматургів другої половини XIX століття, Іван Карпенко-Карий розгорнув широку картину життя українського народу, показавши класову диференціацію в його середовищі, опоетизувавши красу духовного світу простих людей і сатирично висміявши звиродніння панівних верхів.
Розвиваючи дві паралельні тенденції в українському театрі — романтичну і реалістичну, які органічно взаємодоповнювались, Іван Карпенко-Карий створив свій театр, який, спираючись на традиції, що йшли від Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ’яненка і Тараса Шевченка, сягнув вершин критичного реалізму, цілком відповідаючи духові часу, естетичним потребам тогочасного глядача і глядача наступної епохи.
За драматургією Івана Карпенка-Карого - майбутнє, бо це наша класика, яка ніколи не стане байдужою наступним поколінням читачів і глядачів.
(Р. Я. Пилипчук)
За матеріалами: Іван Карпенко-Карий. Драматичні твори. Вступна стаття, упорядкування і примітки Р.Я. Пилипчука. Київ, видавництво "Наукова думка", 1989, стор. 5 - 26.
Дивіться також:
Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім - Іван Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Тараса Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.
Читайте твори Івана Карпенка-Карого на нашому сайті:
В історії української культури Іван Карпенко-Карий займає одне з найпочесніших місць. Активний діяч аматорського театру в 60 - 70-х роках ХІХ століття, театральний рецензент, прозаїк, драматург, актор і організатор театральної справи - ось ті означення, які складають узагальнену формулу історичної особистості Івана Карпенка-Карого.