Наталена Королева
ЛЕГЕНДИ СТАРОКИЇВСЬКІ
ЯВЛЕНА ВОДА
(З легенд роду де Лачерда)
Завантажити повний текст твору (doc.zip)
Давно перехрестили кияне на Єроніма Лакерду пана Єроніма Лачерда — внука того Карлоса де Лачерда, що прийшой на Україну з турецької неволі разом із побратимом своїм Адамом Дунін-Борковським*1). Але Лачерда, чи Лакерда,— тяжко хворий молодий пан Єронім.
Аж до розпуки доходить старий Семен, що ще маленького Єроніма на руках носив та доглядав.
А лихо ніколи не ходить сам-одином: під час хвороби Єронімової вмерла його молоденька дружина, пані Магдалена. І горе-журба мало вкінець не зломили молодого Лачерду.
— Милість це Божа, що витримав! — хитає сивою головою старий Семен.— Шість місяців! Півроку! В ліжку лежить Лазарем безсилим Нимцьо!.. Та все вікном у далину невідому дивиться...
Щоб розігнати сум свій безнадійний, а ще більше щоб «розговорити» вірного свого Семена, кидає Єронім до старого:
— Скажи ж мені, Семене, як саме сталася зі мною ця халепа? Немовби розірвалась моя пам’ять й шматок життя з неї випав... Пригадую, як відбились ми від мисливців, на тому полюванні на зубра, сперечались ми з паном Зарембою, коли на ту боброву зерем’яну натрапили. І хлоп’я-бо недоліток знає, що не вільно ані власникові ґрунтів бобрів турбувати*2), коли вони де гніздо заложили. А тут,— всі ми це з хащ та верболозу бачили — усадилася боброва шляхта*3) — темні-бо, майже чорні бобри на зерем’яні сиділи. Немов ще зараз бачу котячу голову того, що простісінько проти мене вмостився. А гніді —«бобри хлопи» — так темне озеро й креслять срібними смугами: дерево в писках та знов порожняком до берега по нове пливуть, хатку складають, намулом скріплюють, лускатими хвостами прибивають. Аж луна іде — немов праниками б’ють!
— А пан Заремба,— притакує старий,— в одну душу: підкопати боброву нору, та й годі! Псів нацьковує, у воду пхає, Омелька з Терешком та Остапа з Юром до найближчого села посилає, щоб триском летіли, сітей добули й воду з гори і з долу перегородили.
— Згадую... Я від’їхав, а зі мною молодий Сангушко, двоє Масальських та Чаплинський і Путята.
— Тільки нічого з тих ловів пана Зарембових не вийшло.
Найліпший-бо пес, Дзвінок, враз на корч напоровся. Так йому черево й розчепило — як випатраному поросяті. А Омелько,— як дуб міцний, плаває як в’юн,— поліз Дзвінка рятувати та тільки зойкнув. І вже замість нього — чорний намул зі дна пішов, кілька баньок випливло, луснуло — та й вже й по Омелькові. І тіла не знайшли!
Урвав. Згадав-бо: не слід про смерть згадувати, свіжих ран Єронімових дотикатися, болість його будити. Найліпше-бо сум-жалобу «забуттям гоїти».
І щоб відтягти увагу свого пана, старий слуга почав лік приправляти: розмішав у погарі мед з водою та накапав туди темного відвару «кітчого коріння»*4).
— Випийте, Нимцю, час-бо вже...
І почав складати розкидані на ліжку хворого книжки: поеми Альфонса X, переказ поеми Кретьєна де Труа, зроблений Вольфрамом фон Ешенбахом... Відсунув свічник і сньонци*5) — до вечора ще далеко!
З перебільшеною увагою струшував солодко-пахучі квіточки акації, що вітром кинуло на парчеву ковдру хворого.
— Ми повернули на зубра...— згадував Єронім.
— Та як же було не повернути! — знизав плечима Семен.— Таки ж звіра загнали вже до засіку. І якого звіра!
Що того хлопства нагнали — силу! Миттю дерев нарубали, засік навколо зубра — здо-о-ровий засік! — зробили. І місця для панства, щоб на гонитву дивитись. Все готово було.
Псів — з півтуцту до засіку вкинули. Гавкають, гарчать пси — мов скажені. А підступитись жоден не сміє, бо ж кажу: зубрище громське! Чисто тобі той «Індрик — звір, всім звірам мати», що про нього дітям у казках розповідають.
Раптом: дивлюсь! — зіп’яв руки Семен,— а ви — стриб до засіку! Таки ж у сам засік... та на зубра, із шаблею, замісь того щоб оштепом з-поза стовбурів засіку кидати. Мати Пречиста! — Аж захитався з боку на бік Семен, згадуючи минулий уже жах.
— Пан Масальський — Яків — тільки встигли гукнути вам: «язика бережись!» та червону кирею з пана Чаплинського вхопили — й за вами до засіку стрибнули. А ви, немов собі намітили на видючу смерть іти,— забув про обережність Семен,— на зубра прямуєте. Він же, гемонський, наче зрозумів пересторогу пана Якова. Так і норовить язиком вас зайняти. Йому ж бо аби краю одежі торкнутись, то вже притягне й звалить хоч кого. Дивлюсь: вже обоє Масальських панів у засіку й пан Чаплинський з ними. Червоними киреями вимахують, мало не на роги зуброві лізуть. А він як звалив вас, та й ну качати. Так і перекидає! Матінко Божа! Як тільки живі лишились! Пані Магдалена зомліли...— урвав знов, отямившись, що «прорікся», покійницю згадавши.
— Таж таки звалили потвору пан Масальський. Так до неї списом засадили, аж самі впали.
Але Єронім уже давно не слухав старого слугу. Лачерду захопила знов та дивна хвиля, що тоді кинула його за засіку.
Раптом-бо налетіла гарячим вихором яскрава видина тієї Еспанії, якої він ніколи не бачив, але яка жила в ньому, як його душа, як його кров.
— Корида! — наче гукнули разом Єронімове серце й хтось невидимий, в ньому присутній. Дідусь Карлос, що про кориду йому, малому, розповідав та образки пікадорів й еспад внучкові малював? Чи його кров?
Сліпуче сонце застувало Єронімові дійсність... Миготіли сотки кочарів... білі мережива мантиль... Червоно-жовтим, прибрана площа аж гуде...
— Вперед, вперед! — лунають вигуки.
— Слава красуням!
— Пікадо-о-ро-ві сла-ва!
— Гей, чоловіче з водою!
— Най живе еспада!
І коні, коні, коні... безліч коней...
Так ясно все це раптом віджило навколо: рисочка в рису, як розповідав дідусь Карлос.
— А зубр завмер на середині засіка. Як бойовик, певний в своїй силі, чекаючи виклику на бій.
Але нерухомість тривала лише мить. І вже, спустивши голову, звір летить на Єроніма зі швидкістю лавини, що несе неминучу смерть. Лачерда в’юнким рухом відскочив.
Відчував, як буйна радість й божевільна відвага налили всю його істоту.
Сотки голосів кинули у повітря несамовитий крик, що не має в собі нічого людського.
Мисливці, з-поза колод, намагаються влучити у звіра списом.
Раптом велетенським полум’ям знялось перед головою зубра червоне сукно.
Єронім немов зачарований.
— Так, справді корида? І він на ній! Не сон це, а справжня Еспанія — та Еспанія, що чарувала його з діточих літ.
Лише на уломок секунди перевів очі зі звіра на червоне сукно «мулети». І зубр вловив цей мент. Єронім уже під копитами потвори. Гострий біль перейняв все тіло, й немовби розкрила обійми посвятна Кастільська земля.
Поважна — як море, сувора — як пустиня. Велична — як батьківщина античних героїв.
— Колиска й гробниця предків!
— Оселя святого хреста й герба, золотий келих й крицевий меч заразом...
«Земле єдина — salve! В смерті знаходжу тебе, бо — ти відвічний Рай!» — пропливає вгасаючою думкою.
У кривавій імлі ще бачить схилене над собою обличчя Якова Масальського. Потім пітьма і довга, довга тиша... А за нею — тяжке змагання зі смертю: розлючена твердою боротьбою своєї здобичі, вона кинула її й взяла взаміну юне життя молоденької Магдалени, яка незабаром мала стати матір’ю...
Але омана це, омана! Не пережитий жах забив Магдалену. Знищила її перемога невмирущої коханки тієї Еспанії, що лише блиснула далекою фата-морганою, й уже вирвала у смертельної суперниці серце, яке належить тільки їй — невмирущій!
Єронім гине, знесилений боротьбою двох батьківщин. В одній — народився. Друга — народилася з ним, в його душі, в його крові.
Всі пересвідчені, що смерть дружини жене Єроніма до гробу.
Але сам Єронім — він тільки єдиний це знає! — що п’ють його життя, змагання в ньому і за нього двоє батьківщин.
Але батьківщина — як і душа! — може бути тільки єдина...
Жодна ж з цих двох не хоче уступити.
Вмерти ж, як вмерла пані Магдалена — визнавши свою безсилість,— жодна не може.
І гине Лачерда, як човник, що порвало його розбурхане море й доти з ним гратиметься, доки не розторощить на скалки.
Єронім стискує зуби, щоб не застогнати. А перед спущеними повіками пливуть освіжуючою видиною — після спаленої сонцем жаги Кастілії,— прохолодні ліси рідної Волині, задумливі й темні, сповиті прозорою імлою, що стелиться над зеленими багновиськами-мочарами, повними співучих очеретів, мрій і дивних, принадних казок...
І навіщо, навіщо! — перевезли його до цього Києва!
Чому не лишили вмирати на Волині!..
Вглядівши, що його «Нимцьо» з заплющеними очима відпочиває в піні подушок, підбитих руками старого пістуна, Семен навшпиньках вийшов з одрини.
— Казав Опанас, городник, що, може, надвечір набере мисочку перших суниць...
І старі ноги квапляться широкими алеями панського саду, де нема ужиточних дерев і рослин, а лише оздобні.
Опоєні медовим ароматом бджоли гудуть в білі квітів невидимим хором. І не можуть його заглушити пташині голоси.
Краплинами розбризканого соняшного золота горять первоцвіти —«небесні ключики», бо відчиняють весні небесній брами. Ледве чутно мішається запах останніх фіалок до свіжих пахощів молодої трави. І все топить в собі повінь бузкового аромату, що білою, фіаловою, блакитною піною заливає київську весну, як весну Ескоріалу.
Семен прямує вже травниками й пухким мохом до хатини Панасової, з якої уже видно й Дніпро. Під великим срібнокорим ясенем стареча рука погладила обстрижену «під мисочку» біловолосу голівку Панасового внучка. Хлопчик патичком й ручками розгрібав вогку землю під корінням ясеня.
— Здоров був, Самсоне! — всміхається сивими вусами Семен до дитини.— Все ставки робиш?.. А дідусь де?
Хлопчина з біблійним найменням підніс рожеве, карооке обличчя — свіже, як весняна анемона, й замазаною ручкою вказав вбік, де дерева розступились, щоб дати місце блакитним далям та оксамитово-чорним грядкам, гаптованим різною по силі і тону зеленню молодої рістні.
— Редьківку беруть!
І знов вглубився у свою гру — розгрібання землі.
Так вколисала юна весна дідів-однолітків, що забули вони й про час.
Семен з Панасом мали завжди стільки сказати один одному — бо ціле життя пожили вкупі й ніколи надовго не розлучались.
Давно стояла повна коралово-червоних суниць мисочка коло пучечків — як квіти, пов’язаних у китички — редьківок, а діди все не могли наговоритись.
— Чари воно, Семене, так мені показується, чари, не хвороба це у нашого пана. І не інакше як від тієї поганської зброї, що по дідусеві нашого пана лишилася — від неї вони ідуть! Таки ж сам я бачив наговори турецькі на ній золотом написані!
Семен підніс спущені було блакитні ясні очі.
— І як це, справді, не прийшло мені в думку! Таки ж Нимцьо годинами, бувало,— ще й перед хворобою — сидів у «кімнатах пана Карлоса», де всі пам’ятки по ньому зберігаються. Та все дивиться на образ старого вояка з білим клаптиком борідки — наче срібний вогник.. Від цього образу, голубе, не від зброї з турецькими наговорами чари ідуть!
Сам-бо Семен бачив: часами щось шепотіли Єронімові уста, дивлячись на образ. Немов відповідали на німі слова портрета. А він — очима намальованими — так просто в душу і дивиться.
— Після того — Нимцьо як непритомний ходить, чужі пісні співає, не наші книжки читає... бувало, й з покійною панею, най в небі панує, чужою мовою говорив...
Вузлуваті пальці Панасової руки лягли на Семенове коліно.
— «Наш» і «не наш» молодий пан... І так я гадаю: від того «чужого» вмерла пані, сердешна... Та-бо таки «наша» Марусенька була — Господь най їй світить!
— Земля, брате,— як коханка: коли щиро любиш — то тільки одна мусить бути. Коли ж разом дві кохаєш, то це — або, прости Господи, розпуста, або забава...
— Правду кажеш, брате,— хитає сивою головою Семен.
— «Ох, ох, та не люби двох!» — пісня співає... Не може Нимцьо серця відірвати від того «чужого», що йому «своє» ні від «нашого», що йому «чужим» бути не може.
На це — тільки «вода явлена»! З серця-бо Матері Землі вона іде! Така, що сама на світ Божий з’явилась, що не пили її ні звір ні птиця, ні дівка ні вдовиця. Якби тією водою непочатою напоїти та умити нашого пана — минулося б лихо...
Дріботіння босих ніжок спинило старечі розмови.
Малий Самсонко кинувся до діда переляканим потятком. Міцно обхопив старого за шию й весь притулився до дідуся. Дихав часто й міцно. У напіврозтулених устах та широко розплющених очах завмер страх сполошеного молоденького кролика.
— Чого ж це ти, малий? — гладив дитину мозолистою рукою Панас.— Також південь давно минував. Тепер не ходить Полудниця, що діточок лякає— тьху, тьху на неї!
І раптом обмацав внучка руками.
— Та ти, дитинко, мокрий увесь! Чи не впав до шаплика часами?
Хлопчик вказав на ясень:
— Там, дідусечку... я загатки робив... бо землиця там така гарна, м’якенька! А воно раптом — як не штовхне мене! І от так високо,— накреслив ручкою півкруг,— з-під коріння вода тече! Так і б’є! А студена така!.. І аж співає — дзюрчить.
Дві пари старечих очей обмінялись довгим поглядом. Семен перехрестився широким хрестом. Панас мовчки скинув крислатий солом’яний бриль. За хвилину приніс зі своєї хати дерев’яну біленьку липову мисочку.
— Набери швидше, брате, поки ніхто...— й обернувся до хлопчика: — Ти ж не пив тієї води, Самусе?
Хлопчик мовчки покрутив головою. Потім пташиним рухом схилив її набік й, підвівши на діда зіркаті очі, тихенько озвався:
— Дідусю, дай редьківку! От таку,— діткнувся пальчиком до приправленого пучечка з білим хвостиком.
Мабуть, вода з-під ясеня була справді цілюща, бо від часу, як напився її Єронім та вислухав Семенових наговірних слів проти «лиха, чужим вітром навіяного»,— став видужувати.
На місці ж «явленої води» звелів викопати криницю, а над нею статую поставити: сильний муж роздирає пащу левові.
Київський люд почав ту криницю звати Самсоновою.
Письменні-бо зі Св. Письма знали про богатиря Самсона, що подолав лева голими руками. Неписьменні ж гадали, що то по малому Самусеві, городникову внуку, так та криниця зветься. Він-бо її дитячими руками виграбав.
Що ж пана Єроніма зцілила та «явлена вода», багато людей стало до неї приходити. Пили її, вмивалися нею й дехто знаходив зцілення — по вірі своїй.
Єронім же Лачерда, що за прикладом діда свого, дона Карлоса, писав пам’ятні аннали свого роду, відмітив:
— Тільки подолавши в собі кволість,— як Геракл Немейського Лева,— знайде людина свою путь, мета якої повинна бути єдина — як єдина душа. Цьому навчила мене Самсонова «явлена вода» — те джерело, що виграбав дитячими руками малий Самусь, городників внук.
Давно забуття поглинуло й діда Панаса, й старого Семена, й Самуся-Самсона. Давно травою поросла й сама пам’ять про Карлоса й Єроніма Лачерда. Але Самсонова криниця все ще стоїть у старому Києві, при «вулиці Лакерди»*6).
І аж до світової війни ходили «до Самсона воду пити» побожні прочани.
— Безпечним-бо путем,— казали люди,— сила тієї води провадить!..
*1) Дивись роман Н. Королевої «Предок» (Ред.).
*2) Заборонено Литовським статутом.
*3) Темні бобри звались «шляхтою», світлі ж, гніді, — «хлопами».
*4) Валер’яна.
*5) Сньонци (старе укр. слово) — щипці на очищення гноту свічки.
*6) До світової війни ще існували у Києві, на Подолі, і Самсонова криниця, і вулиця Лакерди.
За матеріалами: Наталена Королева. Легенди Старокиївські. Серія "Україна крізь віки". Обкладинка Володимира Грінька. Ілюстрації Миколи Колісниченка. Київ. Видавництво "Школа", 2006, стор. 222 - 230.