"Україна — це ти" - пісня Тіни Кароль та Миколи Бровченка про Україну (текст, ноти, відео)
"Моє ім’я — Батьківщина,
Лелеки легке крило.
Моє ім’я — Україна
І сонечка тепло.
Моє ім’я — Вишиванка,
Я — хрестик на полотні.
Моє ім’я — синє небо,
Я — сонях малий під ним."(Тіна Кароль, Микола Бровченко)
"Угода" – це уривок з повісті-казки українського письменника Володимира Рутківського «Гості на мітлі», в якій поряд із сучасними школярами діють персонажі із народних казок, вчить чесності, справедливості, бережливому ставленню до природи.
"У нашому дворі всі мріяли про кіно. Ми захоплено дивилися фільми й гадали: як у них потрапляють діти? Сусідка, котра працювала в театрі вахтеркою, якось сказала, що режисе́ри часом самі бігають вулицями і вишукують дітей для своїх фільмів. Щомиті, блукаючи нашим маленьким містом, я очікувала на запитання: «Дівчинко, хочеш зніматися в кіно?» Я знала, що відповім не одразу. З індійських фільмів я навчилася «чарівного погляду», вартого майбутньої кінозірки, — цим поглядом я маю подивитися на режисера! Головне — не квапитись. Стоячи вдома перед люстерком я тренувала цей погляд: заплющувала очі й рахувала: «Один, два, три...» — і тільки на «п’ять» повільно підіймала повіки та округлювала очі до неймовірних розмірів. От якщо я погляну саме так, кожний режисер одразу зрозуміє, що перед ним — талановита актриса й справжня красуня. А головне, подумає він, як вона вміє тримати паузу!.." (Ірен Роздобудько)
... У нижній шухляді жили непарні шкарпетки. Їм дуже хотілося бути потрібними, але... одного разу господиня пообіцяла викинути "весь цей мотлох". Тоді вони організували Лігу непарних шкарпеток, і коли хтось із них вскакував у халепу, друзі рятували його. Навіть коли до сірої шкарпетки знайшлася пара, вона не захотіла покидати старих друзів. З цією книжкою діти навчаться цінувати справжню дружбу.
Читаємо цікавий уривочок з цієї чудової книжки Галини Вдовиченко.
"Дракон Омелько понад усе на світі любив розповідати казки. Але усі, крім його дружини дракониці Килини, перелякано втікали від нього. Проте згодом в Омелька все ж з’явилися слухачі: жаби Кумка та Гамка, зайчик Сашко, лосі Ось, Осьось та Лосось. Друзі любили не тільки слухати, а й обговорювати казки дракона. Джини — істоти загадкові й навіть дивакуваті. Бо хіба буде нормальне створіння, хай навіть казкове, жити в старій лампі чи у тісному глеку? Та ніколи у світі! А джини ще й як живуть — і то тисячами років. Ці могутні чарівники могли б легко начаклувати собі просторі палаци чи хоча б трикімнатні квартири з балконами. Аж ні, протискаються у глиняні глеки через вузькі горловини..." (Сашко Дерманський)
Мар’яна і Тарас Прохаськи, "Самостійне життя" (оповідання, уривок з книги "Куди зникло море")
"Після пудингу зовсім не хочеться бігати. Мартіна лежала у гамаку і дивилася, як Повз і Муркавка поливають орхідеї. Вирощування орхідей було одним із захоплень їхньої мами — ще перед тим, як її цілковито поглинула ідея з виноградником. Поливати орхідеї було другим пунктом у списку обов’язкових справ, який батьки написали крейдою на великій чорній дошці. Першим пунктом було вважати на себе. "Ми так швидко все робимо, — розмірковувала вголос Мартіна. — Я вважаю на себе, ви поливаєте орхідеї... Що там ще?" "Ще треба не їсти забагато солодкого", — сказав Повз, поглянувши на список..." (Мар’яна і Тарас Прохаськи)
"Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками. Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка... Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали..." (Василь Сухомлинський)
"Цю історію на Святвечір любив оповідати мій дідусь... Не тепер і не колись жила собі в нашому містечку одна сім’я: тато, мама і троє діток — Тарасик, Настуня та Ільчик. У їхній привітній оселі завжди було багато радості і сміху. Яких лишень забав не вигадували вони — і «князівна», і «чіт-нечіт», і «скіки-скіки», і, звичайно ж, «смішний телефон». А на свята їхній татусь наймав бри́чку із золотогривим конем, і вони всі разом їхали за місто до лісу..." (Іван Малкович)
"Шла собі лісом Добра Людина. Дивилася на трави й квіти ласкавими очима. Не наступила на квіти, бо помітила їх. Ось підійшла Добра Людина до високої сосни. Побачила білочку. Білочка стрибала по гілках, а за нею гнався якийсь рудий звірок. Добра Людина впізнала куницю. Це лютий білоччин ворог. Ось-ось куниця наздожене білку й розірве своїми лютими пазурями. З жалем і болем у серці глянула Добра Людина на бідолаху. Побачила білочка очі Доброї Людини, плигнула з дерева й сіла їй на плече..." (Василь Сухомлинський)
"У старого селянина тяжко захворів єдиний син Михайлик. Батько й мати дуже любили малого, їхні серця стискалися від болю при гадці, що той може померти. Що ж тоді робитимуть? Другий син у них не народиться, бо вони вже старі. Два старші сини загинули на фронті. Михайлик же — їхня єдина втіха. Хлопчик лежав біля вікна й важко дихав. Лікар тихо сказав: - У нього хворе серце. Ліки безсилі..." (Василь Сухомлинський)
Галина Малик, казки для дітей
"Навчилась я читати у п’ять років. І читала скрізь. Навіть у найменш підходящих для читання місцях… У першому класі — під партою, поклавши книжку на коліна. Моя перша вчителька Раїса Іванівна жалілася мамі: «Читають діти буквар, а Галя читає під партою книжку. Я ж це чудово бачу. Зненацька кажу їй: — Малик, продовжуй! І вона в ту ж мить продовжує!» Ще б пак! Я той буквар до семи років уже знала напам’ять." (Галина Малик)
"Мені було тоді, мабуть, років три чи чотири. Повела мене мама в лікарню - якийсь укол зробити. Прийшли ми до великого білого будинку. Все в ньому біле - i стіни, й двері. Покликали нас iз мамою в маленьку кімнату. Сидить там біля столу лікар..." (Василь Сухомлинський)
"Ось наш двір. Найкраще в ньому — це майданчик під кленом. А найкраще на майданчику — гойдалка. Якщо розгойдатися дуже сильно, то можна злітати високо-високо. Я літаю — а малюки порпаються в піску. Я літаю — а Марко з’їжджає з гірки. Я літаю — а Марків дід садить квіти між тополею і кленом. Квіти ще не схожі на квіти. Але Марків дід каже, що вони виростуть і зацвітуть у липні. Або навіть раніше, якщо нам пощастить". (Галина Ткачук)
Галина Ткачук, "Нерозмінна монета" (оповідання з книги "Вечірні крамниці вулиці Волоської")
"Минулого вечора кіт Роман, як і багато інших киян, був у кавунарні «Баштан» на вулиці Сагайдачного. Того дня у Київ привезли перші кавуни, тому всі спраглі цього наїдку птахи та тварини потяглися до кавунарень, тимчасово забувши про існування всіх інших крамниць.
Кіт Роман прийшов у «Баштан» о п’ятій вечора, купив собі велику скибу кавуна за свою нерозмінну монету й сів за столик у кутку, смакуючи наїдком і чекаючи, аби монетка повернулася в кишеню. У «Баштані» тоді було справді гамірно: сновигало багато незнайомців. Роман зауважив кількох чужих котів і великого сірого хом’яка. Саме в ту секунду, коли монетка вкотре дивовижним чином опинилася в правій лапі Романа, яку кіт тримав у кишені, один із незнайомців підсів до нього. Це був худий і довгий коричневий кіт у брилі з несправжньої соломи..." (Галина Ткачук)
"Принесли хліб. На столі поклали. Пахучий, теплий ще. Із шкоринкою золотавою. Це від вогню позолота в нього. Та не тільки від вогню. Золоте зерно на борошно мололи. А зерно в золотому колосі на стеблині золоченій гойдалося, срібною росою вмивалося. Золоте проміння сонячне в себе увібрало. Від сонця позолота в хліба. Та чи тільки від нього?.." (Тамара Коломієць)
"Моя прабабуня — самосе́лка. Вона живе сама в селі Залісся. Колись там мешкало багато людей. Але потім вибухнув Чорно́биль *1 і всіх вивезли. Якийсь час прабабуня жила з нами в місті. А потім зібрала речі й повернулася назад. «У Заліссі народилася, в Заліс сі й помру», — сказала мамі. Мама дуже гнівалась, але нічого не могла вдіяти. Прабабуня — міцний горішок. Якщо вже вирішила щось, її ніхто не спинить. Прабабуня каже, що приросла до Залісся. Там її дім, її коріння..." (Саша Кочубей)
"Будиночок із зірками", "Босо-взутий сніговик", "Про тиранозаврів та їжу", "Дід Андрій і лютий змій" - дитячі віршики Олесі Мамчич з нової шкільної програми для початкових класів.
"Квартира Баконіних. На величезному ліжку, укрившись з головою верблюжою ковдрою, копошаться, попискуючи, Юхим Баконін і Інга. Дзвонить телефон, включається автовідповідач, Юхим неохоче виповзає з-під ковдри, піднімає з підлоги розшитий драконами халат. Юхим підходить до відкритого вікна, декілька секунд нерухомо стоїть, підставивши міцні груди легкому протягу, що мляво роздмухує тюлеву фіранку. Раптово він, коротко зойкнувши, хапається рукою за груди, повільно осідає на підлогу. З-під притиснутої до грудей долоні струменіє кров. Напіводягнена Інга, запищавши від переляку, блискавкою зіскакує з постелі і кидається до дверей. Через мить вона повертається і, скиглячи від страху, підповзає до розпростертого на підлозі коханця. Юхим не подає жодних ознак життя. Забруднена кров'ю Інга підхоплюється на ноги, хапає з журнального столика свою сумочку, босоніжки, джинси, понишпоривши по кишенях баконінського піджака, знаходить його портмоне, тремтячими пальцями виколупує з нього гроші і, ще раз озирнувшись, зникає за дверима..." (Олег Гончаров)
Юлія Смаль - письменниця, авторка віршів і прози для дітей та дорослих, журналістка, учителька, пластунка. Про себе Юля говорить так: "Народилася в країні, якої вже не існує, в останній день року, під час новорічного цунамі, посеред тайги і сопок, тому з дитинства люблю уссурійських тигрів. В дитинстві любила ковбасу і калюжі, з тих пір смаки не змінилися, взимку чекаю літа, влітку – зими. Пишу більше для дітей, ніж для дорослих, бо маю двох чад, яким щодня потрібно розповідати нову казочку чи віршик, публікуюсь, пишу і читаю. Працюю... журналістом... У дитинстві я читала всюди і постійно... А головне, коли думали, що я роблю уроки, готуюся до контрольних, іспитів чи олімпіад, то у моєму підручнику завжди лежала художня книжка. Оце часи! У голові завжди була «каша» з формул і міжзоряних перельотів, хотілося спати. Але мене хвилювало тільки те, що там далі в книжці. Правда, під ковдрою так і не довелося почитати — там душно..."
Дитяча поезія Любові Відути
"Найкраще, коли книжку для дитячого читання вибирає майбутній читач. Але якщо мама чи тато, бабуся чи дідусь подарують цікаву книжку й запропонують її прочитати, це ж чудово! Бо якщо вона стане улюбленою, то надовго залишиться пам’ять ще й про того, хто її подарував. У дитинстві після прочитання захопливої книжки я зазвичай шукала інші твори автора. Хоча не завжди в бібліотеках, крамницях чи у знайомих можна було їх знайти. Щоразу, відвідуючи бібліотеку чи книгарню, я знову й знову перепитувала й неабияк раділа, коли отримувала бажане." (Любов Відута)