Статті для дітей та батьків

2 лютого, на Стрітення, зима іде туди, де було літо, а літо - де була зима. По дорозі вони зустрічаються і сперечаються між собою. Якщо до вечора стане тепліше — літо перемогло зиму, а якіцо холодніше — зима. В цей день у церквах святили воду і свічки. Посвячені на Стрітення свічки звалися "громничими", бо їх запалювали і ставили перед образами під час грози, щоб оберегтися від грому та блискавки. Від "громничої" свічки і саме свято називалося колись "Громниця". Стрітенській воді також приписувалася магічна сила, нею натирали хворі місця, кропили вулики та давали пити худобі.

 

В цей день закохані відзначають своє свято - День святого Валентина. За легендами, Валентин був епіскопом, що допомагав закоханим - таємно їх вінчав. А коли за це його було заарештовано, він потрапив у тюрму і там закохався у сліпу дочку свого наглядача. Дівчину зцілило кохання Валентина, але сам він загинув, залишивши перед стратою прощальну листівку. У своєму останньому посланні він написав дівчині про своє кохання і підписався: "Твій Валентин".

Поезії Романа Завадовича до свята Великодня: "Великдень", "Над зорями весна ще буде спати", "Великодній привіт", "Великдень - мій гість", "Подарунок".

"Не віриться Ігорькові, що їхня річка Конотоп була повноводою. Зараз у ній горобцеві по коліна! А дідусь каже, що колись Конотоп боялися вбрід переїздити, отакий він був глибокий, а дно споконвіку мулисте... Через те й назву таку річка дістала. Зараз Конотоп обмілів, береги лепехою і стрілолистом затягло, вже й ряска до середини добирається, а це, знав Ігор, недобра прикмета — вода стає непротічною. Хлопці, правда, знайшли одне глибоке місце й зробили там купальню. Однак і тут вода сягала не вище грудей. А як кортіло розігнатися й шубовснути в річку! Та де?.." (Анатолій Давидов)

"Зимонько-снігурочко, 
Наша білогрудочко,
Не верти хвостом,
А труси тихесенько, 
Рівненько, гладесенько 
Срібненьким сніжком."

(Леонід Глібов)

"На околиці міста, у непримітній крамничці старожитностей, припадав на полиці пилом, старенький і поважний Телефон. Він належав ще до покоління перших Телефонів, які придумала людина. Стояв, сумував, аж поки одного ранку до нього з подарунком не завітав сам господар. "Тримай, старий. – промовив він, ставлячи біля Телефону невелику коробочку. – Це тобі. Щоби не так сумно було самому...""(Ірина Мацко)

"У невеличкій кімнаті лежить на ліжку слабий хлопчик. Лежить він, не спить, дивиться, широко розкривши оченята, на вікно, заслонене хустиною: хустина не зовсім заслонила вікно, збоку трохи видко шибку й видко, як палає смужка блакитного світла аж додолу. "Павлусю, куди ти так дивишся?" – спитала мама хлопчика, бо то ж мама сиділа й гляділа свого слабого синка. "Та я дивлюся на ту смужку. Мамо, звідки вона? З чого вона?" – сказав хлопчик..." (Леся Українка)

 

 

 

"Були собі три метелики: один білий, другий червоний, а третій жовтий. Вони весело літали цілий день у великому саду, в соняшному світлі, перелітали з квітки на квітку, куштували медок і летіли далі. Час їм дуже швидко минав. Вони так загралися, що й не зогляділися, що сонечко сховалося за хмари і пустився дощ. Змокли метелики. Полетіли вони до своєї хатки, аж там біда: двері замкнені, а ключа ніде не можна знайти..." 

Пробуємо цезальпінію в роботі. Вона дарує писанкам рожеві, коралові, теракотові відтінки, і що важливо - насичений червоний колір. В Україні немає такої рослини, яка здатна була б фарбувати яйце в червоне. Виключенням є марена кавказька, її відносно недавно почали вирощувати у нас.

Жартівливі загадки Дмитра Білоуса про різні частини мови: "Займенники-чистуни", "Займенники-псувачі", "Стане він привабливою річчю", "Яка назва?", "Є така країна в білім світі", "Рибальська сітка", "Перетворюся на очах", "З однини у множину", "У двох ролях", "Не лише заперечувальна". 

"Леся"Мамо, іде вже зима", "Пісенька весняної води", "Уже весняне сонце припікає", "Вишеньки", "Літо краснеє минуло" – дитячі вірші Лесі Українки з ілюстрованої збірочки "Мамо, іде вже зима".

"Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталася тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянути ще раз на рідну країну,
Поглянути ще раз на синій Дніпро, –
Там жити чи вмерти, мені все одно..."

(Леся Українка)

"З ранку до вечора жала", "Яблуні білі в цвіту", "Літнє", "О, вокзали, тривожні вокзали…", "В день святого Юрія", "Дні летять, як зграя журавлів…", "Слізки дощу на листочках…", "Піски", "На коні вороному", "Рондель", "Ось і осінь… Стук коней бадьорий…", "Коли умирали, то бачили очи рушниць", "Осіння поема", Травневі трави", "Купальські трави", "Я ні з ким не піду до пивниці…",  - поезії Ладі Могилянської, репресованої української поетеси, жертви сталінського режиму.

"В традиційній писанці кольори ми не обираємо — вони вже дібрані, і досконало. Питання виникає про барвники. Чим відтворювати традиційні кольори на писанці? Якими відварами? Розглянемо це питання на прикладі колекції писанок Ольги Косач, до якої увійшли 22 писанки й одна дряпанка. Ця колекція — ціле розмаїття з поліських, волинських та переважно подільських писанок. Кольори сонячні, радісні: є там і червоний, і зелений; жовтий, рожевий, коричневий, чорний та вишневий. Сім різних барв. То що, аби відтворити колекцію, потрібно приготувати сім відварів з різних рослин? Можна й так. Та якщо є бажання зменшити об'єм роботи, краще продумати комбінації і зменшити кількість відварів. Досягти семи різних кольорів цілком можливо і трьома барвниками..." (Ірина Михалевич)

У відтінки зеленого фарбують немало рослин – аморфа кущова, кропива, червона мальва, червоний тюльпан, дикий виноград, квіти гайлардії, ягоди бирючини…І кожна дарує писанці осібну барву. Усі ці відтінки бажається якомога точніше описати. Де шукати для них назви? Можна скористатися назвами художніх фарб чи таблицями системи Pantone. Та простіше послухати старої поради – коли бракує слів, більше читай. Мені подобається читати статті про життя диких птахів. Там є чимало цікавої інформації про крилатих непосидюхів, а ще в таких текстах можна зустріти означення найрізноманітніших барв… 

"На думку Петька, подорожувати в новісіньких «Жигулях», та ще й з причепом,— це здорово! Сидиш собі в комфортабельному салоні, а за вікном, мов на екрані, пропливають незнайомі міста і села, річки й гаї... Петько зручно вмостився на передньому сидінні поряд з татком і милувався краєвидами, тоді як його друзі Іра та Славко дрімали ззаду. Татко вів машину майстерно. Ледь відкинувши назад красиву пишночубу голову, він сторожко вдивлявся в дорогу й, помітивши найменші вибоїни, заздалегідь гальмував чи об'їжджав їх. Його сильні руки ледь торкалися керма, і Петькові здавалося, що машина слухається не їх, а підпорядковується татковій волі. Славко щось вигукнув уві сні. Петько здивовано оглянувся, а тоді дістав невелике люстерко й став спостерігати за другом. За місяць канікул його русяве волосся відросло, а широкі брови зовсім вигоріли. Від сонця почав лущитися ніс. Губи теж потріскалися — дається взнаки звичка їх облизувати. Сильні плечі (ось що таке басейн!) тісно облягала червона футболка. А Славкові, напевно, щось снилося..." (Анатолій Давидов)

"Було це в лубенських лісах над тихою Сулою, де дзвінко булькають у воду важкі жолуді, де блакитна ракша з верхівки високого дуба милується своїм райдужним відбитком у ясному плесі. Там прохолодні лісові яри, зарослі осикою та ліщиною, підповзають до пшеничних ланів, там клени та лини увінчують високі горби і прямовисні кручі. ... На початку жовтня ледве помітною лісовою стежкою, яка звивалася між старезних дубів, ішла дівчинка років тринадцяти. На ній була картата новенька кофтина, синя спідниця й біла хустинка, як терен-цвіт. І ця хустинка різко відтіняла чорні брови дівчинки, її засмагле обличчя й світлі очі. Такі світлі й зелені, що в темряві вони, мабуть, блимають, як світлячки. Її кругле ніжне підборіддя схоже було на яблуко, а припечений сонцем кирпатенький ніс скидався на жовту лісову грушку, яка вистигла проти сонця аж на самісінькій верхівці дерева..." (Олесь Донченко)

Складені шви: "Верхоплут подвійний (гуцульський)", "Навиване", "Верхоплут (верхошов)", "Ключовий шов (ключове шитво)", "Ключка", "Парована ключка", "Ріжки (шов ріжкатий)", "Штепування", "Кучерявий шов", "Шов «черв’ячок»".

​1 лютого 1897-го, у містечку Новоархангельськ (сьогодні – Кіровоградська область) народився Євген Маланюк, письменник, публіцист, культуролог, літературний критик. У час Української революції служив в Армії УНР. «Євген Маланюк – письменник, який був «завжди – проти течій», який вів «когорти» своїх віршів «в обличчя творчих катастроф». Його ненавиділа і боялася радянська влада. Він не мав легких стосунків із середовищем української діаспори в Америці. Повернувшись своїми книжками в Україну від початку незалежності, Маланюк став непримиренно критичним нашим сучасником, – пише культуролог Оксана Пахльовська у передмові до видання із циклу «Бронебійна публіцистика» – «Євген Маланюк «Малоросійство. Нариси з історії нашої культури».

"У великому місті був маленький парк із озерцем. У парку росло одинадцять великих дерев і один малий паросток. Він мав тонке стебельце і два листочки. Йому подобалося, коли надвечір падав теплий дощ, і не подобалася холодна роса уранці. У парку гуляли великі й маленькі люди. Доріжками чалапали голуби й ворони. У траві повзали мурашки, сонечка й пурхали метелики. Вони були схожі одні на одних. Маленькі люди — на великих, голуби — на голубів, ворони — на ворон, мурашки — на мурашок, сонечка — на сонечок, а метелики… Ну, метелики були різні, але всі мали по чотири кри́льця, по два вусики і по шість лапок. «Цікаво, а хто з мене виросте? На кого я схожий?» — подумав паросток і взявся розглядати дерева навколо..." (Катерина Міхаліцина)