"... Це почувши, Святослав швидко сів на коней з дружиною своєю і прибув до Києва, і цілував матір свою, і дітей своїх, і співчував у зв'язку з накоєним печенігами. І зібрав дружинників, і прогнав печенігів у поле, і настав мир." (З української легенди)
"Річка Либідь пішла від сліз Либеді, дочки якогось киівського князя. Вона була чудова, як майське сонце. З усіх країв світу з'їжджались молоді лицарі, князі й королевичі просити її руки..." (З української легенди)
"Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми... І були три брати: один на ймення Кий, а другий — Щек, а третій — Хорив, і сестра їх — Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щековицею, а Хорив — на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата, й нарекли його Києвом...." (З української легенди)
"Колись сперечався вогонь з водою, хто сильніший? То, що підніме вогонь полум'я, то вода й заллє; де покажеться вогонь, то вода і лине на нього..."
(З української легенди)
Українські міфи, легенди та перекази
Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.
"... Зійшов ясний місяць, замерехтіли зірки, та ахейці і так добре знали дорогу до узбережжя, де стільки років вони воювали. Тихо йшли кораблі, ніде ані вогника, ані зайвого звуку. Зненацька на передньому судні блиснув яскравий вогонь. То був домовлений знак для Сінона. Ахеєць уже давно чатував на міському мурі. Побачивши нарешті, як блиснув на морі вогонь, Сінон хутко зліз додолу і побіг до дерев'яного коня. Пильно оглядівшись, він подав умовний знак ахейцям; що сиділи в коні, й відчинив старанно замасковані дверцята. Обережно, один по одному, повиходили сміливці й наче розтанули в ночі. А незабаром знялися в небо криваві омахи пожеж. Місто зайнялося враз звідусіль, і в яскравому світлі заграви було видно, як крізь пролом у міському мурі, крізь той пролом, що його зробили вдень самі троянці, тепер вбігає до міста ахейське військо. Страшна, кривава була та ніч, остання ніч священної Трої..." (з давньогрецького міфу)
"... Тепер, коли під руку старшого Атріда — царя Агамемнона — стало з півсотні грецьких вождів, а на морі чекали кораблі з їхнім військом і було тих кораблів тьма-тьменна,— тепер прийшов час вирушати до далекої Трої. Важкий був путь кораблям: то буря шалено кидала їх врізнобіч, то вітер спадав і безсило завмирали вітрила, то хмари надовго затуляли зірки і керманичі навмання шукали дорогу. Тож багато збігло часу, поки грецькі кораблі врешті пристали до троянського берега. І почалася велика війна..." (з давньогрецького міфу)
"... Насторожено, мовчки зустріли Паріса троянці, бо до них уже долинули з Еллади якісь темні чутки. А як дізнались, кого він привіз, спохмурніли обличчя в мужів, надто добре всі розуміли, чим це загрожує Трої. Та ніхто з-поміж них не дорікнув Парісові, бо, коли Єлена ступила на вулиці Трої, навіть старі люди підводилися зі своїх місць, вражені її небесною вродою. А молодші казали: — Заради такої краси і воювати не сором!... І тільки Кассандра, Парісова віща сестра, глухо ридала." (з давньогрецького міфу)
"... Остання до Паріса підійшла Афродіта. Ще зранку Харіти й Ори розчесали їй золоті кучері, й вони, наче сяйво, ясніли круг голови і рамен. Легке, прозоре вбрання не ховало прекрасного тіла. І звабно всміхаючись, Афродіта простягла сніжно-білу руку Парісові.
— Віддай яблуко мені, ти ж сам бачиш: вродливішої за мене богині немає. А серед смертних є тільки одна, що може вродою рівнятися до мене. То Єлена, дружина спартанського царя Менелая. Я владна зробити так, що вона покине дім, родину і Спарту та й поїде за тобою хоч на край світу. Звірся на мене, богиню кохання. Якщо яблуко буде моє, Єлена покине Менелая і стане твоєю дружиною. Тільки тоді ти збагнеш, що таке врода і справжнє кохання.... Кров шугонула Парісові в голову. Він простяг Афродіті золоте яблуко і знеможено впав їй до ніг...." (з давньогрецького міфу)
"... Нечутно наблизилась Еріда до божественних гостей і кинула на весільний стіл золоте яблуко із написом: «Найвродливішій». А тоді щезла знов за деревами. Побачивши те яблуко, миттю посхоплювалися зі своїх місць три великі богині — Гера, Афіна Паллада та Афродіта, бо кожна гадала, що саме вона — найвродливіша на світі. Богині зняли страшний галас, і заспокоїти їх зміг тільки Зевс Громовержець... Так лиховісна богиня Еріда домоглася свого: вона зіпсувала веселе свято, а її золоте яблуко стало врешті причиною розбрату і смертельної ворожнечі поміж двома народами — Еллади і Трої." (з давньогрецького міфу)
"... лютий велетень відламав від скелі здоровенну брилу і шпурнув її, що мав сили, в нещасного юнака. Не стало Акіда. Аж ось із-під брили заструміла червоною цівкою кров. Трохи згодом струмок поширшав, і потекла вже вода, тільки якась каламутна, наче після сильної зливи. Вздовж струмка виріс шелесткий очерет, і нарешті чиста, прозора річка потекла із каміння до моря. Часом на березі тієї річки журно сидить Галатея, і їй крізь сльози здається, що з води виринає вродливий юнак у вінку з очерету. Гарним обличчям він схожий на її коханого Акіда, тільки обличчя те голубе і дивно прозоре. А смертні люди так і назвали ту річку — Акід, і ця давня назва збереглася й понині." (з давньогрецького міфу)
"- Ти гинеш, любий, у розквіті літ через мене: То я привів тебе сюди, я кинув смертоносний диск. Моє ти горе, моя скорбота безкрая! Якби я міг віддати за тебе життя чи разом із тобою померти! Та я мушу коритись одвічним законам. Але все одно ти завжди будеш зі мною. Тільки-но моя рука торкнеться кіфари — ти оживатимеш знов у піснях. І щоразу, як вижене холодну зиму переможна весна, ти розквітатимеш яскравою квіткою. Тільки-но мовив це Аполлон, як із землі, политої юнаковою кров'ю, виросла прегарна квітка із пломенистими пелюстками. Ту квітку спартанці назвали гіакінтом, і щовесни, коли вона розквітала, в Спарті на згадку про загиблого юнака відбувалися великі урочисті свята — гіакінтії. А тепер ту гарну духмяну квітку люди звуть гіацинтом." (з давньогрецького міфу)
"... Афіна Паллада сказала їй владно:
— Живи! І тчи своє прядиво. Тільки, негіднице, знай: ти довіку висітимеш і довіку прястимеш, і ти, і всі твої нащадки! По тих словах богиня плеснула на Арахну соком якогось отруйного зілля та й щезла. А бідна дівчина - перетворилася враз на невеличкого павука і стала ткати в повітрі тонесеньке павутиння.
Так помстилася жорстока богиня своїй смертній суперниці." (з давньогрецького міфу)
"...— Ні, ти не помреш! — відказав засмучений бог. — Ти житимеш вічно, щоб вічно сумувати. І знеможене тіло нещасного юнака раптом почало тверднути, братися корою, а волосся, яке щойно спадало на біле чоло, тепер зазеленіло, стало дрібненькою глицею, швидко потяглося вгору, і ось уже на тлі неба завиднів стрункий обрис досі не баченого дерева. Скрушно зітхнув Аполлон і врочисто промовив: — Я вволив твою волю, юний мій друже, хоч сам тяжко журюся, бо надто вже прихилився палким серцем до тебе. Тепер ти станеш деревом жалоби й плачу, і хоч ніхто не побачить твоїх сліз, та весь твій незрушний вигляд буде втіленням суму. Відтоді й росте на землі вічнозелене струнке дерево кипарис." (з давньогрецького міфу)
"Вийшов з дому Еак і побачив тих самих людей, які йому щойно привиділись у віщому сні. Розчулено подякував егінський володар своєму великому батькові і з радістю став ділити поміж людьми землю й оселі, а вони щиро вітали його за справедливість і ласку. Після смерті першого володаря Егіни йому на шану щороку відбувалися на острові великі свята — еакії, де молодь виступала в різних змаганнях, виявляючи силу і мужність. А Зевс зробив свого мудрого, справедливого сина суддею у підземному царстві тіней, де Еак править суд разом із іншими Зевсовими синами — Міносом і Радамантом." (з давньогрецького міфу)
"Довгий час блукав скалічений Беллерофонт безлюдними дорогами. Із сорому він уникав людей і тинявся сам-один, поки його, нарешті, забрав чорний бог смерті Танат. А Пегас повернувся на гору Гелікон і став служити Музам і сонцесяйному богу Аполлону. Знову веселе життя запанувало на Геліконі.... З того місця, де вдарив копитом Пегас, заструмило, заяскріло чисте джерело — на користь і втіху безжурним Музам, Зевсовим вічно юним дочкам. Згодом безсмертні боги взяли крилатого коня на небо, і відтоді він сяє звідти вночі яскравим сузір'ям, що зветься так само — Пегас." (з давньогрецького міфу)
"...У підземному царстві Сізіфа судили жорстоко і невблаганно. За брехню, облуду, лукавство і підступ, а головне — за зневагу до безсмертних богів він мусив тепер викотити на високу гору кам'яну брилу і скинути її по той бік гори. Спершу дужий Сізіф не злякався тієї кари і відразу ж узявся до діла. Він викотив ту здоровенну каменюку майже на самий вершечок гори, та зненацька камінь зірвався і з гуркотом покотився назад, аж у долину. І таке ставало щоразу: хоч як силувався Сізіф, хоч як напружувався, весь умиваючись потом, але камінь знов і знов виривався йому з рук та котився додолу. Так і досі Сізіф котить угору той камінь, а люди всяку важку, але марну роботу і тепер називають «сізіфовою працею»." (з давньогрецького міфу)
"... Ясона огорнув тяжкий сон. Довго він спав і не чув, як над морем знявся страшний буревій, як налетів на «Арго». Старий корабель захитався, затріщав і враз розвалився, поховавши під своїми уламками Ясона, колишнього вождя аргонавтів. Та рід аргонавтів не щез. Згадка про них навіки лишилась у невмирущій мові людей. Аргонавтами і тепер ми вдячно звемо гордих сміливців, що, долаючи смертельні небезпеки, важачи власним життям, торують шлях у далекі, незнані краї, і веде їх незгасна золота мрія, наче яскрава зірка на небі." (з давньогрецького міфу)
"... Відтоді як овен із Фріксом пристав до Колхіди, вона забагатіла і з кожним роком ставала ще багатша і дужча. Слава про це полинула далеко за межі Колхіди і досягла берегів сонячної Греції. Багато сміливців мріяло податись у Колхіду по золоте руно, щоб здобути його в чеснім бою або хитрощами, але подорож була надто далека і небезпечна..." (з давньогрецького міфу)
"... Ледве живий, юнак благально дивився на своїх друзів, та вони нічого незвичайного не помічали і в захваті марно гукали його. Так помер Кадмів онук Актеон, покараний невблаганною Артемідою за те, що насмілився глянути на неї невбрану. А може, за те, що кохався в мисливстві й нещадно полював її звірину?" (з давньогрецького міфу)
