ДОПОМОГА ДОВБУША БІДАКОВІ
(легенда)
Довбуш зі своїми хлопцями вийшов дорогою у село. А коли здибав на дорозі чоловіка і запитав:
— Котре тут село єсть багате у вас?
А хлоп відповів:
— У нас цілий повіт — самі бідаки.
— А котре,— каже,— село найбідніше?
— От те просто, що я йду.
— А ти маєтний?
— Та бачите по мені, у яких лахманах подертих, і ще маю на ногах ходаки з лика.
— А чи ви чули про Довбуша? Я чув від людей, що він виробляє дуже несотворенні речі?
— Ой, чув, пане, про нього, дай йому боже здоров'я! Д-о-о-о-брий чоловік! Той Довбуш — як рідний брат, як у багачів візьме то бідному дасть.
— А є у вас худоба яка?
— Ой пане, одна ялівочка, ще не має року, ще не доїться, ще треба чекати цілий рік, поки буде молоко.
— А діти у вас є?
— Та є, прошу пана, четверо.
— Так більше не маєте, лиш ту одну ялівочку?
— І дві курки.
— А що жона ваша робить?
— О пане, ходить по багатих господарях працювати, бо маю півморга грунту і нам не вистачає на життя.
— Ага!— сказав Довбуш.— А скільки така корова стоїть у вас на торзі, що вже доїться?
— Сімдесят-вісімдесят ринських, скільки можна виторгувати, а старики по сорок, по п'ятдесят.
— А ви бись не хтіли мати корову з молоком?
— Ой пане, чи хтів би мати?! Але звідки взяти?
— О, ти би якось подумав.
Тоді Довбуш закликав свого хлопця, котрий мав касу, і сказав:
— Дай йому на п'ять корів, страшний бідак.
Так той бідак підніс руку і не знав, як його назвати:
— О боже, то бог з вас говорить! Та я такий нещасний, як же я вам віддячу за то?
А хлопець Довбуша, котрий мав при собі касу, витяг йому п'ятсот ринських і дав.
Тоді бідак запитав, кому має подякувати — чи тому, що дістав гроші, чи тому, що говорить з ним.
А Довбуш відозвався:
— Жадному ні! Ти вже подякував, я чув.
— А коли?
— А ти сказав, що той Довбуш — як рідний брат.
— То-то ви, може, пане Довбуш?
— Вам не треба знати. Досить як ви любите Довбуша, То вже вистачає. Дайте лиш адрес, де мешкаєте, я загощу до вас.
— Гринь Антонів, а село — от бачите, котре просто лежить.
— От я прийду до вас, як купите корови. Коли у вас торг? Але маєте купити п'ять.
— В середу торг, пане.
— То добре, по середі я до вас загощу зі своїми хлопцям. Будьте здорові!
І пішли хлопці в село, а той бідак пішов собі, як ішов, дорогою.
А коли зайшли в село, так запитались, де мешкає Гринь. і малі хлопці показали. А коли зайшли в хату, застали жінку з дітьми.
— А де ваш чоловік, ґаздине?
— Ой, та нащо вам, пане, чоловіка? Десь крутнувся коло хати, та й пішов, не знаю куди.
— Скажіть правду, нічого не бійтеся, ми по него не прийшли, тільки питаємся... А скільки є у вас дітей?
— Та во єсть троє в хаті, а той старший погнав ялівку пасти.— І так Довбуш вже довідався, що той правду сказав.
— А поля є у вас много?
— От дивіться. То город напроти хати, буде підмога.
— Ну, та скажіть правду, де пішов чоловік?
— Та бігме, пан, не знаю. Як не пішов у друге село, то до лісу.
— А ви чули щось про Довбуша?
— Чула, чула, щось так трохи, то мій чоловік говорив. Ой пане, здався б нам той Довбуш, якби прийшов у нашу хату! Оповідали мені кобіти по торзі, що дав їм усього багато. А я чекаю, вже не раз і бога прошу, якби тільки побачити, як виглядає той Довбуш. Казали кобіти, що він ще ліпший, як пан ксьонз у селі. Та й мій чоловік не раз казав: «Чекай, кобіто, той пан Довбуш колись загостить у наше село, і ми скажемо, що ми є бідні люди». І вже раз казав мені, якби молитву змовила за Довбуша. Та я чекаю, та й чекаю, чи дасть нам що, чи ні, але я вже цікава його бачити.
Тоді Довбуш каже:
— Я чув, що Довбуш має прийти в ваше село по середі на другий тиждень.
— Ой боже! Пан біг би з вас говорив! Та я би вже не спала цілу ніч, чекала, бо я чула, що він більше ночами ходить. Ой пане, то село щасливе, де він ходить до одної Стефанової жінки.
— Звідки ви знаєте, ґаздине, що він ходить до Стефанової жінки?
— Раз чоловік прийшов і оповідав мені, що ціле село добре живе, бо він там часто гостить.
— Ну, молітесь богу, по середі забачите його напевно, навіть, може, прийде у вашу хату. А маєте що їсти з дітьми?
— Ой, маю трохи дрібної бульби, а хліба нема в хаті.
Тоді Довбуш сказав старшому хлопцеві, котрий приймав касу, якби витягнув сотку і дав їй. Най тішиться.
За матеріалами: Українські народні казки, легенди, анекдоти. Київ. Видавництво "Молодь", 1989. Художник - В.І. Бариба. Упорядкування, передмова та примітки - Вікторія Юзвенко, стор. 396 - 398.
Більше легенд, міфів та переказів на нашому сайті:
Українські міфи, легенди та перекази
Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.
Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.
Дивіться також:
Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.