Публікації за тегом: Міфи та легенди

"...Було це, діточки, давно. У понижжі за порогами могутнього Славутича-Дніпра на вільних землях почали збиратися волелюбні відчайдухи та сміливці. І стали разом військову муштру проходити, волю, силу духу кувати, різну зброю проти нечистого ворога освоювати, щоби бути готовими нападникам гідний відпір давати. А що були набожними, то в центрі Січі звели затишний Храм-Церковицю. Так щоранку, щовечора та о полудні у ній збираються і щиро моляться за збереження й благословення землі рідної. Якось молилися ревно козаки перед боєм, бо знали про наближення ворожої орди, що палила цілі села, забирала молодь в рабство, а ще прикликала зло в поміч...." (Галина Римар)

 

 

До цієї добірки увійшли такі легенди про козаків та козацтво:

«Як Іван Сірко татар переміг»;
«Легенда про козака-кобзаря»;
«Легенда про чуб козака»;
«Легенда про скарби козацькі»;
«Легенда про меч Єдності».

 

 

 

— Дорогі діточки, хочу запитати вас, чи любите ви з батьками спостерігати за зорями? Мені, наприклад, дуже подобається увечері виглядати на небі першу зірочку, особливо на Різдво! А ще — Велику Ведмедицю, і дивитися, куди веде Чумацький Шлях... Колись у мене був добрий друг, який жив далеко. Та ми з ним домовилися за можливості щовечора шукати на небі очима Великого Ковша і згадувати про нашу дружбу. Одного літа ми їздили верхи на конях, отак і потоваришували. Як діти. А зорі — вони ж усе бачать, їм відома незліченна кількість таємниць! Вони так само світили і нашим пра-пра-пра-пра-пращурам, світитимуть і дітям, онукам, правнукам.... Предки дивилися на зорі, як і ми, і думали про щось своє, дріб’язкове чи вічне. Тож ця легенда — про таємничий Всесвіт  і про зірки. Наше Сонечко — це також зірка, яка з’явилася дуже-дуже давно! Велика, світла і тепла. А тепер — слухайте..." (Галина Римар)

 

"В однієї Матінки народився Пресвітлий Син. Коли підріс та зміцнів, вирушив нести людям Слово Чисте Любові й Злагоди. Не сподобалося це владі. І почала вона наговорювати на Доброго й Чесного Чоловіка, аби люди самі стратили Сина Світла. Повірили люди обману... Вбили сповнену любові до них душу. Як тужила Матінка, бо народила й виховала Сина для їхнього Добра..." (Галина Римар)

 

 

 

 

 

"Зібралися якось козаки у похід проти турків. Збудували чи вісімдесят, а чи й сто чаєчок, повсідалися, веслами змахнули і – гайда! Пливуть, шаблі гострять, мушкетики заряджають, оповідки старих запорожців слухають та пісні співають. Так і спустилися Дніпром аж до Кінбурзької коси, а вночі й у Чорне море вийшли. Тільки виправили курс на Кафу, як розігралася на морі буря. Завив вітер, закружляв поміж чайками, побігли по морю сиві хвилі із білими чупринами, побігли та й на чаєчки кинулися. Схопила кожна хвиля по чайці, угору підняла і міцно тримає, не випускає. Не встигли козаки здивуватися, як випливають з глибин морських дивні риби. Луска в них червона, хвости сині, а над пащами вуса звисають – ну справжнісінькі тобі запорожці! Підпливають риби до головної чайки, якою отаман козацький правив, вклоняються низенько й чемно промовляють..." (Еліна Заржицька)

 

Еліна Іванівна Заржицька — письменниця, журналістка, громадська діячка, членкиня НСПУ та НСЖУ. Здобула освіту в Національному гірничому університеті, Дніпропетровському обласному інституті патентознавства. Членкиня журі Міжнародного фестивалю дитячого мистецтва "Чарівна книжка", Всеукраїнської літературної премії ім. Олександри Кравченко (Девіль), Всеукраїнського конкурсу творчої молоді "Літературна надія Дніпра 2013", обласного літературного конкурсу "Молода муза". Керівниця секції літератури для дітей та юнацтва "Джерело" при ДОО Національної спілки письменників України. Авторка та керівниця проекту "Аудіокнига "Письменники Дніпропетровщини – шкільним бібліотекам" (2012) разом із Наталією Дев’ятко і Фіделем Сухоносом. Редакторка-упорядниця електронної книги – збірника творів дніпропетровських письменників – екологічної читанки для дітей "Наш кращий друг – природа" (2013). Переможниця міжрегіонального конкурсу "Письменники-малюкам" (1997, Одеса), нагороджена особливою відзнакою Журі Третього Всеукраїнського конкурсу сучасної радіоп’єси "Відродимо забутий жанр" (2010, Київ).

 

Читаймо цікаві казки-легенди від Еліни Заржицької: «Про молодого музику Звенигора», «Про рибалку та русалку», «Сонячний чоловічок».

 

 

 

 

 

 

"...От які богатирі були — земля не держала!.. У нього, у того запорожця, сім пудів голова!.. А вуса у нього такі, що як візьме, було, він їх у руки та як розправе одного туди, а другого сюди, то і в двері не влізе, хоч би ті двері були такі, що через них і трійка коней з повозкою проскочила. Вони на дванадцяти язиках уміли балакати; вони із води могли сухими виходити; вони уміли, коли треба, і сон на людей насилати, і туман, на кого треба, пускати, і в річки переливатися... Вони мали у себе такі верцадла, що, дивлячись у них, за тисячу верстов бачили, що воно у світі й робиться. Оце, як іти куди у поход, то він, хто там у їх був за старшого — чи ватажок який, чи сам кошовий - то він, кажу, візьме у руки верцадло, подивиться в нього та й каже: «Туди не ідімо, бо там ляхи ідуть, і туди не ідімо, бо там турки або татари заходять, а сюди ідімо, бо тут аж нікогісінько нема...»" (уривок з народного переказу)

 

"Давно-давно це було, ще за запорожців та за кошового Сірка. Пройшло років чимало, як жив Сірко і як його не стало, а слава про нього і не пройшла, і не пропала. Він був для ворогів страшний і сердитий, а, напроти, для християн був дуже добрий і милостивий. Одного разу запорожці пішли з Сірком у похід, а татари прочули про те та одразу й побігли на Січ і почали там хазяйнувати: усіх православних християн забрали та й повели у полон. А вони, бідні, не хочуть іти та плачуть і ридають так, що аж земля стогне. А татари на плач не вдаряють та нагайками їх підганяють. Як ось прочув про те кошовий Сірко. Зараз зібрав своїх козаків — та в погоню за татарами: визволяти православних людей. Та летить, як птиця. Добіг близько до татар; бачить, що їх дуже багато, а козаків дуже мало — і давай хитрити. Спинив свого коня і крикнув на козаків..." (уривок з народного переказу)

 

"У синьому небі вставало вранішнє Сонце. Його радісно вітав соняшник, який ріс на городі. Над ним весело гули бджілки. Одна з бджілок запитала в соняшника: — Кажуть люди, що ти — дитя Сонця, тому постійно прямуєш за ним. А чи так воно? — Так, колись чорні хмари нависли над землею і надовго закрили злотозоре Сонце. Люди звернулися до Бога: вдень і вночі молилися. Сонечко знову засяяло на блакитному небі. Умить його тепле проміння зігріло все навкруги. Крім того, Бог подарував людям насіння, з якого виріс я для того, щоб Сонечко було не тільки на небі, а й на землі.  Щодня  мандрую я за світилом, адже ми дуже схожі, — відповів соняшник." (Людмила Кибалка)

 

З усіх книг Старого Завіту Книга Псалмів найяскравіше показує віру окремих людей у Господа. Псалми – це натхненні відповіді людських сердець на те, як Бог відкриває їм Себе в законі, історії та пророцтвах. Святі всіх віків широко послуговувалися текстами цих молитов та хвалебних пісень під час  привселюдних поклонінь та в особистих зверненнях до Бога.

 

 

 

 

"Колись давно в нашому краї, де буяли зелені ліси, височіли гори, квітувала природа, біля бурхливої річки жила українська сім’я. Мати була красивою, співучою і дуже роботящою. У заквітчаній хатині завжди було вдосталь харчів, спечений смачний хліб, вишиті рушники на стінах. Батько мав золоті руки – будь–яку роботу міг виконати, й усе йому вдавалося. Був у них син Тарас, талановита і розумна дитина. Він завжди допомагав батькам і справно виконував свої обов’язки. Сім’я жила весело, в достатку та здоров’ї, у мирі й любові, аж поки в їхньому краї не поселився дивний чоловік. Зовні він був дуже привітним, вітався з усіма, говорив приємні слова, але люди помітили, що після того, як до них примкнув чужинець, почалися між ними біди та нещастя, чвари та злоба. І ніби причин не мали, а неприязнь виросла така, що аж у повітрі відчувалось. І одного дня насупилося небо, зашумів злісно вітер, здіймаючи пилюку та зриваючи дахи на хатинах. А з двору чужинця потяглося по всіх усюдах чорне і страшне змійство. Від жаху та розпачу люди не знали, куди бігти, що робити..."

 

"Цей хрест важкий, та донести повинен.
Щомиті тануть у Ісуса сили.
Женуть, немов злочинця, хоч не винен.
Кати бездушні, що ж ви наробили?
Паде приречений... Чоло його високе
Покрили рясно краплі поту, крові.
Видовищ прагне ця юрба жорстока,
Впились у тіло колючки тернові..."

(Марія Яновська)

 

Рак — найбільш непримітне сузір'я на небі: його зірки можна побачити лише в ясну безмісячну ніч. Біля двох тисяч років тому за цим сузір'ям люди навчилися визначати період літнього сонцестояння — найтриваліший світловий день. Сонце, досягнувши в цей час граничного віддалення на північ, починало "задкувати". Після цього тривалість дня поступово починала зменшуватися...

 

 

 

 

"Ловило Зло людей обманом у свої тенета. Безвольними робило їх, вселяло страх, витягувало сили. На це дивитись не могли добрі феєчки. Тож усі зібралися та й полетіли в долину холоду. І разом сипнули насіннячка блакитних волошок, аби люди згадали про Небо. Та зло миттю позривало ці квіти..." (Галина Римар)

 

 

 

 

 

Історична повість Наталени Королевої "Предок" базується на сімейних легендах родини авторки.

Фольклорні твори, представлені у цьому розділі, – легенди, притчі, народні пісні.

Зміст:

1. Легенда про Ясеня-красеня, що всім серцем любив земленьку рідную (відео)
2. Легенда про Писанки (відео)
3. Легенда про сучасного  Котигорошка (відео)
4. Про чарівні Зернятка (відео)
5. Чому собачки котиків недолюблюють (відео)
6. Про Сонце і планети (відео)
7. Про дивовижних майстрів-павучків (відео)

 

 

 

Читаймо цікаві та пізнавальні легенди, створені письменницею Галиною Римар про Ясеня-красеня, про писанки, про  Котигорошка, про сучасного  Котигорошка, про чарівні Зернятка,  Про Сонце і планети, Про дивовижних майстрів-павучків, про котика й песика.

 

 

 

 

 

 

"Було це дуженько давно. Спершу людина приручила песика й гарно про нього дбала. Сама ще не поїсть, а його погодує. А пес за це вірно день і ніч служив господареві — старанно охороняв його сім'ю, дім, майно. І звик до людини. Тоді чоловік узяв до себе й кішку, щоби всіляких гризунів від житла відганяла. І от кішечка чи стереже вночі дім, а чи преспокійненько собі спить, зате як проголодається, то тихенько-ніжно підійде до господині, господаря чи діток і так в очі їм задивиться премило та ще й замуркоче, що вони одразу все покинуть, аби тільки її погладити та погодувати. Вся увага кішці, а про нього мов забули. Кинуть що-небудь чи плеснуть води в черепок — ото й усе..." (Галина Римар)