Публікації за тегом: Міфи і легенди

Вітання усім. Цього разу пропоную дві притчі, які я збирала в межах фольклорної практики на першому курсі.  Носії чесно зазначили, що оповідки не побутують у їхній місцевості, а прочитані десь колись у якихось книжках. Тим не менше, цей фольклор заслуговує на увагу. 

"Давним-давно в Карпатах-горах
Жив парубок на ймення Прут.
На небі засвітились зорі,
Додому лісоруби йдуть.
А він, вмостишись під ялину,
Кептар під голову поклав,
Заснув і бачить: в полонині
Бреде красуня поміж трав.
Чи так було, чи то здалося..."
(Марія Яновська)

"Півтора роки тому мені поталанило познайомитися з дослідником білоруської етноастрономії (фольклорного трактування небесних тіл) Цімафєєм Авіліним. Дослідник навіть подарував мені свою однойменну працю. Нижче подаю легенди й повір'я, які я занотувала на презентації цієї книжки." (Ольга Шарко) 

Привіт усім. Цього разу поділюся кількома гарними легендами з мого нещодавнього студентського життя. Це - легенди про Тараса Шевченка, про Томаса Едісона, а також - про кмітливого хлопчину...

"Є подільський славний звичай:
Гість прийшов – дарунки дітям.
Хай живе зелена пам’ять 
У майбутнього про нас."

(Володимир Нагорняк)

У кожної країни світу Сходу, Заходу, Півдня і Півночі були свої правителі. Вони постійно збирали армії та нападали на сусідів. Правитель центральної частини Піднебесної Хуан-ді дбав про благо своєї країни і не любив війни, тому він ні на кого не нападав, а обороняв прикордонні міста. Але поки Хуан-ді відбивав атаки одного противника, інший готував свою армію до нападу. І центр Піднебесної слабшав...

Світ виник миттєво. Боги-камі і матерія дали собі раду: легка і чиста матерія відокремилася від важкої та мутної, утворивши небо і землю. Перші боги з’явилися самі собою та не дали себе побачити. Вони залишалися безстатевими, тому земля являла собою напіврідку багнюку, суміш двох стихій (Інь та Ян). У п’ятому поколінні боги-камі  роз’єдналися на чоловічі і жіночі божества, першими з яких стали бог Ідзанагі та богиня Ідзанамі. Вони отримали від богів-попередників священний спис і настанову перетворити землю на твердь. Вони почали перемішувати багнюку списом, аж доки тверда земля не відокремилася від рідкої води. Так утворились Японські острови. 

"З глибини століть дійшла до нас цікава бувальщина, записана в одному з літописів. Князь Володимир Мономах узяв у полон малого сина половецького хана і тримав у себе як запоруку, що хижі степовики не нападатимуть на Русь. Ханське дитя виросло в златоглавому Києві, у княжому палаці, оточене зручностями й шаною, і його вже не вабило кочове життя. Коли Володимир помер, хан послав по сина свого найкращого співця Ора. Але ні половецькі пісні, ні вмовляння не зворушили юнацького серця. Той волів залишатися в Києві. Тоді як останній засіб старий співець дістав з-за пазухи пучок євшану. Густий запах - аромат степу - розлився в княжій горниці... В одну мить він збудив те, чого не збудили ні слова, ні спів. "Краще у своїй землі кістьми лягти, ніж у чужій славним бути!" - зі сльозами вигукнув ханський син. "І прийшов до своєї землі. Від нього походив Кончак, що розтрощив Посулля, ходячи пішки з кітлом на плечах", - завершує свою оповідь літописець..." (Зірка Мензатюк)

"В одному городищі на березі річки Тетерів жив молодий, але вдатний Мисливець — правнук Слави й Гука, нащадок могутніх гукрів, найкращий стрілець із лука в усій окрузі. Під час довгої лютої зими, коли звірі ховалися в лісових хащах, а людей діймав голод, Мисливець ішов на полювання і приносив до свого селища забитого лося чи дикого кабана. За таке вміння й сміливі вчинки мудрі старійшини-волхви* дозволяли Мисливцеві полювати в Перуновій пущі. О, се була велика честь для стрільця. Адже в лісі, що належав Перуну — грізному богові блискавки і грому, не дозволялося полювати будь-кому. А жінкам заборонялося навіть ступати в цю пущу. Се тому, що похмурий Громовержець жив одинаком, вперто не одружувався після свого невдалого сватання..." (за Сергієм Плачиндою)

"Любилися дівчина з хлопцем. Та дівчина була царського роду, а хлопець — з бідної сім’ї. От довго зустрічалися вони тайком і якось наважилися просити в царя благословення на шлюб. Але батько дуже любив свою дочку, бажав їй щастя й заможного життя, тому не хотів віддавати за бідного. Однак доньці відмовити не міг — дуже вже вона плакала, благаючи не ламати її долі, не позбавляти щастя з коханим. Тому батько буцімто погодився, а сам потай підшукував доньці багатого хлопця. Донька день у день питає: "Коли, тату, призначите весілля?" А батько їй: "Скоро, скоро. От уже шиють тобі весільну сукню із серпанком, посаг готують." Незабаром дівчина відчула, що батько щось лихе має на думці. Вона пішла на берег моря, сіла й зажурилась..." (з української легенди)

"Колись на нашій землі була величезна рівнина, кінця-краю якій не було видно, укрита шовковистими травами, вічнозеленими смереками та ялинами, могутніми буками і яворами, берестами й тополями. Долиною текли потічки та річки, багаті на форель та іншу дрібну й велику рибу. Володарем долини був велетень Силун. Коли він ішов, від його кроків здригалася земля. Розповідають, що Силун добре розумівся на ґаздівстві, мав безліч усякої худоби. Череди корів і волів, отари овець, табуни коней, стада буйволів і свиней паслися на толоках, бродили лісами. А птиці!.. На широкій долині слуги обробляли землю, вирощували хліб, за худобою доглядали, птицю годували. Люди мучилися, від зорі до зорі трудилися, багатство примножували, та не собі, а Силунові..." (з української легенди)

"Мавка моя лісова,
ось аж де ти заховалася…
Чом же ти не озивалася?
Я вже всей світ облітав…
Мавко моя лісова,
чом ти така засмучена?
В мене з весною заручини –
в тебе осінні слова…
Мавко моя лісова…"

(Сергій Губерначук)

"Степанко з великим нетерпінням чекав середини березня - час, коли вони з дідусем щороку ходять до березового лісу збирати березовий сік. Саме в цю пору, коли бруньки ще не з'явилися, а береза вже жене «березові сльози», як називає їх дідусь, вони найцілющі..." (Михайло Трайста)

"...У неділю вранці, ще сонце не зійшло і темрява вкривала землю, а Марія Магдалина і Сальомея спішили вже до гробу Господнього. Вони бачили напередодні, як справедливий Йосиф з Ари- матеї клав тіло Христове у своїй скельній гробниці. А тепер ішли туди з пахучими олійками з мирри й альое*), щоб намастити тіло Вчителя. Коли прийшли на місце, побачили, що камінь при вході відвалений, а гріб порожній. Збентежені, не знали, що це значить — аж ось з’явився над гробом янгол у білій, ясній як блискавка одежі і промовив: "Чому шукаєте живого між умерлими? Чи не провістив Він усе те, що з Ним сталося? Чи не провістив, що третього дня воскресне?" І жінки з радістю відійшли від гробу, щоб сповістити добру новину Його учням і вірним..." (Костянтина Малицька)

"Багато розбійників і злодіїв ховалося в ущелинах диких гір і серед пустель за стародавніх часів. Одного разу, під час подорожі до Єгипту, Діва Марія, Святий Иосиф і Дитятко Христос шукали собі притулку на ніч в пустелі. Але вона була глуха й безлюдна. Лише вічні зорі з любов'ю дивилися на свого Творця, але Господеві угодно було поки що не відкривати перед світом величі Своєї: Його Мати і Святий Йосиф були дуже зморені і поволі йшли в темряві ночі, шукаючи очима жаданого вогника, що дав би їм надію на відпочинок. Аж ось блиснув сподіваний вогник. Подорожні пішли на нього і дійшли до хатини. Постукали..." (Г. Карима)

"Каже мати: "Мій Семенку, десять яєчок візьми та продай їх десь у місті й шапочку собі купи. Бо хоч кожний теє знає, що ти бідний сирота, бо умер наш рідний батько, а я бідна удова,— але свята ось надходять, треба до святині йти, тож не будь простоволосий, бо не люблять сироти. Та вважай, іди уважно, з рук хустинки не пускай, бо ж я гірко працювала і щадила тобі, знай." Взяв хлопчина вузлик в руку, до Єрусалиму йде і радіє і співає - шапочка нова буде! Так дійшов до брами міста, а тут — що за новина? Йде піхота, йде кіннота і юрба йде голосна..." (Ю. Ігорків (Юрій Шкрумеляк))

"Цю легенду розповіли мені піски далекої палючої пустелі. Багато віків пролинуло над тією пустелею, багато караванів пройшло її сипучими пісками, багато марев відбило розпечене, нерухоме повітря її. Давно-давно, багато століть тому бездоріжжям пісків тієї пустелі прямував розкішний караван, серед якого в наметах з коштовних килимів їхали вельможні мандрівники: юдейський цар Соломон і цариця Савська. Ще в себе на батьківщині цариця багато наслухалась про заможність, розкіш, славу та мудрість великого царя і захотіла за всяку ціну побачити все те на власні очі. Проживши в Єрусалимі кілька місяців, тепер поверталася додому, і Соломон провожав свою гостю аж до джерела, де вони мали розлучитися: цар мусів вертатися до Юдеї, а цариця — їхати далі, в країну Савсів, що зветься тепер Абіссінією..."  (Ганна Самойлович)

"З усіх кінців світу сходились віруючі до Матері Божої, щоб розділити з нею радість Воскресіння Христового. З далекого Єгипту, Киринеї, Фригії й Мідії, з Греції й Риму йшли вони курявими дорогами, славлячи Воскреслого. За прикладом Марії Магдалини багаті і бідні, вільні й раби вітали Пречисту Діву червоним яєчком: "Христос воскрес!" "Воістину воскрес!" — і святе благословіння спадало на них. Аж ось наблизилась до Святої Матері молода дівчина. "Христос воскрес!" — привіталась і, схиливши коліна, подала яйце. Немов дорогоцінний камінь засяяло воно на святій долоні. Всі кольори веселки переплелись на ньому в чарівному візерунку..." (Ольга Горянка)

"Коли воскрес Спаситель — пішли до нього на поклін усі квіти землі. Розкішні троянди, солодко запашні фіалки, білі пишні лілеї і безліч інших чудових квітів з любов'ю оточили Воскреслого. Усі вони вдячними кадильницями підносили аромати свої Воскреслому Богові, всі поспішали до Нього, несучи в дар земну красу. Найпізніше за всіх прийшла простенька квіточка з білими, не рівно складеними навколо золотого серденька пелюстками. Вона соромливо стала осторонь інших розкішних квітів, відчуваючи в глибині свого серця сльози болю й сорому за свій убогий простенький одяг..." (Ганнуся)

"Ішла Марія, Божа Мати, зі святим Іосифом у гостину до своєї тітки Єлисавети. Вони втомилися, бо день був дуже гарячий. Дорога вела степом, де росла тільки усохла травичка — ніде ні деревця, ні джерельця. Аж ось серед рівнини вони побачили одним одне невеличке дерево. Під деревом сидів вівчарик. Кругом нього паслися вівці; скубали суху траву, але вона їм не смакувала, бо хотіли пити..." (Роман Завадович)