Український народний переказ "Ой Морозе, Морозенку"

На відео: аудіопереказ "Ой Морозе, Морозенку".

ОЙ МОРОЗЕ, МОРОЗЕНКУ

(український народний переказ)

Завантажити текст українського народного переказу "Ой Морозе, Морозенку" (txt.zip)​

Був у батька Хмеля полковник Морозенко*(1). Вельми славний був лицар. І всюди він перший: і під Жовтими Водами, і під Корсунем, і під Пилявцями та ще й під Кам’янцем-Подільським громив з чернею*(2) кляту шляхту*(3) голопузу. А ще спільно із загонами Максима Кривоноса здобув Високий Замок у Львові.
Кажуть, прийшов на Запорозьку Січ Станіславом Морозовицьким, а став Нестором Морозенком. З власної волі зрікся шляхетської віри, бо не міг спокійно дивитися на гірку долю українського люду, що стогнав у панському ярмі та бунтував проти сваволі й безправ’я. А ще розповідають: мав Морозенко розум за десятьох і кохався в книгах велемудрих. І полюбив його Хмель, як сина рідного, і нарік його, орла сизокрилого, полковником за звитяжні битви. А вже чернь простолюдна йшла грізною силою за своїм полковником. Не лякали її ні вогонь, ні вода, ні гармати військ шляхетських. Де пролетить кіннота Морозенка — засіяне поле гидким трупом ворожим.
Боялася шляхта одного імені Морозенка й за всяку ціну хотіла знищити його. Що тільки не робили підлі пани. Підсилали таємних убивць, робили засідки, три рази стріляли по ньому куплені золотом найманці.
— Козацьке тіло шляхетська куля не бере! — сміявся Морозенко.
Козацько-селянське військо обложило з усіх сторін Збараж, як бджоли вощину. Тісно стало шляхті в замку, що й птиці ніде пролетіти. З луб’янецького горба оглядав Хмельницький поле бою. Кидав проти ворога все нові загони.
— Б’ють козаки панство вельможне, аж пір’я летить! — вигукував задоволено гетьман.
Скликав Хмель своїх полковників на раду й мовив:
— Пан вельможний Ярема Вишневецький просить прислати в замок послів на переговори. Мабуть, надоїла панству здохла конятина... Чи, може, щось хитре надумав підлий Ярема?
Задумались одчайдушні козацькі голови. І зашуміли полковники.
— За що гинули, проливали кров наші смільчаки?
— Шкода людської крові! — з болем сказав гетьман.
— Краще вже шаблюками та порохом розмовляти з ворогом, аніж слухати його підступні слова й брехливі запевнення, — переконував Богун задуманого Хмеля.
— Хто з вас поїде до Яреми? — спитав Хмель.
І вийшов до Хмельницького славний лицар Морозенко. Поклонився шановному товариству й промовив:
— Пошліть мене, батьку Хмелю, і ви, чесне товариство, до пана Вишневецького.
І наступив ранок шостого липня тисяча шістсот сорок дев’ятого року. Ще сонце не сходило, а наш Нестор Морозенко обмірковував з батьком Богданом, що зволить він сказати Вишневецькому. А що скаже хитрий єзуїт*(4)?
На сивому коні в товаристві двох козаків їхав Морозенко до Збаразького замку на розмову з Яремою. Побачили пани, хто до них їде. Жахнулись і скипіли ненавистю. Позбігалася вся знать Речі Посполитої, дали знати Яремі.
Морозенко їхав повільно. Ще трохи — і відчинять перед ним браму до замку з наказу Яреми. Умить сонце зайшло за хмару, потемніла земля, зірвався з шумом вітер. Посипалися зрадницькі кулі на послів Хмельницького. Одна куля влучила в серце Морозенка, друга — у голову, третя — у живіт. І похитнулося козацьке тіло. Та не впав Нестор, а йшов ще декілька кроків. Налякані вельможі щезли з мурів замку. Ще крок-два — і похилився Морозенко на мур фортеці. Помер стоячи лицар славний. Вітер ломив гілля дерев, а з неба ринув, як із відра, густий дощ. Плакало небо, плакала земля за Морозенком.
Під зливним дощем схопили козаки тіло полковника і чвалом привезли до козацького табору в Луб’янки.
Заплакав гірко гетьман Хмельницький над Морозенком. Наказав урочисто поховати його. Тіло славного лицаря на возі козацькому везли по всіх сотнях, полках. Схилялися додолу стяги, лунали постріли з мушкетів і самопалів. Прощалися з полковником. Старі козаки, що не раз дивилися смерті в вічі, нишком утирали сльози. Тяжко сумувала чернь, селяни йшли за возом з похиленими головами аж до могили Морозенка.
Тужний спів... Вибухи самопалів. Тіло Морозенка віддано землі. Біля нього поклали шаблю, даровану Хмельницьким. Коли ж висипали високу могилу, то пішов проливний дощ. То плакала вся Україна за славним лицарем волі. І залунала по всій Україні тужлива пісня:

Ой Морозе, Морозенку,
Ти, славний козаче!
За тобою, Морозенку,
Вся Вкраїна плаче.

З діда-прадіда розповідають, що похоронили Морозенка під селом Критівцями, недалеко ставка Звіринець. Ще сьогодні там видніє могила, козацькою звана, де й недавно знайдено шаблю. Може, вона Морозенкова?

На малюнку: Ой Морозе, Морозенку. Український народний переказ. Олександр Мурашко. "Похорон кошового" (полотно, 1900 р.).

Примітки:

*(1) Нестор Морозенко (Станіслав Морозовицький) — військово-політич-ний діяч доби Хмельниччини. Був дуже освіченою людиною: навчався в Краківському (Польща) й Падуанському (Італія) університетах.
*(2) Чернь — простий народ.
*(3) Шляхта — дрібне польське дворянство.
*(4) Єзуїт. — тут: підступна, лицемірна людина.

За матеріалами: Авраменко О. М. Українська література: підруч. для 5 кл. загальноосвітн. навч. закл. — Київ. "Грамота", 2013 р., стор. 24 - 27.

Більше легенд, міфів та переказів на нашому сайті:

Народні легенди і перекази зафіксували найдавніші відомості про розвиток людства в цілому. Однак немало легенд і переказів виникло в житті кожного окремого народу, відбиваючи його місцеву суспільно-побутову історію. Ці твори мають велике пізнавальне значення, оскільки в них відображено одвічний протест народу проти соціальної несправедливості та зовнішніх загарбників.

Міфи складалися в різних народів у сиву давнину, на перших ступенях розвитку людської культури, ще до винаходу письма, до того, як з'явилися науки. Їх можна розглядати як наївні спроби пояснити явища дійсності, що оточувала первісних людей, як спроби витлумачити причини і наслідки цих явищ. Ми відрізняємо міф від літературного оповідання, навіть зовсім фантастичного, бо у міфа не було автора, якоїсь однієї людини, що його б вигадала. Міф — наслідок колективної творчості народу. Міф ми відрізняємо й від дитячої казки, бо він не призначався для дітей, і в його правдивість вірили як ті, хто його переказував, так і ті, хто слухав переказ. Нарешті, міф ми відрізняємо й від власне історичного оповідання. В нашій сучасній мові міфом ми називаємо щось недійсне, неправдоподібне, нереальне, вигадане, таке, чого не було в історичній дійсності.

Дивіться також:

Притча — невелике усне оповідання повчального характеру про якусь життєву пригоду. Вона утверджує перемогу добра, cправедливості. Притчі - це історії, які передаються від серця до серця, відкривають людям почуте, побачене, але найголовніше - душу. Вікова мудрість, що закладена в притчах, перетворює їх на своєрідну книгу життя, яка допомагає нам зрозуміти себе та наше майбутнє.