Дивіться Різдвяну "Лічилку" від Лесі Храпливої-Щур, "Новорічну лічилку Василя Зайця; лічилку від Володимира Підпалого; лічилку, записану Іваном Манжурою; лічилки Варвари Гринько, Ганни Чубач, Василя Зайця, Лесі Храпливої-Щур, Володимира Підпалого, Володимира Лучака, Сергія Цушка, Людмили Савчук, Галини Мирослави, Наталії Любиченко, Анатолія Камінчука, Грицька Чубая, Сергія Губерначука, Олесі Мамчич, Галини Мирослави, Тетяни Строкач, Наталі Карпенко, Ніни Колодяжної; добірку українських народних лічилок, а також кілька різних збірочок лічилок та жмурилок для дітей.
"Полонені німці зводили цей квартал з любов’ю і розпачем. Спочатку вони тільки боялися, брутальна лайка зависала на вустах, коли охоронець чіплявся поглядом і байдуже погиркував: «Шнель, бидлота, шнель!» Вони не любили цей народ, не любили будинки, які мали тут поставити, але тільки-но звівся фундамент, як щось трапилося з кожною цеглиною: цеглини лагідно лягали в руки, не обривали м’язи і не дряпали шкіру, немовби розмовляли з полоненими про те, що цей будинок міг би бути їхнім, стояти на околиці Лейпціґа..." (Любов Пономаренко)
"Волинь, Волинь... Невольниця і воля...
Осіння смута, картоплищ дими...
Здається, що оберігає доля
Його межи людцями і людьми..."(Любов Пшенична)
"Нелегку зиму пережила молоденька вербиця. Цілу зиму вітрюган намагався зламати її гілочки, дув щосили і пригинав до землі, але вона не здавалася, гнулася, жалібно змахувала руками-гілочками, та не ламалася. І коли несміливе весняне сонце почало голубити землю, і в її скованому стовбурі почало прокидатися життя. Вербиця хотіла розплющити очі, та поки ще не могла - її бруньки не налилися соком, а міцно спали на гілочках. Та не надовго. Під теплими променями сонця сік розтав і побіг по стовбуру. "Годі спати, дівиці-сестриці, весна вже!" - бадьоро співав він, біжучи стовбуром та гілочками. Ось так поступово бруньки почали наливатися соком, набрякати і ставали все більшими й більшими, аж поки не виросли стільки, що змогли відчинити віконечка і показали світу свої пухнасті біленькі голівки...." (Людмила Дорош)
"Для дівчинки Дори сьогодні було справжнє свято — вона нарешті піде у школу, в підготовчий клас. Прощавай, садочок, малюки, виховательки, пісочниця та кубики! Тепер Дора матиме більш цікаві заняття, тепер вона — відповідальна, тому що вже доросла. Їй шість років. Перший день був сповненим хвилювання, бо що ж не кажіть, а таки раз у житті йдеш уперше у школу. А там стільки всього невідомого! Дора була трішки неспокійна. Та й не тільки вона. Інші хлопчики й дівчатка з її класу теж були трішки збудженими, сором'язливими. Та через декілька днів діти вже освоїлися зі своїм новим життям, своїми новими колегами, і на перервах збиралися докупи й спілкувалися. Кожному хотілося бути цікавим, вразити чимось інших..." (Людмила Дорош)
Читаймо цікаві твори для дітей від української письменниці Людмили Дорош, яка мешкає у Румунії та працює редакторкою журналу для українських дітей «Дзвоник»: «Як вітерець азбуку вивчав», «Вовкова вдячність», «Чому Оксанка любила зиму», «Погана звичка», «Несподіване відкриття», «Незабутній день», «Крізь шпаринку в світ казковий», «Наполювався», «Сільські пригоди Ліни», «Андрійко-обливальник», «Вербова гілка».
"З неба зіроньки летять. Стоять дерева срібні. Катруся задивилася на сніжини чарівні, які лягали ніжно на долоні. "Матусю, сніжини-красуні мерехтять і тішать око. Хто ж так вирізьблює їх майстерно?" — Катруся запитала. "Доню, Бог створив світ мудро, тому все навколо сповнене Любові та Добра. Радість буття — це фарби різнобарвні," — матуся їй відповіла." (Людмила Кибалка)
"У синьому небі вставало вранішнє Сонце. Його радісно вітав соняшник, який ріс на городі. Над ним весело гули бджілки. Одна з бджілок запитала в соняшника: — Кажуть люди, що ти — дитя Сонця, тому постійно прямуєш за ним. А чи так воно? — Так, колись чорні хмари нависли над землею і надовго закрили злотозоре Сонце. Люди звернулися до Бога: вдень і вночі молилися. Сонечко знову засяяло на блакитному небі. Умить його тепле проміння зігріло все навкруги. Крім того, Бог подарував людям насіння, з якого виріс я для того, щоб Сонечко було не тільки на небі, а й на землі. Щодня мандрую я за світилом, адже ми дуже схожі, — відповів соняшник." (Людмила Кибалка)
"Що це? Жалібне нявчання розітнуло тишу в кімнаті. "Катерино, тобі не здається, що десь нявчить кошеня?" – запитала матуся. "Це в мене з портфеля. Воно таке беззахисне й маленьке. Мамо, так настирливо просилося на руки, то я сховала його." "Донечко, у нас вже є кішка. Зараз почує, але краще не дратувати її. Що ж робити? Показуй того, хто так скиглить, аж за серце бере." Катерина дістала справді кошеня, як клубочок, біленьке й пухнасте, яке трусилося чи то від холоду, чи то від страху. Зачувши журливе скиглення, кішка Багіра почала бігати навколо них. Дівчинка притулила крихітку сильніше до себе, ховаючи від неї, бо думала, чи не образить випадково..." (Людмила Кибалка)
""Ви остаточно вирішили вдочерити Віру?" "Так", – одностайно відповіли Іван і Любов. "Мабуть, вона не сказала, – раптом директор дитячого будинку замовк, але за мить продовжив, – що у неї є сестра. Погодьтесь, варто врахувати думку дитини. Віра дуже дружна з молодшою сестрою. Розлучати? Підійдіть до вікна, будь ласка. Подивіться..." Дівчата сиділи на лавці, обнявшись, уважно розглядали подарунки, які щойно принесли названі батьки. Ніхто не чув їхньої розмови, але дитячі очі – вони про все повідають – світилися вогником радості..." (Людмила Кибалка)
"Добро крокувало стежкою в саду. Попереду побачило їжака з рум’яними яблуками на спині. Раптом одне скотилося на землю. Маленьке чудо намагалося знову нанизати яблучко на голочки, але це йому не вдавалося. Добро зупинилося та допомогло їжачку, бо знало: смачні яблука він несе для малечі, яка з нетерпінням чекає на нього..." (Людмила Кибалка)
"Журавель, прилаштований біля колодязя для витягування води, сумно дивився вслід птахам, які відлітали у вирій. Щодня дивився в небо і мріяв про крила, які понесли б його кудись у невідомі землі світу. Якось до нього підійшли стомлені дідусь з онуком, яких мучила спрага.
– Дідусю, а як ми дістанемо воду з криниці? – запитав онук.
– Нам поможе дерев'яний журавель, – відповів дідусь. Підійшовши ближче до нього, промовив..." (Людмила Кибалка)
"Діти з нетерпінням чекали зимових розваг. Ось прилетіла Зима на кучерявій хмаринці. Не до снаги Зимоньці виконати всі бажання малечі, тому звернулася до Морозу..."
(Людмила Кибалка)
"Вітер жбурляв сніжинки у вікно. Закрутила, завертіла снігову карусель хуга. Катерина не могла спати, бо думки про малого пухнастика мучили. "Де зараз кошеня? Холодно? Завтра погодую його... Надворi зима", - вона міркувала, ховаючись під теплу ковдру. Кожний день кошеня її зустрічало, даруючи котячу пісню..."
(Людмила Кибалка)
"Щодня літо поспішало до саду, збирало росу, а потім брало пензлик і відро з фарбою для того, щоб розмалювати кожну ягідку. Сонечко приходило на поміч Літечку: лагідним промінням розчісувало траву в полі, доглядало за квітами..." (Людмила Кибалка)
""Усі кажуть, що Святий Миколай приносить подарунки. Щороку пишу йому та прошу песика, проте отримую зовсім інше. Сьогодні я не буду спати, чатуватиму на Святого Миколая", — міркував Сашко й виглядав у вікно, пильно придивляючись до темряви, але сон зморив його. Уранці Сашко знайшов подарунок під подушкою. На жаль, це був не пес, а нічого не вдієш..." (Людмила Кибалка)
"Серед зеленого поля майоріли кульбабки, ромашки, волошки… Над ними літали різнокольорові метелики. Кругом краса! Якось долинула до однієї жовтоголової кульбабки розмова дідуся з онукою, яка збирала квіти для свого віночка. "Дідусю, ця квітка — одне велике сонце, яке вранці будить мене", — промовила дівчинка і спрямувала свій погляд на кульбабку...." (Людмила Кибалка)
"Лев пишну гриву має.
Еге, кожний тікає –
Великий звір лякає."(Людмила Кибалка)
