Казка "Місто без квітів" - про те, як дві сміливі маленькі дівчинки змогли змінити ціле місто і людей в ньому. Із темного, сірого міста без єдиної квітки, без єдиної рослинки - воно перетворилося на квітуче місто-сад з радісними і щасливими людьми в ньому, які вміють радіти життю, танцювати і співати пісні. Дівчатка змогли подолати усі перепони, вибратись у світ, що існує поза межами міста, і повернутись до нього з квітами та насінням... Дуже повчальною є для нас усіх ця дитяча казочка відомого українського письменника Валерія Шевчука.
Казкова історія Валерія Шевчука про дівчинку-сиротинку Зеленоочку, яка ніколи не бачила своїх маму і тата, і блукає світом, працюючи в наймах у різних людей, яка вчиться душею розрізняти добро і зло, пізнає природу, рятує нужденних... Щось у цій казці для дітей є таке, над чим варто було б замислитись і дорослим...
«Чарівне намисто» — видання особливе. І цікаве во но передусім тим, що відомий письменник Василь Королів-Старий (1879— 1943), котрий змушений був свого часу друкуватися за межами батьківщини, написав цю книжечку для українських дітей за сюжетами світового фольклору, наблизивши їх до реалій українського життя. Головними героями в казках виступають вродливі, працьовиті, люблячі дівчата. Письменник вважав, що змальовані в творах благородні почуття та високі ідеали потрібні людині так само, як чарівне намисто для прикраси, бо вони збагачують і очищують душу, дають змогу повноцінно розвиватися особистості й гармонійно сприймати світ.
У казочці «Хуха-Моховинка» Василь Королів-Старий оживляє, переосмислює по-своєму образи фольклорно-казкових представників «неіснуючого, невидимого світу». Автор показує алегоричні фольклорні образи добрими і веселими, вчинки яких здебільшого приносять людям якусь користь. Казка відзначається самобутнім сюжетом, мовним багатством та легкістю сприйняття. Василь Королів-Старий своїми цікавими розповідями-казками допомогає читачеві розширити межі уявлення про довколишній світ природи і людини.
"Хрипка придбала собі це наймення з того самого часу, як стала Поторочею. Мало хто знав її молодість, бо прийшла вона з чужої, далекої сторони. Сама ж вона була неговірка, як і всі Поторочі, й ніколи нічого не розповідала про себе. Та й не було кому щось розповідати, бо Поторочі живуть собі цілком окремо від іншої Невидимої Сили і майже не бачать інших створінь. Вони здебільшого сидять тихенько по старовинних руїнах, покинутих будинках, пожарищах, старих млинах та пустках. Ніхто до них не приходить, так само й вони ніколи не виходять поза межі свого житла. Живуть самітно, цілком одинокі й тільки по черзі з'являються під Івана Купала на Лису гору. Часом ще їх викликає до себе Біс, щоб дати наказ перебратися на нове сідло. Мовчки приймають вони ті накази й нечутно переходять до нового житла, де й лишаються до іншого наказу. Там вони справно виконують свою невелику повинність: не допускати живих створінь до життя в небезпечному помешканні..." (Василь Королів-Старий)
Хто такий Василь Костевич Королів, який друкувався під псевдонімом Василь Королів-Старий, та що він створив літературі, зокрема - для дітей; як складалася його доля та - читайте у цій статті... Також дивіться його найвідоміші казки «Хуха-Моховинка», Мавка Вербинка", "Нечиста сила" та збірку казок про дівчат "Чарівне намисто".
"За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить. Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз. Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало. Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги..." (Василь Мельник)
"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)
"Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного. Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів. "Чого він гнівається?" — подумав Веприк..." (Василь Мельник)
Казка Василя Симоненка у віршованій гумористичній формі утверджує оптимістичний, життєрадісний світогляд, силу дружби та взаємодопомоги. «Плачем горю не поможеш», — говорить народна мудрість, тому треба навчитися керувати своїми емоціями, завжди сподіватися на краще.
Життя Василя Симоненка було коротким, як спалах. Та живе його щира й прониклива поезія, що, за словами Олеся Гончара, вийшла із самих глибин народного життя. Вона виспівана з мудрості народу, з його горя і звитяжної боротьби. Звідси цей непоборний дух, яким вона пройнята, звідси та розпашіла пристрасть, яка буяє в ній…
"Лесик, Толя й два Володі
Сумували на колоді.
Лесик скаржився: «Хлоп'ята,
Страх як тяжко жить мені —
Слухай маму, слухай тата,
Умивайся день при дні.
Ох, і тяжко жить мені!»
Толя теж сидить бідує,
Вилива жалі свої..." (Василь Симоненко)
"А й справді, чому рипить сніжок? Не знаєте? То я вам розповім.
Якось ішов лісом Дід Мороз. Нечутно, по м'якому, наче вата, сніжку. Стомився. Присів на пеньок, а мішок з гостинцями поруч поклав. Довгу бороду гребінцем розчесав. Дивиться, аж під ялинкою зайчик сидить і плаче..." (Василь Струтинський)
"Уздовж алеї парку біг хлопчик. Був ясний весняний день, на деревах співали пташки, серед квітів літали барвисті метелики. Хлопчикові було весело. Він біг, розмахуючи руками. Уздовж алеї росли маленькі липки, їх недавно посадили. На гілочках зеленіли ніжні пахучі листочки. Хлопчик зривав їх і кидав собі під ноги. Потішався. От зупинився біля однієї липи. Та не листочок відірвав, а цілу гілочку відчахнув. Гілочка впала додолу. Хлопчик на хвильку зупинився, глянув на тремтячі листочки. Глянув і на липку. З північного боку зяяла ранка... Хлопчикові стало жалко липки, та жалість у його серці жила недовго. Бо надворі був такий радісний сонячний день... Хлопчик переступив гілочку й побіг далі. Минуло багато-багато літ. Хлопчик виріс, став дорослий. І діти його повиростали..." (Василь Сухомлинський)
"У одного батька троє синів - маленьких хлоп'ят. Ввечері батько питає хлопчиків:
— Розкажіть, як ви сьогодні прожили день...."(Василь Сухомлинський)
"Над зеленим лугом літали два метелики. Один білий, а другий червоний. Зустрілися, сіли на зеленому листочку та й хваляться. Білий метелик говорить: "Мої крильця найкрасивіші, бо я схожий на білу хмаринку." А червоний метелик і собі хвалиться..." (Василь Сухомлинський)
"Є в сухому степу колодязь. Біля колодязя - хатка. В ній живуть дідусь із внуком. Біля колодязя на довгій вірьовці відро. Ідуть подорожні, заїзджають до колодязя, п'ють воду, дякують дідусеві. Стерлась вірьовка, перервалась, упало відро в глибокий колодязь. Немає в дідуся другого відра. Нічим води витягти, щоб попити. День не п' ють води дідусь із онуком, два дні не п' ють. Мучаться від спраги...." (Василь Сухомлинський)
"Край села живе вдова з трьома синами. Два сини вже дорослі юнаки, високі, ставні, славні, красиві. А третій - підліток Юрко - маленький, тоненький, мов очеретина. Було це взимку. Впав глибокий сніг, дме північний вітер, тріщить мороз. Мати говорить - немовби сама до себе, але щоб і сини чули: "Холодно, діти. А дров немає... Кому ж за дровами йти?..." (Василь Сухомлинський)
"На дереві сиділа білочка. Вона їла горіх. Смачний, бо аж очі заплющила. Крихітка горішка впала на землю. За нею друга, третя. Багато крихіток впало на землю. А стежечкою між травою бігла Мурашка. Поспішала по їжу маленьким мурашенятам. Вона прямувала на баштан: чула, що там є багато солодких крихіток кавуна. Раптом чує - падають з дерева крихітки горішка. Попробувала Мурашка - горішок запашний і смачний...." (Василь Сухомлинський)
"У темному лісі, в глибокому яру спали два вітри. Ласкавий Вітер — хлопець з синіми очима. А холодний Вітрюга — дід з колючою бородою. Прийшла зима. Сонечко не могло піднятися високо над землею. Білі сніги вкрили поле. Зашуміли тривожно верховіття дерев. Прокинувся в глибокому яру холодний Вітрюга..." (Василь Сухомлинський)
