Василь Мельник
МАЛЮНОК НА СНІГУ
Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного.
Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів.
— Чого він гнівається? — подумав Веприк.
Глянув вгору: звідтіль колючий сніг сиплеться. І такий густий, що у лісі враз темно і лячно стало. Хтось гілки почав ламати й кидати на землю, на потік.
Злякався Веприк. Стрибнув через колоду. Аж під горою опинився. Хотів заплакати. Та згадав, як мати повчала:
— Ти, Веприку, коли заблукаєш далеко, і не зможеш до домівки своєї повернути, заспокойся спершу. Тоді на дерева поглянь. Там мох росте. З якого боку його більше виросло, де гілля на деревах густіше,— у той бік і стежка додому стелиться...
— Тільки де ж тут дерева? — замислився Веприк.— Тут крутобока гора. А оті кущики? — підійшов до розлогої ліщини. Обдивився навколо. Самотньо Веприку. Знову пригадав, як мати вчила:
— Будь завжди сміливим! Не бійся перешкоди перед собою...
— А я не боюся,— підбадьорував сам себе.
Раптом Веприку здалося, що на нього дивляться великі, круглі жовті очі.
— Хіба може бути два місяці на небі? Чи, може, то страховисько таке? Але ж всюди білий день.
Приглянувся Веприк.
Почав тонку й довгу гілку з ліщини виламувати, а страховисько само злякалось, вдарило крильми — тільки й бачив його Веприк.
— То була справжня сова,— здогадався Веприк і заходився з довгої гілки коротенькі палички робити.
Тим часом вітер вщух і сніг таким іскристим став!
— А що,— стрепенувся Веприк,— коли я себе ось цими паличками намалюю. Мати втішиться, коли зустріне мій малюнок...
Взяв дві палички, трикутника з них на чистому снігу зробив. Потім до них чотирикутник приладнав. Від чотирикутника вниз палички приклав — ніби ніжки й хвостик вийшли. А ще коли біля трикутника навкіс одну паличку поклав — справжнє вушко випнулось.
— Хіба я такий сумний?
Обійшов навколо малюнка. І почав ніжки з паличок у другий бік перекладати. Так їх розмістив, що на справжні хвостик та вушко схожими стали. Радісно стало Веприкові. Оглянувся довкола. Неподалік великі дерева запримітив. І відкіль більше мох зеленіє, та гілля рясніше — вибрав стежку й, підстрибуючи, радо помчався до рідної домівки — могутнього буку...
А малюнок усміхненого Веприка так і залишився під кущем ліщини, щоб тій не було сумно холодну зиму зимувати...
За матеріалами: Василь Мельник. Веселчині стрічки. Казки та оповідання. Художник Софія Скачко. Чернівці, 1991, стор. 26 - 29.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
Василь Мельник. "Дядько Мороз" (казка для дітей)
"За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить. Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз. Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало. Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги..." (Василь Мельник)
"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)
