Василь Мельник
ЧИЙ КОЖУХ?
Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку.
— Чого не вітаєшся? — тихо й лагідно запитала Димка.
— Хіба в тебе є така ошатна китичка?
Китички у Димки не було. І сусідка зніяковіло примовкла.
— Не хочу більше з тобою гратися,— пробуркотів Кнопик і пострибав чистим, пухнастим снігом.
Сумно стало Димці.
Боляче. Адже вона не робила нічого лихого сусідові. Завжди ділилась новинами, іграшками, сніданками чи вечерею.
— Звичайно, приємно, коли у тебе є червона китичка,— міркувала Димка, повертаючись до своєї домівки.— Попрошу бабусю, щоб подарувала мені два блискучих чорних гудзики. Злагоджу собі з них буси... І хай тоді Кнопик думає про мене, що хоче... Коли попрохає, то один гудзик я подарую йому. Так скажу бабусі...
Бабуся не відмовила Димці. І вже незабаром йшла по пухнастому і чистому снігу скверу Димка з двома блискучими чорними гудзиками на шовковій нитці.
Раптом, наче з-під снігу, перед нею з'явився наляканий Кнопик.
— Там страховисько! — сказав тремтячим голосом. Димка ще ніколи не бачила страховиськ, тому спокійно відповіла:
— Подивимося разом.
Кнопик, трішки оговтався, погодився.
— Ти першою підеш.
— Гаразд,— відказала Димка.— Тільки стежку покажи...
— Он там, біля паркану.
Димка ступила першою. Озираючись на всі боки, за нею рушив Кнопик.
— Яке ж це страховисько? — підійшла до паркану і, розгорнувши пухкий, чистий сніг, весело запитала Димка,— це справжній кожух. Ось мохнаті рукави... Поглянь...
Кнопик ураз посмілішав. Змінився весь. Вуха настовбурчив.
— Це мій кожух. Я його знайшов,— крикнув голосно.
Кожух був старенький, невеличкий, гаптований блакитними та червоними нитками з боків, а знизу стрічка коричнева була пришита.
— Мій кожух! Не віддам тобі,— зухвало заявив Кнопик.
— Але ж я його першою зі снігової пороші взяла,— знітилась Димка.
— Він мені з неба впав,— не здавався Кнопик, тягнучи кожуха за рукави до себе.— Я просто хотів переконатися, чи ти справжня небоягузка,— густо закліпав він очицями.
— Не боягузка,— ствердила Димка.— Коли ти так наполягаєш — забирай кожуха.
Кнопик відтяг кожуха вбік і переможно на ньому розлігся.
— Він тебе не буде гріти,— сказала Димка.
— Це ж чому?
— Тому, що ти такий...— одвернулась від Кнопика й почала зі снігу ліпити круглу кулю.
— Що ти робиш такого? — поцікавився Кнопик.
— М'яча,— відказала Димка.
— Хіба із снігу м'ячі роблять?
— Сніговик у мене буде...
— Сніговик? — аж дух перехопило у Кнопика.— Я теж хотів би сніговика навчитися робити.
— Ставай поруч... Роби ось таку білу кулю, як я...
Кнопик погодився.
— Мого меншого м'яча поставимо на твого більшого — і вийде у нас справжній сніговик... Хіба ти не бачив справжнього сніговика?
Кнопик хотів зізнатися, що бачив, та, глянувши на свою червону китичку, сказав:
— Такого, як у нас буде, ще не бачив...
— Тоді дивись...
— Димка взяла свою білу снігову кулю й поставила на більшу кулю Кнопика.
— Хіба це сніговик? — невдоволено промовив Кно- пик.— А де його рот, очі?
— Коли б почепити твою китичку, він видався б дуже кумедним...
— Мою китичку?
— Егеж... А з моїх гудзиків зробимо йому очі...
Кнопик помовчав, а потім сказав:
— Бери мою китичку. Подивлюся...
Димка відв'язала у Кнопика червону китичку, і сніговик враз ожив червоним носом.
— Зніми з мене гудзики,— попрохала Кнопика,— й примости їх вище китички.
Кнопик так і вчинив.
— Який він смішний, цей сніговік,— радо сказав.
— Давай в кожуха його одягнемо, щоб вночі він не змерз,— запропонувала Димка.— Він дякувати нам буде.
Засвітилися у Кнопика очі. Він швидко почав одягати кожуха на сніговика.
— Правда, кумедний наш сніговик? — запитала Димка, допомагаючи шовковою ниткою підперезувати кожуха.
— Тепер же всі на нього будуть дивитися...
— І скажуть:які дружні сусіди Кнопик та Димка.
За матеріалами: Василь Мельник. Веселчині стрічки. Казки та оповідання. Художник Софія Скачко. Чернівці, 1991, стор. 26 - 29.
Дивіться також на "Малій Сторінці":
"Могутній бук, що ріс між крутобокими горами над гамірним потічком, для смугастого Веприка був найріднішою домівкою. Тут він вперше віднайшов смачний горішок. Тут він любив качатись у пухкій траві і листі, вчився стрибати через оброслу мохом колоду. Не вгледів малий Веприк, як осінь ліс перефарбувала у свої розкішні кольори, як могутній бук почав своє листя на хвилі трусити. А незабаром зима снігу накидала навкруги білого, пухкого і холодного. Зрадів першому снігові Веприк. Ковзанку влаштував від бука до потічка. День катався, другий і не страшно йому було ні снігу, ні колючого морозу, ні того, що матері не було поруч. Якось уранці, як тільки Веприк прокинувся, чогось раптом бук сердито гіллям загудів. "Чого він гнівається?" — подумав Веприк..." (Василь Мельник)
"За сивими хмарами, високо в небі, де Місяць-молодик пасе золоторунні отари зірок, живе дядько Мороз. Не хатина у дядька — справжній палац. Двері різьблені, а на вікнах — візерунки, вгорі на гострому шпилі срібний човник горить. Коли сади та діброви, ліси і гаї своє вбрання поскидали й приготувалися до довгого сну-відпочинку, спустився на землю дядько Мороз. Була в нього шапка-бирка, мов з молока, довгий білий кожух з туману, на срібно-золотому поясі — чарівне кресало. Біля лісової заводі присів на старезний пеньок, вуса мов з льону пригладив, кресанув чарівним кресалом об берег — білі холодні іскри посипалися навкруги..." (Василь Мельник)
"Кнопик та Димка були сусідами. Жили у великому місті, у високому будинку. Будинок світлими вікнами, наче блакитними очима, дивився на недалеку річку та ліс. Зустрілися Кнопик та Димка на прогулянці у тихому сквері, що півколом розлігся над берегом річки, як загостила на землю зима. Вийшов Кнопик на прогулянку поважно з вогнисто-червоною китицею під шиєю на блискучому паску. Стрівшись з Димкою, не привітався. Вдав, що не помітив сусідку." (Василь Мельник)
