"Спокійна й часто замріяна дівчина, з червоними, як ягоди калини на морозі, губами, та великими карими очима, які здаються бездонними (можливо, ви її знаєте), Калинка Калинюк, обожнює слухати старовинну музику, блукати садом, який завжди такий мальовничий, любить ніжно притулятись до виструнчених у небо дерев, обіймає їх, ніби вони м’які іграшки, полюбляє збирати росу в розтулені чаші долоньок і пестити пучками пальчиків тоненькі травинки, не забуває ручкатись з м’якими гілками кущиків, гасати за яскравими метеликами, навприсядки вичікувати на стрибки коників у траві, пильнувати за неповороткими равликами, лоскотати мурашок, розплутувати лабіринти павутиння, годувати гомінких і невсипущих пташок. Безумовно, що це не все, чим переймається дівчинка. Побіжно зауважу, що Каля уміє переміщуватися так тихо й делікатно, що перехожим видається, ніби дівчинка — повітряна акробатка, яка легко рухається по натягненому над землею, немовби міцна павутина, нотному стані. Іноді Калинуся подовгу засиджується в якомусь квітнику, оповідаючи свої історії квітам, прислухаючись і придивляючись до їхньої схвальної реакції або стебельцями, або й голівками, їй неймовірно важливо, щоби квітоньки її почули..." (Галина Мирослава)
"Відтоді, як Ромчик навчився рахувати до десяти, його світ розширився — він почав виявляти зовсім нові значення в знайомих словах, тим більше новенькі в новесеньких для вуха хлопчика. От почує якесь слово, в якому сховалась цифра, та й біжить до мами, матуся передусім!, а як нема її поруч — до тата, а вже як і татко далеко, до когось, хто його доглядає на ту хвилину, аби поділитись своїм відкриттям і спробувати витлумачити слово. Щасливий такий, аж усі навколо ощасливлюються! Питає якось і мене: — А ти знаєш, хто такий одинчик? А я у відповідь: — Спробуй вгадати. — Пальчик? — намагається довідатись Ромко, показуючи свій мізинчик. — Ні, Ромасю, — кажу, — пальчики поодинці не живуть, вони не самотні. Одинчик має бути один. — Пінгвінчик, який загубився, сів на крижину й плаче? — підскакує Романчик..." (Галина Мирослава)
"Мені стало смішно. Не міг не розсміятись – перед очима якось зненацька постало життя. Моє життя! Виявляється, його можна намалювати на одній маленькій картинці однією маленькою фігурою. Я не знав, як це сприйняти – реготати, а може ридати?! Таки кумедно – цілісіньке життя працювати на одному місці та ще й вчителем географії, який нічого, крім рідного села, не бачить. І часи минулись, коли несамовито несло бажання вирушити в незнані світи. Коло завжди замикалось – дім, робота, робота, дім. Заледве на проплати необхідного вистачало. І з думкою змирився, що втілити в життя мрію бачити світ навряд чи вдасться – не та держава, не ті батьки, не та посада, не ті клопоти. Сиди й не рипайся. Довелось вгрузати по вуха у вчителювання, вибравши світ віртуальних фантазій. І що воно, зрештою, принесло?!.." (Галина Мирослава)
"Чотирирічний Мирончик, рихтуючись до сну, дістав з-під подушки м'якого клаповухого слоника та міцненько, як це робив мало не щоночі, притулив флісову іграшку до себе й слухав засинаючи голос матусі, що читала його улюблену ''Рябу казку'' з ''Кольорових казок'' Іманта Зієдоніса. — ''Час від часу, як читатимете цю казку, позирайте в дзеркало — як там ваші очі. Якщо рябіє, то час і відпочити'', — завершила читати матуся й поправила подушечку й коцик. Трошки згодом звична подушка, чого й слід було очікувати, вискочила з-під голівки малюка й скотилась на край, а вірний добрий слоник натомість відразу заступив її місце. Роль подушки слоник завжди виконував залюбки, чим допомагав малому солодко й спокійно спати, згадуючи приємне через запаморочливо цікаві сни..." (Галина Мирослава)
"Осінь-осіничка,
Сіно і пшеничка,
Шарудіння, шелест,
Схрипування, вереск,
Лопотять листочки
І ростуть грибочки,
Як дощі й тумани.
На всіх калюж стане!"(Галина Мирослава)
"Світланка любить спостерігати й вигадувати якісь теорії. Її світ переповнений постійними здивуваннями, запитаннями й несподіваними відкриттями. Кожен новий ранок ніби скроплює дівчинку парфумами натхнення й наповнює неабиякою наснагою. У інтернеті Світланця веде свій блог, куди по можливості постить свої чудернацькі багатоколірні зображення, які мама жартома називає постабстрактним живописом. Учора взагалі був особливий день. Коли пополудні Світланя верталась зі школи, вона зауважила, що двоє людей, що йшли попереду й тримались за руки, виписують своїми тілами кириличну літеру ''м'' або латинську ''w'', якщо дивитись на ''м'' згори, з неба, ніби мимоволі кажучи ''ми'' українською й ''we'' англійською мовами. Дівчинка навіть пожалкувала, що її батьки полюбляють ходити не так гарно, а попідруки. Прийшовши додому, Світлана схопилася за олівці й намалювала два дерева, що взялись за руки ледь піднятими гілками, сфотографувала й виклала світлину в інтернеті..." (Галина Мирослава)
"Якось метикуватий Матвій, якого діти жартома називали Метью, щедрий Даміан, вдома усі його кликали Демко, і максималіст Максим, що намагався усі завдання виконувати якомога краще і дратувався, коли не виходило, почули, що поруч з селом Хоробрів на Сокальщині, звідки їхній рід по одній з бабусь, розташоване село Старгород. Назву Старгород вони чули раніше, бо на світі чимало Старгородів, навіть ресторан поруч зі школою так називається, але що сокальський Старгород відомий ще з трипільських часів, дізнались уперше. - Хто такі ті загадкові трипільці? - відразу вирвалось у Максима. - Чому в слові трипільці зашифрована цифра 3? - загорівся бажанням довідатись Матвій. - Які пам'ятки по собі вони залишили? - закрутилось ґвинтиком у Демковій голові. Та з ними поруч не було жодного дорослого, а до вечора кожний з братів призабув, що мав би понавипитувати..." (Галина Мирослава)
"води лишають сліди
завжди...
в усьому
повсюди
почерезсерце й роки
допоки дихають груди
поки пливё твій пліт
і серце твоє не зніміло
води розтоплюють лід
доторками
до тіла..."(Галина Мирослава)
"Ми звертались до неї лише так: Франя Франківна. До інших сусідів звичніше: Ірка, пані Ганя, баба Міля, тітка Оля. Лише пані Франю називали по батькові. Згодом, коли до нашого будинку підселилась Феофана Францівна, ім'я якої за кілька днів ми спростили до Фана, часом у нас виривалось замість Франя, повне ім'я якої Франка, Фаня. Франя Франківна вирізнялась з-поміж наших сусідів не лише іменем, передусім гордою поставою. Не помітити високу й струнку Франю Франківну навіть у великому натовпі здавалось неможливим. Хоча говорила вона мало, дивним чином усі її слова й дії запам'ятовувались і продовжують жити з нами, хоч і минуло багато років... Чоловік Франі Франківни теж мав досить дивне ім'я — Филимон Флоріанович, але таким помітним нами, як його половинка, не був, може бути, що його наші сусіди теж зауважували, та ми двоє ним не цікавились зовсім. Якось ми наважились запитати Фаню Франківну про те, чому у неї таке дивне ім'я. І почули відповідь..." (Галина Мирослава)
"поміж загравами
крізь дим і крізь пітьму
йде в безмір кільчик сну
поза тремтіння
лишає болі
і вогні
і тління
співбути з вічністю
хоч мить
на цій землі"(Галина Мирослава)
"усе що є
за мить збуває
розплющиш очі
вже й нема
час твій до подиху стискає
війна
ані паркану
ні обійстя
ані води
ані хлібця..."(Галина Мирослава)
"твоє поле засіяне
давниною
житами
жити б
літаючи
роками
віками
вільним небом
у вільному світі"(Галина Мирослава)
"Я розшукую одного хлопчика. Скоро буде рік, як намагаюсь його знайти. Це дивна історія. Одного літа ми з батьками гостювали цілісінький тиждень у маминої двоюрідної сестри в Одесі, в центрі Лузанівки*. Я вперше побачила море саме тут і вперше саме тут на великому пляжі спробувала креветки, їх пропонували місцеві люди, що ходили поміж лежаками, матрацами, рушниками, розстеленими просто на піску. Креветки були надзвичайно привабливі, і ми їх лузали як насіння, ще й сміялись:"От звідки назва Лузанівка''. Щодня на лузанівському пляжі на березі Чорного моря ми бачили худенького хлопчика, який мимоволі ставав центром уваги відпочивальників. Він мав незвично білу шкіру, чимось схожу на вершкове морозиво, від погляду на яку ставало дещо холодно..." (Галина Мирослава)
"спи спи спи
сни сни сни
любий мій маленький
славний козаченьку
спи спи спи
сни сни сни
зірку в небі досягни
місяця торкнися
хмарами пройдися.."(Галина Мирослава)
"за хрестами колючого дроту
у ''фільтраціях'' концтаборів
без вини відбирає свободу
хто до неї сам не дозрів
ґвалтувати готовий тіло
розтоптати пройтись по тобі
жеб відчути що має силу
над тобою
о ні
далебі..."(Галина Мирослава)
"чи впізнаєш її після злочину
коли вона відсиджується
у шовковистому коконі
з ниточок брехонь
шарами яких повністю обмоталася
тиха
завмерла
непомітна майже..."(Галина Мирослава)
Галина Мирослава. Поезії
"чи та ти
котра
стоячи по вуха в шумах
уміє читати простір
занурений з головою в хустини* туманів
що приховують сльози на очах..."(Галина Мирослава)
Галина Мирослава. Прозові твори
"Він пишеться Швайка. І не випадково. Шило, як кажуть, не в тому місці. Шварний, однак не швайкало — не шейкається з місця на місце без потреби. Казали, що він шваб, може й так. Вимову має нечітку, тому кличуть його в містечку Швельбавий, та він не ображається. Добрий дуже. З усіх сил старається говорити гарно, не швандрикати, не шварґотати, а коли швидкає — не виходить, змазується. Для його роботи важливіші руки. Працює шевчиком. Має свою шевню, там і шевцює, і готує чоботи до шварцу. Часом принесуть такі, що вже варто швирдиць або швиг, а він шварунок знайде, шварком постукає, щось швигне, десь замінить, швари попідтягує — ніколи не зноситься. І все швидко-швидко. Знайшов собі пару шевчина. Тепер працюють удвох з шевчихою. А ще він, можете від здивування шваркнути, мій шваґер. Отак!" (Галина Мирослава)
"...Тільки-но жінки піднялись сходами до Славка, під ногами земля пішла ходором – по селу вдарила артилерія. Один за одним посипались будинки, а з їхньої хати залишилась лише половина.
– Сідайте, – гукнув до них сусід Сергій зі своєї машини, виїжджаючи неподалік на дорогу.
Усі Сергієнки вскочили до машини. Перестрашені й розгублені.
– Слава Богу, що живі, – кинув Сергій, теж Сергієнко, хоча й не родина, і помчав по дорозі, віддаляючи й віддалюючись від страху й небезпеки, – Все буде добре. Головне – живі. Решта – наживне. Якось наладиться. Нам уже нічого не страшно.
– Слава Україні! – виголосив Славко.
– Героям Слава! – відповіли як один всі разом." (Галина Мирослава)
"Антон біг до хати, переповнений бажанням сповістити мамі про сьогоднішній незабутній урок української мови. І коли неня відчинила двері, він тут же з піднесенням випалив: "Антоніми".
— Які антоніми? — не второпала матуся.
— Борислава Остапівна пояснювала нам, що таке антоніми. Розумієш? — і продовжив відхекавшись. — Усі в класі розвернулись до мене, а дехто навіть у долоні заплескав. На честь Антона.
— А, — блимнула очима мама. — Вам Борислава Остапівна сказала, що на честь Антона?!.." (Галина Мирослава)
