"Ми з братиком їдемо з батьками на гостину. Тато сидить за кермом, ми з мамою товчемося ззаду. Дорога зовсім замашинена. Хоч нам треба поспішати, всі авта вишикувались рядами й не рухаються. Тато комусь телефонує. Я мовчу, хоча дуже хочеться його питати, а ще більше — радити, та я знаю, що він не любить втручань у розмову. Чую, що татко комусь пояснює: "Ми стоїмо". Мій маленький братик відразу реагує, звертаючись голосно до мами: "Мамо, але ж ми сидимо". Мама вказівним пальцем дає зрозуміти, що не слід так говорити, а коли тато вимикає телефон і кладе набік, пояснює: "Тато вибачався, що не встигаємо, він говорив про транспорт, а не про нас. Машина не може зараз їхати — вона стоїть нерухомо в черзі за іншою машиною, яка теж завмерла в очікуванні. Ми, пасажири, дійсно сидимо, але навіть якби ми лежали або лазили по машині, тато б промовив, що стоїмо, міг ще сказати, що застрягли"..." (Галина Мирослава)
"Для сімейного читання. Дошколярикам старшого віку.
Абетка (ігрова) "Викрутасик" з присвятою жартолюбчикам у двох книжках:
I. Від А до Л (16 літер);
II. Від М до Я (16 літер, без м’якого знака).
(Дітям сумуватим не варто читати)
Словолюбі словожарти словолюбикам для старту.
Смішні віршики з поясненнями-повідкриванками під ними."(Галина Мирослава)
"Для сімейного читання. Дошколярикам старшого віку.
Абетка (ігрова) "Викрутасик" з присвятою жартолюбчикам у двох книжках:
I. Від А до Л (16 літер);
II. Від М до Я (16 літер, без м’якого знака).
(Дітям сумуватим не варто читати)
Словолюбі словожарти словолюбикам для старту.
Смішні віршики з поясненнями-повідкриванками під ними."(Галина Мирослава)
"Дощ вперто довжив дні. Ця фльора, ця безперестанна капанина з неба, змінювала напрям своєї косості, інколи підлаштовувалася під попутний, часом під супротивний вітер, почасти йшла майже прямо, але все одно не переставала мучити котрий день. Здається, природа хоче притиснути кожну істоту до землі, щоби та не сміла підняти очі, метнутись увись, лише бажала якогось укриття, бігла стрімголов до нього, втупивши погляд у землю, бодай лише оминути болото під ногами, не вступити в калюжу, не перечепитись через якийсь схований на дні багнюки камінь. Але для когось це надія на порятунок. Якби ж то хлющив нерозривними стрілчастими променями, цвигав з усіх боків, а ти сиділа безтурботно вдома, в теплі, прислухалася до оркестрової музики, створеної ним, яка то стишується, то наростає, щось собі думала, не так вже й погано було б. А тут... І він не ллється, лише не дає про себе забути своїм настирливим фліньканням, те попискування перебігає з місця на місце навіть у твоїй голові, розриваючи її навпіл періодичним погукуванням. Він не зважає на тебе взагалі!.." (Галина Мирослава)
"Тільки не кричіть. Я не можу зосередитись, коли розмовляю. Починаю з одного, а закінчую іншим. Відчуваю, що перескакую, якусь межу перетинаю, та спинитись щось не дає. Ви все робили, щоб мені важко було бути собою. Мені не під силу сказати, що насправді думаю, мене зсередини пориває догодити, бо так по-вашому правильно. Я завжди казала вам лише те, що ви хотіли почути. Але тепер ви мені вже нічого не зробите. Все скажу, все, що думаю. Чому я так вчинила? Бо вона сама винна, вона штовхала на це. На очі її гляньте. Вони кого хочуть допечуть. Бачите? Думала, що як на вигляд гарна, все їй дозволено. А я відчувала, що та потвора в собі носить. Серце не обдуриш. Терпіти вже несила було. Чого вона до нього приходила? Була б порядна — вдома сиділа б по ночах. Бог її скарав. Навіщо ви мені її казки показуєте? Знайшли писаку. Катерина II теж писала, про доброчинність, до речі, в серії „Зразкові казки російських письменників” видавалась, Світлана Іванівна до школи приносила. І що?..." (Галина Мирослава)
"Відомий американський художник польського походження Болеслав-Ярослав Цибіс (Цибис), один з яскравих діячів українського літературно-художнього авангарду в Харкові у 1914 - 1919 роках, народився 6 червня (за старим стилем 23 травня) 1895 року в Масандрі, Крим, у римо-католицькій сім'ї Франца Цибіса (помер художник у 1957 році в Трентоні, штат Нью-Джерсі, США)..." (Галина Мирослава)
"Якось Добромисл, якого мама кликала Добриком, а тато — Мисликом, попросив свого білявого діда пояснити, чому дідусь такий білий. Дідо розправив вуса, аж висвітлилась білина під ними, й почав: "Народився я в селі, що називалось Біла. В Україні багато сіл, які мають таку назву або трошки довшу, як от: Біла Криниця, Біла Гора, Біла Річка, Біла Береза, Біла Скеля, Білий Берег, Білий Потік, Білий Камінь, Білий Рукав, а в час мого народження їх було ще більше. Тепер мого села, на жаль, вже немає. Затоплене...""(Галина Мирослава)
"Тебе розбудили. У повітрі привидом зависла ніч. Густа. Тисне. Не чорна, не сіра, скоріше — темно-сива. Хоча що з того — ти все одно не знаєш куди себе подіти у цій терпкій тмосивості. Тобі давно пора звикнути. Ти б мав якось по-іншому жити по ночах, знайти якийсь вихід. Ти ж знаєш, що твоє хропіння нестерпне. Що можеш бути лише один у кімнаті, або кімната має бути без тебе. Кого цікавить, що ти у цьому не винен, що роками не можеш нічого вдіяти, що твої звертання до лікарів, знахарів, аптекарів, шарлатанів нічого не змінили, тільки викрали в тебе з-під носа купу часу, нервів, грошей. Тобі шкода своїх співмешканців. Розумієш, що ніч для того, щоб спати. Вони розраховували на спокій, а тут ти. Тільки що тобі робити з собою?! Ти теж потребуєш завалитись у ліжко і пропасти до ранку..." (Галина Мирослава)
"Якось маленькому хлопчикові Дарію подарували незвичайний доморобний солом’яний капелюх, хоча здогадатись про незвичайність було б важко — капелюх як капелюх. Мав він тулію заввишки два вказівних пальці й криси — два підмізинних пальці. Поля з боків по краях на пів мізинця вигинались вгору. Капелюх не змінював колір і не дуже вирізнявся з-поміж інших брилів. Але той, хто його одягав, ставав прозорий разом зі своїм одягом і взуттям, а от сам капелюх при тому не ховався - його завжди було видно. Тільки Дарій почув про таку властивість капелюха, так зрадів, що аж почав підскакувати. Перший спокійний вихід на вулицю в цьому капелюсі приніс Дарію самі лише роздратування — всі, хто проходив неподалік, починали тягнути руки за капелюхом. Дарій тільки те й робив, що втікав. Добре, що собаки запахи вловлюють, — хоч вони не переслідували, а так біда могла би статися. Наступного дня Дарій зробив другу спробу “вигуляти” свого капелюха..." (Галина Мирослава)
"Юрасику скоро буде три роки. Він уміє одягати штанці, защіпати светрик і навіть взувати кросівки. Але сьогодні йому не вдається. Мама хоче допомогти, однак хлопчик відмовляється. Тоді вона каже: “Поправ язичок”. Юрасик відкидає кросівки вбік і біжить до лазнички, хапає ослінчик за ніжку, підсуває його ближче до стіни, аж до самого дзеркала, стає на нього, а тоді запихає пальчик до рота, щоб почати поправляти там язичок. Мама розпливається в усмішці й лагідно підказує: ”Юрасику, у черевиків теж є язики. Ходімо покажу”. Вона бере Юрка на руки й несе до вбиральні. Вони нахиляються над кросівкою. “Ось він”, - лагідно промовляє мама і торкає язичка на кросівці. Юрчикові тепер самому смішно. Він обіймає маму і вони дружно взувають Юрка у кросівки..." (Галина Мирослава)
"Tylko abym ciebie
nauczył się słuchać
głosie najcichszy
tylko abym ciebie
umiał wyhodować
ziarnko najdrobniejsze
tylko ciebie dojrzeć
cieniu najwątlejszy
tylko ciebie rozdmuchać
iskierko
w popiele najgęstszym..." (Leszek Elektorowicz )
"Не забула. Вона таки пам'ятає село, усі його вершки й ровені з кривульками доріг, усі його крайчики. Саме зараз вони стали прикутками її хворих очей, якими вона так гостро бачить у своїй уяві. Високі порости навколо вузької річечки з викрутами, раптові верниводи, глухий бір з місцями опалин і погарів усередині нього, зрубанки зі мшаними пнями. Мочарі, ті жабокряківки в сосновому ліску за кілька метрів від старої хати. Крини перед очима — бери й рви. Вона обережно обходить їх знову, хоча не підіймається з місця, і, як колись, заплутується у виприннику довкола. Теплим світлом проскакує на обличчі усмішка. Які ж ті дитячі остроги рідні! Невисокі пагорби за селом, звідки з сестрою пильнувала за дорогою, остерігаючись несподіваної появи порушників спокою. Там, біля старезного, верхами коріння по піску, дуба приховане цілюще джерело..." (Галина Мирослава)
"W dzień ciało słońcem kąsasz i brązowo głaszczesz
i najmocniejszą farbką nad mą głową zwisasz,
wieczór, gdy na tarasie powiewasz gwiazd płaszczem -
myślę, że tu syreny kiedyś wabiły Ulissa. "(CAPRI)
Галина Мирослава. "Як казка. Варшава"
"Моя подорож до Варшави, яка відбулась завдяки акції майже безкоштовного проїзду від автобусів "Ecolines", не була запланованою взагалі, я випадково побачила акцію і загорілась. Дозволяю собі одну подорож на місяць, якщо все складається більш-менш добре, на лютий збиралась лише до Кракова, але спокуслива нагода побачити Варшаву ввірвалась у життя потоком, який "поклав мене на лопатки"... Я піддалась. Подорож була неймовірно короткою. Автобус — не літак, майже пів доби довелось провести в дорозі туди, добу присвятила Варшаві, одна ніч пішла на дорогу назад. Зрозуміло, що пізнати всі лиця столиці навряд чи можливо сторонній людині, за один раз тим більше, та хоч одне роздивитись дуже таки хотілось..." (Галина Мирослава)
"Старі книги, особливо томові видання, енциклопедії, з якими мені доводилось працювати, здебільшого мали коричневі палітурки. І не просто коричневі, а кольору шоколаду. І ті, що я маю вдома, теж шоколадні. Та й стоять вони у мене хоч і серед різнокольорових видань, проте в оточенні шоколадистого кольору меблів, які тепло налаштовують на щось притягально приємне, просто, без зайвих зусиль, вводять ув особливий стан своїм дуже відповідним для такого типу літератури темним кольором, спроможним віддаляти в бік тіні від жару червоного - улюбленого кольору маленьких дітей і первісних народів. Саме шоколадність надає того спокою, коли поверховість, за яку так тримається жовтий колір, розсіюється, а пасивність, притаманна схильному до пихатості зеленому, затягується зосередженістю і, до того ж, не відволікає та не стягує, як це робить самозаглиблена у себе синя барва..." (Галина Мирослава)
"Якось в річці Черемоші плили миші у калоші.
Ліва каже тій, що справа: – От забава, так забава.
Права каже тій, що зліва: – Я тобі ще не повіла
Одну дивную новину. То займе тобі хвилину.
Де це було, я не знаю: чи на тихому Дунаї,
Чи на Ворсклі, чи Дніпрі; але знаю: чималі
Вийшли з вод там дві рибини..."(Галина Мирослава)
Галина Мирослава. "Підбийп'ятка"
"Пошукова система Google легко виводить на дві книжки, написані українською мовою Спиридоном (Спіридоном, Спіридіоном, Спірідоном) Осташевським, гербу Остоя, можна знайти й інший запис передачі імені: Спиридон Остоя Осташевський. Що відомо про цю людину?.." (Галина Мирослава)
"26 квітня 1906 року у Львові народилась одна з найбільших індологів (індознавців) двадцятого сторіччя - Мариля Фалк. Її твір "Il mito psicologico nell’India antica" (Психологічний міт у Стародавній Індії), виданий італійською мовою 1939 року, авторка працювала над ним з 1930-го, з часом був призабутий, однак його перевидання у 1986 році принесло неабияку славу авторці, на жаль, усамітнена у своєму маєтку в Шамоні-Мон-Бланк у Франції, Мариля непомітно покинула цей світ на 6 років раніше..." (Галина Мирослава)
"Ще вчора мені казали, що я найпотрібніша працівниця на всю фабрику меблів, а сьогодні ніхто й оком не кліпнув, як з легкістю скоротили. Мовляв, фабрика переходить до іншого власника, він і набиратиме робітників. "Пишіть заяву", - сказав Яків. "Боже, а я ж для нього й за нього все до крапки виконувала. Любила, дурна. Ні сім'ї не створила, ні здоров'я вже не маю. Все казав, що дружина хворіє, а він не може її покинути", а тут раз — й іншу планету вибрав, більшу, вічно нахилену до кожного нового сонця, тепер він ту Настю Крижане Серце, аби їй добре було, горбату, клишоногу, ряботинням вкриту, улещує, аж на кільця розсипається. Таким став, що літати скоро почне, не думаю, і не кажіть, що його зачарували — смішно. Що ж мені залишається? І пам'ять би постирала, якби могла. І попереду невідомість... Хоч спочатку життя починай. А що інакше?!" (Галина Мирослава)
"Чи то в місті, чи в селі
Жили-були у теплі
У батьківській добрій хаті,
Невеличкій, небагатій,
Брат Іван, сестра Марічка,
Мов дві вишивані стрічки.
І усе було б як слід,
Якби раптом на обід
Не приплівся старий дід..."(Галина Мирослава)
