Публікації за тегом: Галина Мирослава (Галка Мир)

"От тамечки, серед великого конопляного поля, жило-було село, не знаючи горя жило. Коноплі називалось. І жили в ньому люди тихі та мирні. Хіба часом найстарші в селі дід з бабою, що мешкали на околиці, зойкали. Ото як піде дід пилкою гуляти, баба й кричить: "Йой, пили-пили, колись допилипишся." Поки не сталось те, чого не бажалось. Прокинулись вони одного ранку, гульк - на ґанку колисочка висить, а у колисочці щось деренчить та ще вовтузиться..." (Галина Мирослава)

"Коли твоя ласка,
Буде тобі казка.
Як не зіб’єш з пантелику,
Вийде казочка велика.
Тож сідай собі, будь ласка.
Сів? Почнемо... Де ти, казко?!
Тс... Ще можеш прилягти,
Тільки нітелень... Апчхи..."

(Галина Мирослава)

 

"Всім, хто казочці раденький,
Розкажу свою тихенько.
Якщо серцю треба казки,
То запрошую. Будь ласка.
Хай не крутять голови
Невдоволені пани,
Кожен мислить сам. І може,
Що не так, відчути гоже.
Тож хутчій сідай близенько,
Поруч умостись гарненько,
Про все зле забудь — хай гине,
А натомість тепло лине..." (Галина Мирослава)

 

"Якось кошенятко без імені зауважило, що слово гавкіт ховає в собі кота, тобто воно після гав має ще кіт. Це його страшенно здивувало. "Як таке може бути? — не вгавало воно. — Може, слово гавкіт — це привітання, щось на зразок: „Гав, кицю (котику)!”?" Розмисливши трохи, вело своєї: "Але що ж тоді змушує собак ганятися за котами, не давати їм жити спокійно, як душі того треба? Парадокс. Чому ж тоді такі біди тяжіють над котами через собак, які мали б нас любити, адже ми, майже всі з нас, того насправді варті? Ми ж такі м’якенькі, лагідненькі, особливо до тих, хто нас любить. Чому?"..." (Галина Мирослава)

"Були в батька три сини,
Всі стрункі, як ясени.
Всі високі, чорноброві,
Усім хочеться любові.

Кожен мріє про дружину,
Мовби ангела з картини.
Але де таку узяти?
Та й надумали рушати..." (Галина Мирослава)

 

"Все, — вирішив я. — Треба ставити крапку. Жити в суспільстві, де мудрість безкоштовна, а за дурість потрібно постійно розраховуватись, де мовчать хіба за велику оплату та ще й до того часу, поки не знайдеться хтось, хто проплатить більше, неможливо. Це понад край. Пора всім їм показати, які вони дурні. І від тої фасоли, від тої тяжкої журби та печалі, я швидким кроком впевнено пішов у найближчу крамницю купувати мотузку. Мило та табуретка, на щастя, в мене були.День стояв, ні, лежав, похмурий, обкурений і, чесно кажучи, опльований, як усе моє покуцьорблене життя, вкрите швами та суцільними фальцами. Дерева хилились, мовби після перепою. І, може це мені лише здалось, на ліву ногу, ой, бік. Мара якась, — подумав я і протер очі. Потім заліз правою рукою у праву кишеню штанів. Грошенятами там і не пахло. У ліву кишеню я ніколи нічого потрібного не кладу — нема в мене такої звички. Безумовно, що не було змісту там шукати, та я про всяк випадок туди заліз. Марно, чого й слід було сподіватись..." (Галина Мирослава)

 

"Забожись, що ти все зважиш,
Що почуєш – не розкажеш
Ні одному королю.
Якщо так, то я почну.
У селі, де аж три хати,
Жила собі стара мати,
З нею разом – один син,
Рудий, наче мандарин.
Хтось якось сказав на глум,
А юнак узяв на ум
Та й покинув рідну хату,
Пішов воленьку шукати..." (Галина Мирослава)

 

"Добрий вечір Українці, любі мами й тата,
Дід Сашко сьогодні буде казку Вам казати,
тож швиденько йдіть до діток, спати укладайте,
ну а потім, до екранів, тихо повертайте.
В дідуся сатира гостра, діткам слухать рано,
А мамусям й татусям те — "по барабану",
Отже, вмощуйтесь зручненько, справи відкладайте,
Та про чари конотопські, слухати сідайте!
Казочка сьогодні в нас — "Конотопська відьма",
та не бійтесь, вона добра, зла у ній не видно!
Отже, "Конотопська Відьма"!"

(Дідусь Сашко)

 

"Жив колись в одному царстві,
Не простому, а лицарськім,
Цар, не дуже вже й великий,
Десь завбільшки з черевика.
Кажуть, був він не то саксом,
Не то шведом, мав він таксу,
Коней мав, палац, картини,
Їздив часто, без упину,
Оглядав свої маєтки,
Успадковані від предків."

(Галина Мирослава)

 

"Напередодні мого дня народження, коли мені мало сповнитись цілих шість років, тато сказав, що через рік подарує мені татоша*. Як я хотів би мати татоша! Всі хлопці, я певен, мріють про власного дракона. Сильного, надійного захисника, такого, з яким нічого не страшно, як з татом. Але чому через рік? Чого я маю старшати? Невже не зможу собі з ним порадити? Хіба не впораюсь? Гадаю, що зумів би покерувати татошем вже й зараз. А ще, виявляється, цей рік буде високосним. Коли мені вперше це сказали, я був ошелешений. Виходить, дні — то високі кості, як кості доміно, виставлені, немовби солдати в колоні — одна кістка грудьми до другої. Торкаєш одну — сиплються по черзі всі. Тепер треба буде чекати та дивитись, як падатимуть по одному триста плюс шістдесят шість днів..." (Галина Мирослава)

 

"Один дідусь, звали його просто - Бортник, жив високо у горах, ув одному з найглухіших гірських місць. Мав він велику пасіку, де вирубував вулики – борті в деревах, але найбільше любив відшукувати мед у природних бджолиних гніздах. Пасіку полишив йому його дід, щоб жив онук солодко серед розкоші природи. Бортник змалечку ріс при меді, тому був навчений брати його з вуликів так, щоб не руйнувати бджолиних гнізд. Умів він і з вощиною собі порадити - робив з неї свічки. Якось на широку полонину завітав Гукало-Грюкало. Від нього в усі боки неслись якісь неперервні писки, калатання, шамкотіння, гудіння, дикий рев, грюканина, тарахкання, гуркання, а Бортник звикся з блаженною тишею гір, зі звуками живої природи, його серце не готове було до дурного галасу. Знав дідусь стрільбу з рушниць і пістолів, проте той звук був короткий і швидко забувався, машинний звук також швидко минав, а ця какофонія не закінчувалась..." (Галина Мирослава)

"Будить сонечко:
– Та вставай уже.
Хутко ліжечко застеляй.
А ще
До водички спіши вмиватися,
До дзеркал своїх усміхатися.
Добрий ранок бажай всім, серде́нько.
Починається день твій новенький."

(Галина Мирослава)

 

"...єдине, що завжди залишалось для мене незмінним, – безмежна любов до української мови та поезії... Щоправда, пишу рідко, а от коли самі вірші приходять будь-де та будь-коли, то, якщо вдається не забути, кладу їх на папір, якщо не маю можливості записати, гублю, іноді назавжди..."

(Галина Мирослава)

 

 

"Бух – ми робили круг.
Геп – в’їхали у степ.
Гуп – вдарились у дуб.
Буц – та набили ґудз,
Бам – кажи далі сам."

(Галина Мирослава)

"- Пуга-пуга, я до вас. 
З квіточками, в капелюшку. 
Блиском сяють очі й вушка. 
Я з цукерками в руці, 
Усмішкою на лиці. 
Квіти маю, при параді. 
Новомодний фрак. 
Ви раді?!"  (Галина Мирослава)

 

Читаймо цікаві казки, які подарувала нам українська письменниця Галина Мирослава зі Львова: "Казка про коней, таксу і царя", "Рудик", "Пилип з Конопель", "Гавкіт", «Сяй і Сяя» (або «Данькові черевики та дивні чоботи»), "Три сини", "Стежка", "Диво", "Світло", "Камені", "Абетковий дім" та інші.

 

 

 

 

Читаймо цікаві дитячі оповідання, подаровані нашим любим читачам відомою львівською письменницею Галиною Мирославою.

"Верхи на плечах
Їхала малеча.
Комір служив за віжки,
Стукали в груди ніжки,
А той, хто до того був тихо,
В сідлі заливався сміхом."

(Галина Мирослава)

 

 

 

"А з долини на вершечок
Сонце усмішок мішечок
Вище й вище несе з долу,
Їх шнурочки все навколо
Обплітають, 
День вітають –
З головою накривають.
Ти смієшся. 
Я сміюся
І теплом навдзвін ділюся."

(Галина Мирослава)

"Цьомкав місяць-легінь нічку,
Притуляв вуста до щічки.
І співав чорненькій гулі.
Та вклав її до люлі.
Як вхопив сон на гачок, 
Сам уклався на бочок.​"

(Галина Мирослава)