Публікації за тегом: Україна (Ukraine)

"Я народилась і зростала на Опіллі, у мальовничому краї чудових лісів та зелених лук, цілющих джерел і гомінливих струмочків, чистих озер та річок; у милому для ока краї, де людина живе в гармонії з природою, де відчувається природна чистота води та повітря. В нашій родині завжди шанобливо ставились до природи та навчали  дітей бачити і відчувати її красу. Це формувало мій світогляд. Тепер вивчаю історію культури України." (Ганна Максимович)

 

"...Хочемо познайомити вас з однією дуже славною і доброю людиною, яка змогла своїм люблячим серцем і щирою вдачею перемогти багато незгод у житті. Ми збираємося вам розказати надзвичайну історію життя маленького хлопчика, який народився у простій сім’ї, але став відомим на весь світ… Це Іван Огієнко. Він прожив довге і насичене подіями життя. Щомиті пам’ятав про те, що треба зберегти у собі відчуття дива. Бог дав йому такий довгий вік (90 років і 3 місяці ) задля того, аби він встиг багато зробити для України, щоб ім’я нашої Батьківщини знали в усьому світі й захоплювалися нами, українцями. Через усе своє життя проніс Іван Іванович у серці справжню синівську любов до рідної Україноньки. Вам же цікаво дізнатися про цю непересічну особистість? Тоді ми почнемо розповідь!.." (Кученко Дарина)

 

"В українських піснях та казках траву неодмінно називають шовковою: "Жала Марійка шовкову траву, ой рано!" І таку ж народну назву має найгарніша трава українського степу — ковила. То незрівнянна картина, коли проти сонця хвилюються її довгі пухнасті остюки — ніжні, тонкі, переливчасті, наче зблискують срібні шати, наче струменіють коштовні шовки! Багато мандрівників залишили захоплені описи ковилового степу. Але в наші дні побачити таку красу можна лише в заповіднику. Степи давно розорані, і ковила росте хіба що на непридатних для хліборобства землях. Але й там їй загрожує небезпека: молоді стебла залюбки випасає худоба. Це вже потім, коли ковила викине насіння, пастухи обминають її..." (Зірка Мензатюк)

"Доброго дня, мої шановні читачі та читачки, а також особи поза гендерною бінарністю. Багато хто чекав від мене коментарів щодо нової редакції правопису й Закону про мову ще з торішніх подій, але я жодним чином не коментувала цю ситуацію, окрім як у репліках під постами знайомих людей. Бо коментувати особливо нема чого. Цей закон жодним чином не посягає на мої права як двомовної українки (усе своє життя я прожила в Києві і двомовному середовищі й росла в двомовній сім’ї, кому цікаво). Моя єдина претензія до цього Закону полягала в тому, що він неефективний..." (Ольга Шарко)

"До нас журавлик прилітав,
Він гарні віршики читав
Про синє небо і весну,
Про Чорне море і Десну,
Про Україну – рідний край...
Ти ще раз, друже, прилітай!"

(Ігор Січовик)

"Кожна людина формується не день, не лише в сім'ї, близькому оточенні, де знайомиться з традиціями, звичаями і звичками, вона вплетена в світові й локальні рамки часу. Хронологія подій, яка  підводить до розуміння витоків, без знань про окремі долі людей, які жили до нас на нашій землі, або живуть поруч, особливо шанованих за великий внесок у тій чи іншій царині, може бути витлумачена і сприйнята неправильно. Люди, які говорять до нас своїми голосами через свої дії, твори, вчать нас, коригують, гармонізують, допомагають зрозуміти себе і шляхи розвитку кожного особисто й держави в цілому в майбутньому.  Що може бути цінніше за людей?!" (Галина Мирослава)

 

"...І все-таки: що воно за чарівне тройзілля, про яке в Україні співали майже п’ять століть? Давні знахарі також казали, що хворим найкраще помагає трійне зілля, або ж троян, тобто суміш трьох. Часом брали аж дев’ять — тричі по три. Але знахарі використовували звичайні лікарські рослини. А в народі жили перекази про неймовірне, чарівне зілля, здатне творити дива. Чарівним вважали цвіт папороті, який відкриває скарби, дає знання про найпотаємніше. А ще є, казали, чудодійна розрив-трава. Її сила величезна — від дотику відмикаються замки (тому й називали її ключ-травою), розчиняються брами, розпадаються кайдани, а хижі леви чи злющі пси-ярчуки стають смирними, як ягнята. З нею можна добутися до скарбів за які завгодно мури! Ото б її бодай листочок — тим бранцям, що сиділи в турецькій неволі! Опали б з них кайдани, відчинилися темниці — і полинули б вони, вільні, як вітер, додому в Україну!.." (Зірка Мензатюк)

​"Липневого вечора ми верталися з полонини. Сутінки швидко густішали, як буває в горах, тому ми поспішали. Раптом стежка вивела на галявину, яка мов світилася в оточенні темних, аж чорних смерек. То ясніли великі сонячні квіти. Вони мали шорстке довгасте листя, такі ж шорсткі стебла і цвіт, схожий на ромашку з жовтими, жовтогарячими пелюстками. "Що це за зілля?" — спитала я в жінки, котра також вийшла з лісу. "Арніка, — сказала вона й додала: — Не рвіть її." Мені досі перед очима та мандрівка, та галявина, вологі пахощі вечора, таємниче мовчання смерек, легкий туман, що стелився низом, і сяйво арніки над туманом. Відтоді я закохалася в цю квітку..." (Зірка Мензатюк)

"У кінці літа на карпатських узліссях, на світлих у/галявинах, а то й де-небудь край дороги розцвітають чудові сині квіти, трохи схожі на дзвоники. Вони сидять попарно на рівних гнучких стеблах, і важко повірити, що ця досконала краса — дикоростучі кущі. Таж вони оздобили б і найвишуканіший квітник! Ліс у Карпатах вони теж прикрашають. Дивишся на них і дивуєшся: звідки знав Бог, творячи світ, що цей синьоокий тирлич так личитиме ранній гірській осені? Бо навряд чи можна додати щось краще до смарагдової отави, темно-зелених смерек і першого жовтого листя. А ще ним лікувалися, бо допомагав здолати не одну недугу. Щоправда, ліки з нього виходили гіркі, як сама гіркота..." (Зірка Мензатюк)

"Він справді схожий на мініатюрну копію дерева: струнке стебельце — немов стовбур, густе — мов крона. Але назвали його деревієм, скоріш за все, з іншої причини: тому що він твердий, аж дерев’янистий. Без ножа його важко зірвати, цупким стеблом навіть можна порізати пальці. Росте деревій усюди, де не глянь, — на узліссях і галявинах, на луках і в полі, попри дороги та у дворах. Часом луки аж білі від розквітлого деревію, так рясно його насіялося. Назв у нього теж багато. Він і деревник білий, і білоголовник — тому що цвіте білим цвітом. Він і кашка, і пижмочка, бо справді трохи схожий на пижмо. Він і тисячолисник, бо листок ніби складений з тисячі дрібненьких зелених ниточок..." (Зірка Мензатюк)

"Матуся вишивала рушника.
Вкладала біль, любов, молитву, віру,
Щоб Бог беріг життя дитиноньки 
Й подарував їй славну долю й щиру.

Вкладались ниточки у пелюстки
рожевії, червонії, блакитні... 
Й листочки зеленіли на стеблі,
щоб радісно було дитині в світі..."

(Галина Римар)

 

У світі існує неймовірна кількість різноманітних свят. Є такі, яким вже не одне століття, а є ще зовсім «молоденькі». Одне із таких свят - День книгодарування. Що ж це за свято? Звідки воно з’явилося та коли? «Чому не існує такого особливого дня, коли всі можуть дарувати один одному книги?», - якось запитав маленький поціновувач свою матусю. Мама замислилася: «А й справді, чому? Треба виправляти ситуацію». Так і з’явився Міжнародний день книгодарування, який відзначають 14 лютого з 2012 року. Його авторкою виявилася матуся 3 дітей і засновниця популярного американського порталу дитячої книжки “Delightful Children’s Books” Еммі Бродмур. Багатьом людям така ідея сподобалася, і її підтримали. Тож за ці 8 років до його святкування приєдналося чимало країн світу. Україна також не залишилася осторонь...

"Вельмишановне товариство, після певної паузи ми продовжуємо висвітлювати для вас таємниці створення та прогресу у зйомках історико-просвітницького проєкту «Бункер». Тихими кроками ми зуміли добратися до сьомого випуску рубрики, котрий відкриває перед нами політичні баталії УНР, під час підписання Брест-Литовського мирного договору у 1918 році..." (Володимир Ухач)

Пісні, написані відомою українською поетесою Галиною Римар, – це красиві пісні про Україну, про рідну мову, про маму, про кохання, про новий рік, про зиму, про літо, про природу, про школу, про останній дзвоник.

 

 

 

 

 

"Гарна писанка у мене — 
Мабуть, кращої й нема! 
Мама тільки помагала, 
Малювала ж я сама.
Змалювала дрібно квіти, 
Вісім хрестиків малих,
І дрібнюсіньку ялинку,
Й поясочок поміж них..."
(Слова Катерини Перелісної
Музика Миколи Ведмедері)

"Добрий день, матусю-Україно!
Сходить сонце радості й добра.
Україно, я - твоя дитина,
Крапелька великого Дніпра."

(Слова Наталії Рубальської
Музика Миколи Ведмедері)

"Місячної ночі з води виходять русалки. Вони гойдаються на гіллі або танцюють на ясних галявах — бліді, тонкорукі, у білих напівпрозорих сорочках, з довгим розпущеним волоссям, у зелених вінках з осоки. Тільки в найстаршої русалки вінок з чудових водяних лілей. Біле латаття, або водяна лілея — то найпринадніша квітка наших озер і тихих заплав. Велика, сліпучо-біла, з золотою, мов сонце, серцевиною, вона далеко видніється серед води, мов царівна на зеленому троні. У різних народах склали чудові легенди про латаття, шанували його і навіть обожнювали. Давні греки вважали, що водяною лілеєю стала прекрасна німфа, і що ця квітка чарівна може наділяти людину красномовством. Німці різьбили її на лицарських гербах. Індіанці вірили, що біле латаття виникло з іскор зірки, яку збив стрілою молодий вождь. А в Україні розповідають печальну легенду, що водяними лілеями стали дівчата, яких гнали в неволю татари. Рятуючись від наруги, полонянки втопилися в глибокому озері, а на ранок виринули над плесом непорочним білим цвітом..." (Зірка Мензатюк)

"На річку! На річку! Там тепла, прогріта зеленаста вода, там гарячий пісок, сонячні зблиски, веселі бризки, там сміх і гамір! А попід берег, по коліна в воді стоїть зеленою стіною... Що ж там стоїть? Що ти за зілля, як тебе звуть? Шумлива, різуча — авжеж осока! Де вода чи болітце, там і вона. Усі її знають, тільки остерігаються чіпати, бо недовго й порізатися. Тому й осока, що січе своїм гострим листям. Високі стебла, темні качалочки — то рогіз. Хто не ліз у воду, щоб дістати його тугі коричневі суцвіття? Вони гарні у вазі. Але як висохнуть та пустять пух, буде в ньому вся хата. Бо хіба жарт: в одній качалочці 150 тисяч насінин! З рогозу плетуть килимочки, сумки, навіть домашні капці, які іноземці купляють як сувеніри..." (Зірка Мензатюк)

"За вікном метуть сніги,
Біло-біло навкруги.
У саду й на вулиці
Вітряниця хмуриться.
По самісінькії вуха
Зодяглись кущі в кожуха,
А в шапки кудлаті –
Яблуні крислаті.
Морозенко-борода
Все у вікна загляда..." 

(Марія Деленко)

 

"Вишивала я рушник 
власними руками. 
Гаптувала залюбки 
всіма кольорами.
Мов жива, на полотні — 
калинова гілка.
Під мережкою, внизу,— 
книжка і сопілка."
(Володимир Лучук)