Історична повість Наталени Королевої "Предок" базується на сімейних легендах родини авторки.
Повість Івана Андрусяка з ілюстраціями Ганни Осадко «Вісім днів із життя Бурундука» — один із найуславленіших у сучасній українській літературі творів для молодших підлітків. 2013 року вона увійшла до престижного каталогу найкращих дитячих книжок світу «White Ravens» («Білі Круки»).
Герої цієї історії – звичайні хлопці Сашко та Петрик – з волі зовсім не звичайного інтернетного віруса потрапляють у віртуальний світ, де їм доведеться зустрітися з жорстокими піратами, дикими людожерами, голодними крокодилами та потворними чудовиськами. Побачити таких ворогів на екрані – далеко не те саме, що зіткнутися з ними віч на віч. Отож, чи зможуть хлопці подолати усі перешкоди і повернутися додому, а головне – чи зуміють вони зберегти свою дружбу в таких непростих випробуваннях?
Читаймо продовження повісті Володимира Рутківського "Ганнуся" – від розділу "Лист від мами" до кінця твору.
Володимир Рутківський. Повість "Ганнуся"
Ця повість для тих, хто не знає, що відро з колодязя можна витягти кішкою, хто не вміє відрізнити курку від квочки чи здає до металобрухту цілий бульдозер – але хто хоче відкривати нові світи, знаходити нових друзів і переконуватися в тому, що дорослих теж можна ставити в куток.
"Сьогодні Гонта ходив якийсь не такий… Замріяний, зітхає… Взагалі, його звати Дмитро, а Гонта – прізвище. Але Дмитриків у нашому класі аж чотири! Спочатку, коли вчителька Олена Станіславівна казала: «Дмитре, до дошки!», вставали відразу четверо хлопців. А вже за тиждень – жоден. Бо кожний сподівався, що то не його викликають. Тоді вона стала називати їх на прізвища. І тепер вже ніхто не міг сказати: «А я думав, що то батьків Дмитра Скальського до школи викликають!» Так і приліпилося: Гонта і Гонта. Його навіть мама тепер так іноді називає. А ще, буває, перекручують і звуть Гонкою. Це через те, що він на перервах ганяє, як болід на «Формулі-1». Та сьогодні мій друг чомусь став тихим і непомітним. Я не дуже й переймався, може, у нього просто живіт болить. Але коли весь останній урок він не зводив очей з кирпатої Ольки Синиці, я зрозумів: все, пропав хлопець – закохався! Це ж тепер ні кіно з ним не подивишся, ні в комп’ютер не пограєш. Лише про неї думатиме. Ні! Товариша треба негайно рятувати..." (Оксана Давидова)
"Жили були чоловік та дружина. І було у них три сина. Хлопці виросли й стали мужніми юнаками. От прийшов старший син до батьків, та й каже: "Піду я до високої гори, щастя шукати!" Зібрав він речі у торбину та й пішов. День немає, два дні немає, а на третій повернувся. От і питають в нього батьки..." (Євген Дмитренко)
"Я дуже люблю гуляти надворі. Особливо з Квасолею. Що, ви подумали, що я полюбляю гуляти з повними кишенями гладеньких квасолинок? Ні! Квасоля – то мій друг. Це його прізвище, а звати його Сашко. А я – Дмитро Гонта. Ми – найкращі друзяки. І, як і в усіх друзів, у нас є секрети. А найбільше усілякі таємниці любить Сашко. Йому просто необхідно, аби щодня з’являлася нова таємниця. Іноді навіть вигадує щось, тільки би був секрет: "Придумав! А давай нашим секретом буде, – чим ми обідали в школі!" "Хіба ж то таємниця! З нами ж увесь клас у їдальні був!" – відказую я. "Твоя правда. Тоді давай по секрету уроки робитимемо!" "Це як? Самі вивчимо, а вчительці скажемо, що нічого не знаємо? Мені за такі секрети, знаєш, що батьки скажуть?!" Так і страждає, поки щось не вигадає..." (Оксана Давидова)
"Чомусь всі з осені й до кінця весни чекають на літо. І чим їм не подобається зима? Тут тобі і день Святого Миколая, і Новий рік, і Різдво. А крижані гірки, ковзани, лижі, снігові фортеці?! Такого влітку не буде! Головне – не захворіти. Та, кажуть, якраз на морозі всі мікроби й гинуть. Тому ми вдягаємося тепло і гайда надвір! Сьогодні ми з Дмитром Гонтою домовилися побудувати величезну снігову фортецю. Звісно, самі не впораємося, тому домовилися з цілою компанією. Ось-ось мають всі підійти. Я вже й замерзати почав. Коли дивлюся – нарешті Дмитро Гонта йде. Ну хоч хтось! А за ним і Дімка Скальський. Стоїмо. Чекаємо. І коли всі інші зберуться?! Та, мабуть, вони вирішили не йти на мороз, а вдома перед телевізором посидіти, ледарі! Дивлюся: вже друззяки мої знудилися. Треба їх якось розважити. "А чули ви, хлопці, що в нашому місті привид є? Справжній. Не гірший, ніж в якомусь шотландському замку!…"" (Оксана Давидова)
Читаймо продовження повісті-казки Володимира Рутківського "Бухтик з тихого затону" (від розділу "Грибні навчання" – до кінця твору).
"У старому лісі, жила собі зайчиха і було в неї вісім зайченят.
Перший був найсміливіший,
Другий зайчик найгарніший,
Третій був трішки ледащій,
А четвертий був найважчий,
П’ятий зайчик розум мав,
Шостий, пісеньки співав,
Зайчик номер сім — спалько,
Ну а восьмий був — хвалько."(Євген Дмитренко)
У повiстi-казці українського письменника "Бухтик з тихого затону" поряд iз сучасними школярами дiють персонажi народних казок. Твір вчить чесностi, справедливостi, бережливому ставленню до природи.
"Не відпускай той дивосвіт,
Який в очах твоїх розквіт.
Біжи за ним по травах, росах,
Лети по стежці журавля,
Де не закінчиться земля.
Не зупиняйся, все вдихни
А ж потім з легкістю зітхни."(Юлія Хандожинська)
"Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму.." (Михайло Коцюбинський)
Виткнулася десь далеко з жита хустинка. Це Харитя подалася стежкою в поле. І гарно навкруги, і страшно... А що, як вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці? Адже вона одна на ниві... Повернутися додому? А хто ж їхнє жито вижне, коли ненька нездужає? Проте, як смілива дівчинка взяла на себе господарчі клопоти, як вона порадувала свою хвору маму, ви дізнаєтесь, прочитавши книжку. Написав її класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський.
Писанкарські знахідки майстрині Ірини Михалевич: "А що, як змішати барвники?" (майстер-клас)
"У цьому дописі поговоримо про змішування барвників. Чому б і ні? Можна спробувати. Найпростіший варіант — змішати жовтий (той, що фарбує шкаралупу яйця у жовте) і синій (що фарбує у синє), щоб отримати зелений колір. Цієї весни я так і зробила: долила у відвар з чорнобривців відвару з чорниць. Чорничний барвник виляпала на крашанки, лишилося його третина пластикового стаканчика. А барвника із сушених чорнобривців було доволі. Тож я змішала барвники і стала фарбувати. Крашанки отрималися приємного ясно-зеленого відтінку. Але такий мішаний відвар до вечора втратив сили..." (Ірина Михалевич)
"Тітку Альберта, тету, всі родичі кликали тільки Анкою. А сьогодні Аль слухав розповідь про Єгипет у школі й почув, що єгипетський хрест, символ безсмертя й мудрості в Стародавньому Єгипті, називали анком або анкхом. Він аж здригнувся. "Ім'я Анка містить анк – єгипетський ієрогліф "життя"'', – подумав Альбертик і став розглядати на плакаті над дошкою зображення знака біля фараона, угорі він побачив коло, під яким своєрідний хрест. "Такий знак, – сказала Марія Іванівна, класний керівник хлопчика, – використовували також мая і скандинави, тільки вони не називали його анком". Отож, є якийсь зв'язок між анком і Анкою. Спершу Аль подумав, що ім'я Анк пасувало б до якогось чоловіка, хоча такого імені Альберт ніколи не чув. І чоловіка в Анки нема, вона живе сама, хоча поруч з їхньою квартирою. "Треба шукати інший розв'язок", – змикитив хлопець..." (Галина Мирослава)
"...Свята старовино! Про тебе я згадав;
Правдивії слова твої не вмерли,
І я промовлю їх, щоб світ не забував:
Коли ти маєш Перли,
То й розум май
І перед Свинями не розсипай."(Леонід Глібов)
"... Отак зависливії люди
(Вони є всюди!):
Якщо завидно їм — куди!
Брехати, мов собаки, стануть…
А ти собі іди та йди:
Набрешуться та й перестануть."(Леонід Глібов)
