Статті для дітей та батьків

"...Навчає баєчка великого й малого,
Бо заповідано давно,
Що краще зернятко своє одно,
Ніж цілі ворохи чужого.
І не на свій, як кажуть, коровай
Очей не поривай."

(Леонід Глібов)

 

 

 

"...Молодіж любая, надія наша, квіти!
Пригадуйте частіш ви баєчку мою;
Цурайтеся брехні і бійтеся дружити
З таким приятелем, як той Огонь в Гаю."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

 

"...Коли не людям байка пригодиться,-
Не всяка стежечка без спориша,-
То, може, знайдеться такая Паляниця,
Що іноді послухає Книша."

(Леонід Глібов)

 

 

 

 

"...Колись я в суді був і бачив сам
Якраз такого пана там.
Хороший чоловік, мовляли люде,
Плохий, нічого не бере…
От, думаю собі, і вмре,
То паном буде."

(Леонід Глібов)

 

 

"Навесні квітують чудові рослини – нарциси, тюльпани, мускарі, півники, півонії та багато інших. Милують око розкішні крупні пелюстки їхніх квітів. Та красиво буває не тільки в квітнику. Дикі рослини також квітують, але ми не помічаємо їхньої краси, адже бур'янці ростуть десь там унизу під ногами, та й квіти у них маленькі, ледве помітні. Справді, крихітні рослини, що цвітуть у травні в парках, при дорозі, біля річки не надто привертають до себе увагу. Квіти у них дуже дрібні, сягають 2-4 мм в діаметрі. Це – розхідник (Glechoma hederacea), глуха кропива пурпурова (Lamium purpureum), грицики звичайні (Capsella bursa-pastoris). А є ще менші за розміром. Щоб їх роздивитися, треба низенько нахилитися, а то й стати на коліна..." (Ірина Михалевич)

 

"Нині у наших бібліотеках помічаєш: усе більше свіжовиданих книг — рідною мовою! І це добре. І беручи до рук ще нечитану тобою книгу, звичайно ж, звертаєш увагу і на те, а хто ж її автор. І ось, проглядаючи біографічну довідку, приведену на одній з книг, читаєш, що автор її... доктор політичних наук і кандидат наук історичних. З славного козацького міста Запоріжжя. Ви запитаєте — а яка ж саме книга?! Не повірите... Отже, книга така: Валентин Северинюк “Популярні українські прислів'я та приказки” (Тернопіль: Навчальна книга — Богдан, 2019 рік). Але реалії сучасної політики і скарби рідної мови — речі усе ж тісно пов'язані. Бо що таке прислів'я і приказки?! Це життєвий досвід. І досвід не лише чийсь персональний, а цілого народу. А народ наш таки немало настраждався і багато чого набачився. Отож і досвіду більш, ніж достатньо, і для щирої розмови, і для влучного вислову..." (Володимир Даник)

 

"В мене писанка нова народилася,
Моя писанка нова покотилася.
А на писанці і ружі, і промені,
І калина, і пташки намальовані.
Великодній оберіг 
Покотився на поріг.
Сестро, писанку бери
І до кошика клади."

(Наталя Карпенко)

 

"плачуть ниці Твої Боже
задихаючись від масок і втрат
від словоблуддя й епітафій на позір
як риба що судомно ковтає повітря над стоячою водою
зачерпнуті ковшем створеної ними реальності
що планує доконечне перерости у віртуальну..."

(Галина Мирослава)

 

 

 

"... Я бажаю залишити те, що
Значно краще
Від слів
І звуків.
Пошукайте мене
У людях, що любила їх
До розлуки..."

(Переспів 
Галини Мирослави)

 

"Мамо-серденько, 
мила, рідненька,
правдонько щира,
мій оберіг!
Уся природа
розквітла нині,
й сонечко сяє –
усе тобі"

(Галина Римар)

 

"Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа..." (Анатолій Дімаров)

 

Вихованці МАН України Олена Коваленко за проект «Дерево-генератор», Станіслав Скоробогатов за «Механізм використання альтернативних джерел енергії на основі елемента Пельтьє», Єлизавета Столярчук за «Вітряний генератор на основі сегнерового колеса», а Гліб Нікішин за «Мобільний додаток для вивчення слів» отримали золоті медалі на конкурсі інноваційних винаходів іCAN-2021 у Канаді. Володимир Павленко за проект «Розвиток та порятунок колонії мурах виду Formica rufibarbis» здобув «срібло». Крім того, наші МАНівці отримали й спеціальні міжнародні відзнаки.

 

"Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: "Це що?.. Що це таке?!.." І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується: "Що це таке, я питаю?.." Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?.." (Анатолій Дімаров)

 

""Ти вже у мене дорослий!" Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну. "Зовсім, зовсім дорослий." Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав: "Сідай! Тобі ніколи не бути математиком." Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану…" (Анатолій Дімаров)  

 

"Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик. Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите: "Під–йо–ом!" Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко. Він теж прокинувся..." (Анатолій Дімаров)

 

"Уклін тобі, солдате, материнський 
За стійкість, за відвагу,  героїзм,
За те, що нищиш  намір сатанинський... 
Даєш серцям надію й оптимізм! 
Чи їв, чи спав... в холодному окопі
Ціною свого власного життя
Ти носа втер Америці й Європі
Борониш світ без неба покриття.
Зі слів молитви зшию сорочину 
Ворожа куля серця не торкнись!
Живим і неушкодженим в родину, 
Будь ласка, кожен воїн, повернись!"

(Тетяна Радюк)

 

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди.

Аліса Коломієць:
– Авторка творів для дорослих і дітей.
– Лавреатка поетичного конкурсу «І тихим островом калиновим згадалось батьківське село».
– Учасниця проєкту «Твоя поетична листівка» та літературних конкурсів «Читання молодого міста», «Поетичний вир», «Коли ти зі мною» від «Склянка Часу*Zeitglas».

 

 

 

"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)

 

"Феодосія – трошки заспане курортне місто. Але там є великий порт і можна цілісінькими днями дивитися, як до нього приходять великі кораблі і як гігантські крани знімають вантажі. Чи поблукати кривенькими затишними вуличками. Або піднятися на Генуезьку фортецю, сидіти на широчезних стінах, дивитися, як від відкришуються від них шматочки і намагатися докинути ці камінчики у далекі густо-сині хвилі з білими баранцями. Море синє-синє. Сонце яскраво-сліпуче. Вода майже тепла. Тут чудово але… нудно. Особливо, коли ти тут знаєш тільки тітоньку – господиню будинку і свою маму, яка найбільше любить лежати на пляжі. Нууудно! З такими думками Марина крутилася на жорстких камінчиках пляжу, будувала з них вежі і цим шурхотом відволікала маму від нового детективу. Нарешті мама не витримала..." (Оксана Давидова)