Статті для дітей та батьків

"плачуть ниці Твої Боже
задихаючись від масок і втрат
від словоблуддя й епітафій на позір
як риба що судомно ковтає повітря над стоячою водою
зачерпнуті ковшем створеної ними реальності
що планує доконечне перерости у віртуальну..."

(Галина Мирослава)

 

 

 

"... Я бажаю залишити те, що
Значно краще
Від слів
І звуків.
Пошукайте мене
У людях, що любила їх
До розлуки..."

(Переспів 
Галини Мирослави)

 

"Мамо-серденько, 
мила, рідненька,
правдонько щира,
мій оберіг!
Уся природа
розквітла нині,
й сонечко сяє –
усе тобі"

(Галина Римар)

 

"Колись я чув казку про чарівний місточок. Провисав він над безоднею, і по один бік жила людина, а по другий було все, що потрібно їй для життя. Щодня переходила ту прірву людина. І жити б їй вічно, коли б місточок не вужчав з кожним днем. Стурбована, щоразу набирала людина все більше припасів. Але чим важчою ставала її ноша, тим вужчим — місточок. Я теж стою над таким урвищем, і по той бік — прожиті мною роки. І доки не щез місточок моєї пам'яті, буду ходити по ньому, хоча б він став такий вузенький, як лезо ножа..." (Анатолій Дімаров)

 

Вихованці МАН України Олена Коваленко за проект «Дерево-генератор», Станіслав Скоробогатов за «Механізм використання альтернативних джерел енергії на основі елемента Пельтьє», Єлизавета Столярчук за «Вітряний генератор на основі сегнерового колеса», а Гліб Нікішин за «Мобільний додаток для вивчення слів» отримали золоті медалі на конкурсі інноваційних винаходів іCAN-2021 у Канаді. Володимир Павленко за проект «Розвиток та порятунок колонії мурах виду Formica rufibarbis» здобув «срібло». Крім того, наші МАНівці отримали й спеціальні міжнародні відзнаки.

 

"Коли мій син приносить незадовільну оцінку, дружина запитує з трагедійними нотками в голосі: "Це що?.. Що це таке?!.." І тиче пальцем у сторінку щоденника, де стоїть двійка або навіть трійка, схожа на злющого шершня: така ж маленька голівка, таке ж велике, хижо націлене черевце з гострим жалом на кінці. Тож дружина тиче пальцем у того шершня так, немов хоче зігнати його із сторінки щоденника, і все допитується: "Що це таке, я питаю?.." Син мій — ані слова у відповідь. Тільки палахкотять відстовбурчені вуха. Чого вони в нього такі великі й червоні? Невже і в мене колись були отакі?.." (Анатолій Дімаров)

 

""Ти вже у мене дорослий!" Мама поправляє на мені комірець, намагається пригладити непокірну чуприну. "Зовсім, зовсім дорослий." Вона все ще плекає надію, що одного гожого ранку розплющить очі й побачить мене дорослим. Отаким солідним, як, наприклад, Павло Степанович, який недавно сказав: "Сідай! Тобі ніколи не бути математиком." Інші вчителі теж час від часу урочисто проголошували, ким я не буду. Якщо їм вірити, то мені не світила жодна професія, якої тільки прагне нормальна людина. Я не стану ні географом, ні літератором, ні інженером, ні істориком — вони це знали напевно. Не знали лише, ким же я стану…" (Анатолій Дімаров)  

 

"Схоплююсь од гучного крику. Щойно снився сон: яскраво освітлений коридор і відчинені двері в темну кімнату. Там, у кімнаті, в густій темряві, причаїлося якесь страховисько. Щось настільки страшне, що я весь холону. Хочу втекти, та ноги приросли до підлоги. Хочу закричати, але голос пропав. У цей час світло в коридорі погасло і залунав отой крик. Серце гупає так, що, здається, от–от вискочить з грудей. Ошелешено блимаю, а у вуха ще б'є несамовите: "Під–йо–ом!" Врешті усвідомлюю, що я в казармі. На вузькому двоповерховому ліжкові: я внизу, нагорі — Мишко. Він теж прокинувся..." (Анатолій Дімаров)

 

"Уклін тобі, солдате, материнський 
За стійкість, за відвагу,  героїзм,
За те, що нищиш  намір сатанинський... 
Даєш серцям надію й оптимізм! 
Чи їв, чи спав... в холодному окопі
Ціною свого власного життя
Ти носа втер Америці й Європі
Борониш світ без неба покриття.
Зі слів молитви зшию сорочину 
Ворожа куля серця не торкнись!
Живим і неушкодженим в родину, 
Будь ласка, кожен воїн, повернись!"

(Тетяна Радюк)

 

Автобіографічна повість «На коні й під конем» — весела історія про збитошного хлопця, з яким увесь час трапляються кумедні пригоди.

Аліса Коломієць:
– Авторка творів для дорослих і дітей.
– Лавреатка поетичного конкурсу «І тихим островом калиновим згадалось батьківське село».
– Учасниця проєкту «Твоя поетична листівка» та літературних конкурсів «Читання молодого міста», «Поетичний вир», «Коли ти зі мною» від «Склянка Часу*Zeitglas».

 

 

 

"Мале село Рукав, що розкинулося у самісінькій низовині невеличких гір, вкритих лісами, красувалось білими хатинками. В одній із таких хатин проживала бабуся Катерина. І як же вона чекала, щоб до неї прийшла її онучка Іринка, яка жила з батьками, через дві хати від неї. Іринка з бабцею Катериною увесь ліс, як кажуть, і вздовж і впоперек перейшли. Влітку ходили збирали дрова і сухі гілки, що вітер наломив, а разом з цим – і грибів на юшку. І так – до самісінької осені, аж поки сніг не випав. Правда, Іринка і взимку не сиділа вдома. Взявши старі дитячі санки, у яких не було вже дві дощечки, мала тягла їх на найбільший горб, що поблизу лісу, і швидко, як сніжинка, злітала донизу. А сніги які були, Боже ж мій! Так понамітають за ніч, що й дорогу важко знайти... Та якось переживали зиму, хвалити Бога... Зима потроху відступала, ніби сама просилася втекти. Засіявшись, веселий промінець сонечка розтопив геть усі сніги й погнав через горби до річки галасливі струмки. Весняний день збільшувався і теплішав. А головне – усі люди готувалися до Великодня..." (Юлія Хандожинська)

 

"Феодосія – трошки заспане курортне місто. Але там є великий порт і можна цілісінькими днями дивитися, як до нього приходять великі кораблі і як гігантські крани знімають вантажі. Чи поблукати кривенькими затишними вуличками. Або піднятися на Генуезьку фортецю, сидіти на широчезних стінах, дивитися, як від відкришуються від них шматочки і намагатися докинути ці камінчики у далекі густо-сині хвилі з білими баранцями. Море синє-синє. Сонце яскраво-сліпуче. Вода майже тепла. Тут чудово але… нудно. Особливо, коли ти тут знаєш тільки тітоньку – господиню будинку і свою маму, яка найбільше любить лежати на пляжі. Нууудно! З такими думками Марина крутилася на жорстких камінчиках пляжу, будувала з них вежі і цим шурхотом відволікала маму від нового детективу. Нарешті мама не витримала..." (Оксана Давидова)

 

"Кажуть, що третя чверть найважча – вона тягнеться так до-о-вго. Вдень майже немає сонця, а вечір настає так швидко, що цьому радіють тільки закохані, які можуть гуляти вулицями не ризикуючи, що їх здалека побачать насмішники-однокласники. А що робити самотнім, отаким як Марина? Ще й скільки свят тут! Один День Валентина чого вартує! А свято Весни, коли хлопці вітають дівчат?! Марина могла цього року залишитися взагалі без привітань… А класом так і шурхотять записки… Вчителька он назбирала вже цілу торбу – якщо перепише, – справжній роман буде, товстелезний! І все про кохання, бо кому ж хочеться на святі Закоханих самому під стіночкою стояти, поки парочки танцюватимуть? Двері тихенько прочинилися і в клас спробувала непомітно просковзнути Женька. Та їй це не вдалося б за будь-яких обставин! Широкі штани, майка, величезний мабуть, батьків, піджак, кепка ще й купа усіляких сяючих ніби, справжнє золото, ланцюгів. Ці ланцюги дзвеніли як дзвоники цілого стада корів, що повертаються додому..." (Оксана Давидова)

 

"Була темна осіння ніч. Дощ, як крізь підситок, сіяв — густий та дрібний; з землі вставала важка пара, закутувала все в свое вогке запинало, котре не давало бачити, що діється на землі. Скрізь тихо, темно, сумно, наче у мертвому царстві. Під таку годину завжди важко дишеться, сумно живеться. Добрі люди, аби смеркло, мерщій засовуються по своїх домівках; з вікон низеньких сільських хат блимав світло якимись жовтими кружалами. Кожному чогось не по собі. Всяк не знає, що розпочати, як би хоч трохи розважитись... Чоловіки: одні — чоботи латають, другі рукавиці плетуть, треті — щось інше... Жінки та дівчата — то прядуть, то сорочки шиють. Діти, позалазивши на піч, дрімають... У хаті тепло, тихо — хоч і неясно: серед полу на перекинутім горщаті ледве блищить каганчик; як синя горошина, темно світить накипілий гніт... Якісь померки окривають хату. Негода й туди залазить, і там своє бере? Коли не дощем обдає крізь лиху оселю, то в вікна; не важким туманом налягає, от, як надворі, — то німим сумом по хаті снує, в журбу людей сповивав, тяжкою тугою в душу залазить, сном укриває... Оце дівчина співає-співає своїх любих пісень; а там — дивись: обірвався голос... слабшає, тихшає.... поки й сама незчується — коли й як задубіє голка у недошитій мережці... Схилила над нею дівчина важку голову, заколивалася... дрімає..." – читаймо роман далі: частина четверта.

 

 

Марина вже другу годину бігала від магазина до магазина – їй так потрібен той обруч. Це ж треба було магазину так підвести її! На носі – найочікуваніше свято! Новорічно-різдвяна вечірка! Марина так хотіла, щоб все цього вечора було ідеальним! Ще два місяці тому замовила сукню за каталогом. Нащо тільки тітка вмовила її: «Поглянь, яка гарна! І набагато дешевше, ніж в магазині. Просто в купон вписуєш номер моделі, розмір і колір. І – чекай на обновку!» А сукня таки справді була гарна! Марина вибрала блакитний колір. Вже все-все до сукні підготувала: і сині туфлі, і модний обруч на голову кольору вечірнього неба. Як все це мало їй пасувати! Посилку весь час затримувала, просили почекати. Дівчина отримала її тільки за день до свята..." (Оксана Давидова)

 

"Сашко стояв і дивився на злющого пса, який гарчав коло хвіртки. За хвірткою сонячно і манливо сяяли різнокольорові гойдалки, гірки та маленька карусель. Але пес… Почалося все не так давно. Лише тиждень тому Сашко з батьками переїхав сюди. Будинок був не новий. Під вікнами росли дерева, які тільки-тільки стали вкриватися рожевими квітами. А просто перед будинком лежав великий пустир. Та кілька днів тому Сашко виглянув у вікно і побачив, що на пустирі почався якийсь рух. Малесенький, наче іграшковий, екскаватор копає ями, а дядьки в синіх курках ладнають… дитячий майданчик! На сам кінець майданчик огородили високим парканом з залізного мережива і поставили хвіртку. Ввечері на цю хвіртку двірник вішав великий замок і замикав. Бо, казали, якісь хулігани в сусідніх дворах розваляли гойдалки. А вранці двірник відмикав майданчик і гарно прибирав на ньому..." (Оксана Давидова)

 

Читаймо продовження автобіографічної повісті Наталени Королевої "Без коріння" – від розділу 5 "Карнавальні настрої" до кінця твору.

 

"Читаючи цей твір, включаємося в незнану мандрівку, якій ім'я — життя. Він являє собою не лише історію пережитого, це також свого роду студія, передана письменницею власними засобами її тонкої спостережливости. У загальному він може робить враження спокійної поверхні води — спогади пережитого сучасницею. Проте скільки в ньому хвилювань і руху! Руху, який відбувається в незбагнених глибинах людської істоти. Письменниця — великий мислитель. Вона захоплюється багатством і різноманітністю переживань людини та старається надати їм форму і глузд. Розділ за розділом, усюди відчуваємо приязність письменниці, знаходимо основно випрацьовані портрети, досконалі зображення життя в Україні минулого століття та подекуди аналізу душі Сходу і Заходу. В авторки багато винахідливості, що базується на власному, великому духовому досвіді." (Ярослав Крив'як)

Читаймо продовження історичної повісті Наталени Королевої "Предок" – від розділу "У видіннях минулого" до кінця твору.