Статті для дітей та батьків

"Весна повернулася з вирію. Завітала до саду та присіла під яблунею. Узяла до рук рушникове полотно, різнобарвні нитки. Співаючи пісню, вона вишивала рушник, на якому зелена трава вкривала поля, квітнули чарівні квіти, але забракло ниточок. Де ж взяти їх?.."

(Людмила Кибалка)

 

 

 

"Сон голівку нахилив
та й до Соненятка:
– Чом стурбоване таке, 
милеє дитятко? 
– Чом, татусеньку, наш ліс 
ріжуть-вирізають?
І від мене, від всіх нас
хатку відбирають?..
(Галина Римар)

"Рослини відіграють величезну роль у житті людини. Ці дивовижні створіння виробляють кисень (і багато інших речовин та газів), очищують повітря і підвищують його вологість (не було б рослин, не було б і дощу), поглинають шум і пил, дарують тінь. Рослини нас годують, одягають, лікують, стають паливом, несуть красу і сповнюють світ найрізноманітнішими запахами, продукують нектар, а ще вони вміють бути годинниками, барометрами і навіть компасами. Поговоримо саме про ці їхні технічні вміння. А ще згадаємо, з яких рослин виходить зварити гарну каву..." (Ірина Михалевич)

 

 

 

Одного разу Євген написав казку для двох своїх синів, в якій вони стали головними героями. Авторові (а головне — дітям) казка сподобалася... Так і розпочався його творчий шлях. Читаймо та слухаймо цікаві казочки Євгена Дмитренка.

 

 

 

 

 

"У кожного в житті своя дорога,
Дорога й віра в кожного своя,
Все з милістю іде до нас від Бога
І кожен крок наш з неба осява..."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

 

"До озера Охрид дорога вела нас все вище й вище в гори через македонські й албанські поселення на південний захід від столиці. Охрид – це не лише чудовне озеро, це місто з надзвичайним гербом, на якому ніби підкова з одного боку, з іншого – зображення схоже на дві долоні, складені докупи, які тримають і місто, й озеро. Ліхнідос, стара назва міста, перекладається українською як "місто світла". Славний Охрид, розташований біля підніжжя гори Галичиця (яка знайома назва!), колись славився своїм найстарішим університетом у Європі (9 століття). Тут ще вирощують перлини та розводять форель. Є думка, що назва міста походить від охри, фарби, якою дівчата малювали волосся. Коріння історії Охрида йде в античність..." (Галина Мирослава)

"Палке бажання побачити власними очима зовсім невеличку в порівнянні з Україною (приблизно 2 мільйони мешканців)  Північну Македонію (Северна Македонија), незалежну з 1991 року, як і Україна, слов'янську країну, розташовану на Балканах в оточенні слов'янських і неслов'янських країн, що межує з Косово на північному заході, Сербією на півночі, Болгарією на сході, Грецією на півдні, Албанією на заході,  виникло в мене після запрошення від туристичної компанії "Танго Тревел" придбати акційний тур "У пошуках дива – Македонія". У тур за додаткову оплату входило відвідування озера Охрид, найглибшого в Європі, а також каньйону Матка зі сталактитово-сталагмітовими печерами й чарівним озером, створеним при побудові гідроелектростанції в 30-х роках минулого століття. Зацікавила подана примітка : "Без тесту ПЛР". Карантинний рік без виїздів за межі країни дався мені взнаки, тож я досить легко спокусилась на мандрівку з 24-ма годинами їзди автобусом до місця призначення через 3 митних пости, маю на увазі українсько-румунський митний контроль, румунсько-сербський і сербсько-македонський. Але попри виснажливу дорогу не тільки не розчарувалась, навпаки - отримала велику порцію радості й натхнення..." (Галина Мирослава)

 

Роман «Хіба ревуть воли, як ясла повні?» засвідчив новий етап і у творчому зростанні Панаса Мирного, і в розвитку прози взагалі: це був перший зразок соціально-психологічного роману в українській літературі, перший «роман з народного життя», в якому, за визначенням Івана Франка, «змальовано майже столітню історію українського села», розкрито соціальну дійсність в усіх її суперечностях, показано, як соціально-економічні умови, конкретне життєве середовище формували характер особистості, зумовлювали, визначали її поведінку.

 

 

"Марина прислухалася як дзижчить муха. Крім цього дзижчання чулося лише старанне сопіння сусіда по парті. Він намагався дописати нарешті ту самостійну. Марина зітхнула і також взялася за ручку. «Мар’яно Олегівно! – Гукнула красунечка Віталіна. – А можна мені вийти? Я вже все дописала!» Вона насправді тільки про косметику та хлопців і думала. Тому й всі контрольні-самостійні писала будь-як, аби швидше. Віталіна вискочила з класу, а Марина знову взялася за ту задачу. Шурх! – на парту впав папірець. Точно! Це Маринина подружка – Женя. Знову просить написати, як вирішити задачу. Марина взялася переписувати рішення, відправила папірець назад, знову взялася за свою самостійну та дописати не встигла – пролунав дзвоник і Мар’яна Олегівна своїм пискучим голосом почала гукати, щоб всі припиняли писати. В класі здійнялася штовханина. Ті, хто все встиг, або нічого не знав йшли швидше здавати зошити, а ті, хто не встиг, як Марина, намагалися ще щось дописати. Та зошит вихопила вчителька і, цокаючи підборами, вийшла з класу..." (Оксана Давидова)

 

Сюжет повісті Миколи Гоголя "Тарас Бульба" оповідає про Україну першої половини 17 століття, де українські запорозькі козаки воюють супроти поляків на боці Московії. Головний герой — козацький полковник Тарас Бульба. Перша редакція повісті була опублікована у 1835 році, і її літературознавці вважають проукраїнською. Друга редакція повісті війшла друком у 1842 році. Її літературні критики вважають русофільською з елементами юдофобії, полонофобії та українофобії. Незважаючи на свою російськоімперськість, повість Тарас Бульба стала популярною в Україні відразу по виходу, й починаючи з 1850-го року вийшло вже більше десяти повних україномовних перекладів повісті. До читання та слухання пропонується твір у перекладі Миколи Садовського за редакцією  Івана Малковича та Євгена Поповича. 

"За давніх часів колись на Україні були такі люди, що не признавали над собою ніякої влади. Кожний з них мав старшого за ворога, рівного за брата, бо в рівні поважав самого себе, власну самостійність, а менших мав за бидло, прах, посміття. Усе, що господь щедрою рукою розсипав по світу, усе те побачили б у їх палацах, а кругом тих палаців – непокриті халупи, обідраний, голодний і холодний люд. Усе добре і чуле, чим наділя господь чоловіка, даючи йому серце й душу, усе те в них заплило глеєм чванства, ганьби і ненатлі. І як то чудно усе в них зложилось і перекорилось: проповідували вольность, непідлеглість, а тим часом чухрали батогами свою ж таки шляхту! Палили слободи, вибивали народ тисячами і плакали над їх безголов’ям. Строїли монастирі, костьоли, а душі свої губили в тяжких гріхах... А знаєте, люди добрі, як звали тих людей?.. Польськими магнатами!.." (Олекса Стороженко)

"Мурашки взимку сушили на сонці вогке збіжжя, коли до них підійшла голодна Цикада й попросила, щоб їй дали їсти. Тоді вони спитали її, чому вона не заготувала собі харчів улітку, а вона їм: «Мені все було ніколи, я співала». На це Мурашки, сміючись, відповіли: «Якщо ти співала влітку, то потанцюй узимку». Не слід зневажати нічого, щоб згодом не довелося шкодувати." 

(Езоп, переклад Андрія Білецького)

 

 

"Крук украв шматок м’‎яса й сів на якесь дерево. Це побачила Лисиця й захотіла відібрати м'ясо. Вона стала перед Круком і почала вихваляти його велич і красу, кажучи, що йому найбільше з усіх годилося б царювати над птахами, і це сталося б напевно, коли б він мав голос. Крук хотів похвалитися, що в нього є голос, закрякав і випустив м'ясо. Лисиця підбігла, ухопила м'ясо й сказала: «О Круче, коли б ти мав також розум, тобі більше не бракувало б нічого, щоб стати царем». Ця байка стосується нерозумної людини."

(Езоп, переклад Юрія Мушака)

 

 

"Ох, як же ж хотілося опівдні лисиці їсти! Та то й не дивно, бо хоч стільки вона вибігала, хоч як обнишпорила всю гору, ніякої поживи так і не роздобула. І крім ожини відучора й рісочки не мала в роті.
—    Ні, так не годиться, — сказала вона сама собі. — Спущусь-но я в долину, може, хоч там на щось натраплю. Вона побігла схилом гори вниз і незабаром уже була в зеленій долині. І перше, що вона побачила перед собою, був густий, тінистий кущ винограду, обвішаний спокусливими чорними гронами — безліччю грон, вони висіли одне біля одного..." (Езоп,  переклад українською мовою Володимира Забаштанського та Анатолія Чердаклі)

 

"Вовк побачив, що Ягня п’‎є воду з річки, і хотів знайти якийсь слушний привід, щоб його з’‎їсти. Отже, хоча він і стояв вище за течією, але почав обвинувачувати Ягня, що воно каламутить йому воду й не дає пити. Ягня відповіло, що воно п’‎є, торкаючись води тільки краєчками губ, і що, зрештою, воно, стоячи внизу, не може йому каламутити воду. Тоді Вовк зауважив: Минулого року ти зневажило мого батька». — «Мене тоді ще й на світі не було», — відповіло Ягня..." (переклад Юрія Мушака)

 

 

 

 

"Літературне становлення — це яскраві, щасливі роки! В літературному клубі «Дніпро», чиї засідання проходили увечері в редакції однієї з черкаських газет у ті, уже далекі часи, збиралась симпатична компанія людей захоплених, залюблених у літературу. Читали написане, обговорювали, обмінювались думками… А завершувалися заседання традиційно: кожен з присутніх читав по віршу, власному чи такому, що просто сподобався. Згадуєш і думаєш: як це чудово! Вірші – по колу…" (Володимир Даник)

 

 

До збірки Юлії Хандожинської "Намисто казочок" увійшли такі твори: "Пір'ячко", "Котик Мав", "Пікавка", "Співучий соловей", "Зайчик – довгі вушка", "Жабка", "Рибка-пліткарка", "Петрушка – сонна мушка", "Маленька сіра мишка", "Пузатий чайник", "Зелений огірочок", "Мале Лоша", "Цукерки", "Гордовита курочка", "Овечка Пхинька", "Поросятка", "Ведмежа", "Хитренька лисичка".

 

 

 

 

"Велике село Піски. Розкинулось, розляглося і вздовж, і вшир, і впоперек на рівній низині, в балці, а перед самим селом, мов хто борошна насипав — білого піску серед чорної землі. Так, наче хто білий килимок прослав, щоб витирати ноги, вступаючи в село. Посеред села стоїть невеличка старенька церковця, трохи перехилилася на один бік і вросла в землю. Не тільки покрівля, де-где й ребра поросли зеленим мохом. Проти церкви, на невисокім згірку, величезний палац світить дверима-вікнами... І палац уже, видно, давній та ще й запущений. Стіни пооблупувані — де-где вивалюється цегла; покрівля поржавіла; у вікнах шибок не долічишся. Мабуть, ніхто не живе в тому палаці, бо й двір нерозчищений — заріс густою муравою. Тільки дві протоптані узенькі стежечки тягнуться через увесь двір до двох невеличких будинків — по один і по другий бік палацу. Все те осунулось, опустилося... Так виглядали Піски перед волею..." – читаймо роман далі: частина друга.

 

"Матусю-серденько, моя рідненька,
ти – щира правдонько, мій оберіг!
Для тебе вся природа розквітає,
і сонечко всміхається тобі..."

(слова – Галини Римар, 
музика – Миколи Ведмедері)

"Я придумав колір голосних… Я встановив рух і форму кожної приголосної і лестив себе надією, що за допомогою інстинктивних ритмів я винайшов таку поезію, яка коли-небудь стане доступною для всіх п'яти почуттів. Розгадку залишив я за собою". (Артюр Рембо)