"Маленька руденька лисичка одягнула свій улюблений капелюшок і побігла в ліс. Біжить по стежинці, пісеньку співає, радіє, а назустріч їй — Вовчик. — О, привіт, лисичко. — Привіт. — Боже, який в тебе красивий капелюшок. — Так, красивий, а ти що хочеш теж поносити? — То бери, мені не шкода, а ввечері повернеш — ну, за якийсь там маленький гостинчик. — Добре, — каже вовк. — Ти ж знаєш, де я живу. Підвечір вовчик повернув капелюшок і приніс лисичці м'ятки на чай. Лисичка все забрала, зраділа, а на ранок — знову до лісу..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі на світі маленька ряба курочка. Ходила вона по двору і клювала пшеничку, а при будь-якій нагоді любила похизуватися перед всіма. Усе вона знала краще всіх, і все вона вміла, і дуже вже їй хотілося, щоб усі в дворі її поважали. І от вона собі придумала таку річ. Прийшла до півника і каже: — Ти знаєш, я тут подумала і вирішила, що тепер я буду усіх будити зранку! Я — найрозумніша, і знаю краще за тебе, як це зробити! Ну дуже вже їй хотілося, щоб зранку усі прокинулись, а тут поперед сонечка курочка на паркані сидить. — А ти знаєш, яка це відповідальна робота? — запитав її півник. — Пхе, та що там знати? Вилізь собі на паркан та й кричи. — Що ж, — промовив півник, — завтра ти будеш усіх будити, домовились? А я відпочину..."" (Юлія Хандожинська)
"Літнього дня на ставку, коли сонечко гарно припікає, велика зелена пухириста жаба сиділа в очереті під берегом і співала пісень: — Ква-ква, ква-ква, ква-ква… Квакала, надривалася і так, і сяк, та ніхто її не чує. Розсердилася жаба та й собі думає: — Господи, ну як же мені привернути увагу до себе? Дивиться вона на середину ставка, аж бачить, а там зелені килими з білими квітами, плетючі зелені містки із водяних трав, що з’єднують невеличкі острівки, що гріх не помилуватися. От вилізла вона на один з таких килимів, сіла навпроти білої квітки, милується і каже.." (Юлія Хандожинська)
Зміст:
1. Вітер Вій
2. Подорож Ворони
3. Хитра Лисиця
4. Їжачки
5. Хмаринки
6. У бібліотеці
7. Подаруй книгу
8. Зимові господарі
До збірки Юлії Хандожинської "Намисто казочок" увійшли такі твори: "Пір'ячко", "Котик Мав", "Пікавка", "Співучий соловей", "Зайчик – довгі вушка", "Жабка", "Рибка-пліткарка", "Петрушка – сонна мушка", "Маленька сіра мишка", "Пузатий чайник", "Зелений огірочок", "Мале Лоша", "Цукерки", "Гордовита курочка", "Овечка Пхинька", "Поросятка", "Ведмежа", "Хитренька лисичка".
"Жила колись на світі маленька овечка Пхинька. І все їй завжди було не те і не так. Піде, бувало, в садочок пастися і — "ме-ме", недобра травичка в садку ("пхе, пхе, пхе"), наллє їй мама свіжого молочка, а вона надіп'є трішки, скривиться і: "Ме-ме: не люблю таке, хочу молочко з вареннячком!" Отак вона собі і жила, що не так, одразу: "Ме!" За це її не дуже любили інші мешканці двору. Одного літнього жаркого дня Пхинька вирішила піти попити холодної водички у луг. Бігти треба було через садочок донизу, а там через кладочку і джерельце прохолодне. Біжить Пхинька, мекає по дорозі, як завжди, все їй не так, добігає вона до кладочки, аж на зустріч їй баран..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі мушка, а звали її Петрушка. Мушка була неповоротка, повільна. Нікуди ніколи не поспішала. Сяде, бувало, на квіточку і спить, нічого її не турбує — ну геть зовсім, аністілечки! Нічого Петрушці не цікаво, тільки б поспати, і побільше, і подовше. От так вона і жила: де не сяде — там і спить. Одного разу вирішила Петрушка–сонна мушка на листочку біля лісу поспати. Лежить собі на сонечку, загоряє. Аж раптом — чує якийсь шелест. Глянь, а то комарик внизу, бідний, один тягне соломинку. — Гей ти, комарику, ану не шелести там, невже не бачиш, що тут я на листочку сплю, — закомандувала мушка. — Ти знаєш, не бачу, а шелестіти буду, бо бачиш, білий день надворі і потрібно працювати, а не спати..." (Юлія Хандожинська)
"Була собі на світі маленька мишка Пікавка. — Пі-пі-пі, — кричала мишка і швидко-швидко бігла у своїх справах. А справ у мишки було багато: то сиру потрібно було накрасти, щоб кіт Микита не побачив, то нірку свою облагородити, а саме: вкрасти пір'ячко у курочки. Ось яка була справна мишка Пікавка, була крадійкою. Та не тільки красти мишка вміла, а ще, бувало, любила і понасмі- хатися з оточуючих, вкраде шмат ковбаси, а по дорозі ще й глечик з сметаною поб'є. То вже на ранок кіт Микита отримує по повній програмі, а мишка сидить глибоко в нірці і тільки чути: — Пі-пі-пі! Старий кіт, що уже тільки не робив: і сам мишку чатував біля нірки, і собаку просив, і півня, але ніхто не міг Пікавку зловити, від усіх вона тікала, а потім тільки чути з нірки..." (Юлія Хандожинська)
"Посеред густого лісу, в кущах, стояла собі пічка. Хто її там змайстрував — то не відомо, давно вже вона там була. І любив на ній вітер-чарівник відпочивати. Мріяла пічка дуже, щоб хтось хоч раз спік на ній млинців жирненьких, чи то картопельки посмажив, а може й пиріжків напік. Ось така у пічки мрія була. Одного разу, як завжди, вітерець відлежував бочок на пічці. Слухав її стару добру пісню. — Ох, вітерець, хоч би разок хто запалив вогника та борщу наварив! — Якби я хотів допомогти тобі, сестричко! Та, бач, немає в мене рук. Щоб тебе спершу почистити, а потім приготувати щось. Слухай, а можливо, давай когось із звірів попросимо! Он, дивись, як їх багато в лісі живе! — Ідея! — зраділа стара пічка і почала чекати, коли вже перший звір якийсь коло неї пробіжить. Аж раптом — біжіть лисичка..." (Юлія Хандожинська)
"Осіннє сонце зупинилося в лісі на високій яворині. Заклопотані звірята цього не помічали і займалися кожен своїми справами. Адже зовсім скоро наступить зима і потрібно до неї як слід підготуватися. Білка з більчатами старанно носили горішки, ховали в дупло, ведмідь лаштував свій барліг сухими гілочками з листям, лисиці міцними лапами виривали глибші нори, щоб не завіяв їх сніжок. От тільки зайчик довговухий бігав від одного куща до іншого і всього боявся. Впаде гілочка з дерева, вже боїться, затріщить сорока-білобока на дереві, зайчик вже весь тремтить..." (Юлія Хандожинська)
"Жила собі у річці маленька рибка. Така собі срібляста і швидка. І більше за все на світі любила рибка поговорити. Та от біда, що не почує — перекрутить, як захоче, а потім і по-своєму розкаже. Любила рибка затаїтися в очереті, де жили по сусідству водяні раки, і слухати, про що вони говорять, а потім швиденько пливти і розказувати усім новини. Дуже вже їй подобалося усе про всіх наперед усіх знати. Отож, одного дня засіла рибка в зеленому очереті. Нагострила вушка і слухає, про що раки говорять — думає, що ніхто її не бачить. А раки того дня підрізали очерет, прибирали навколо своєї хатки. Раптом бачать — щось поблискує. Знають, що то вже рибка чатує. От і шепоче один рак до іншому..." (Юлія Хандожинська)
"Жив собі маленький соловей. І дуже він любив співати і пісеньки придумувати. Кожного дня він трудився над своїм голосом і вкладав душу у свої пісні. Одного ранку летів лісом соловейко і тихенько пісеньку співав: — Тьох, тьох, фіть, фіть, фіть, Хто є в лісі, ой не спіть, Ви мені допоможіть, Тьох, тьох, тьох, фіть, фіть, фіть. Так йому було весело та радісно, як ніколи. Всі дерева вушка-листочки розправили, тріпотять, ніби підспівують соловейкові. Аж тут, де не візьмись з-за шовкового куща показалася ворона. — О, привіт, соловейку, як же ти гарно співаєш! Так ніхто в лісі не вміє! Не вміє, повір мені! — Ось тільки трішки затихо, якби в тебе була сопілочка, це було б пречудово — тебе було б чути навіть в ті далекі ліси, що за крутими горами..." (Юлія Хандожинська)
"Курли, курли, курличуть,
Курличуть журавлі.
Курличенням накличуть
Весну по всій землі." (Юлія Хандожинська)
Читаймо та слухаймо разом з нашими малючками цікаві казочки від Юлії Хандожинської:
.jpg)
"Сьогодні в лісі на великій галявині під старим дубом — таким високим, що аж ген затуляє пів галявини, — позбиралося чимало мешканців лісу. А зібрала їх усіх сова-мудра голова. Адже сьогодні перше вересня і перший урок. Вовк, кабан, їжачок, лисичка і мале зайченя дружно прибігли до старого дерева. Усі з новими портфелями, пишними бантиками, новими пеналами і шкільним приладдям сіли за парти по двоє. Поважна сова у великих окулярах широко відкривала рот, щоб уважніше її дослухалися, і окуляри раз за разом поправляла. Звірята сиділи тихо — так, що можна було почути, як муха летить. А ось маленькому зайченяті, тому, що сидів поруч із жабчиком на задній парті, ну ніяк вже не сиділося. Він і лапками перебирав, і очима наздоганяв хмаринки, і, немов пружинка, підстрибував на одному місці..." (Юлія Хандожинська)
