"Зоряними очима дивилося Небо на Землю. Великими, розумними очима дивилася Ясочка на зоряний небосхил. − Зорі! Які ж ви красиві! Мабуть, немає в світі нічого красивішого, ніж вишите зірковим візерунком небо! – захоплено шепотіла вона. У верхівках дерев сонний вітер наспівував колискову. Неподалік спала річка, перекочуючи своїм диханням ледь помітні хвильки. Насолоджуючись покровом ночі, носились веселі кажани. Ясочка не спала. Навіть і не думала спати. Не зводячи очей, вона дивилась на яскраву блимаючи зірку, що виглядала з-за густого листя старого дуба. І в її очах була радість і захоплення, біль і смуток. Радість – від зіркового неба. Смуток – від залізної огорожі, яка відділяла її від зоряного обрію. Ясочці тут було тісно і незручно. Вона вже виросла і хотіла на волю. Часто вона закривала очі і уявляла собі, що мчить по безмежному полю, відчуваючи запах свіжого вітру, а згори її шлях освітлює всіяний зорями велетенський, безмежний небосхил..." (Ольга Зубер)
Читаймо надзвичайно цікаву казкову повість молодої письменниці Ольги Зубер «Подорож на Край Світу».
Зміст повісті:
1. Подорож починається…
2. Дивовижне перевтілення
3. Лора проти Вітру
4. Лора на висоті
5. Якщо не спиться...
6. Як вівця стала бджолою
7. В гостях у Вітра
8. Зимова історія
9. Забавки в морозяну ніч
10. Фіалки для Фіалки
11. Мій друг Вітер
12. Таємниця Лори
"На пухнастій кульбабці сидів Джмелик. Крильця він звісив аж до землі. Тож настрій мав кепський. А все тому, що був найменший від усіх. А на галявині змагалися жучки-вусачі Силач і Тягач. — Я можу підняти ось цей величезний камінь! — А я — ще більший! — вихвалялися вони. — Ех… — зітхнув малий. — Дзінь-дзінь! — заспівали дзвоники. — Чого зітхаєш, Смугастику? — спитала Фея Бажань і примостилась на блакитній пелюстці. — Та… — Ось ці вусачі кепкують з мене. Бо я не такий сильний, як вони. Та я ж художник. Нічого важчого за пензлика й відерця з фарбою я не підніму… — То чого ти сидиш? — А що мені робити? — Тренуватися!.." (Ольга Зубер)
"Ох і розсердився ж Їжачок на ті колючки! На спинці не полежиш, погладити всі бояться! А як же йому хотілося таку кофтинку, як в білочки Зосі! Або шапочку з бумбончиком, як в борсучка Борі! Бо всім звірятам у лісі бабуся Ведмедиця вив’язала теплі речі на зиму. Всім, окрім Їжачка! Бо як же на ті голки якусь одежину надіти?! Отож, сидів він на пеньку, та й сердився. Аж пихтів. Ось, я зараз вас провчу, капосні колючки! – схопився було за голівку Їжачок..." (Ольга Зубер)
"Якось надумали Хом’ячок з Мишкою в схованки погуляти. Ховатися випало Мишці. — Не підглядай! — Не буду! — Хом’ячок вмостився під ялинкою й заплющив очі. Мишка відбігла подалі й сховалася за грибочком. Ще й листочком зверху вкрилася. А Хом’ячок сидів-сидів із заплющеними очима, та й заснув..." (Ольга Зубер)
"— Скоро стемніє, — чмихнув Їжачок, виглядаючи у віконце. Він докинув у піч кілька ялинових гілочок, одягнув кожушок і дістав зі скриньки свічечку. Ви гадаєте, для чого Їжачкові свічечка? То аякже?! Вони ж з Мишкою домовилися, що хай там що, а щовечора, як стемніє, давати про себе знати вогником свічечки. А все тому, що Їжачок жив у лісі, а Мишка — аж ген за полем, у нірці під грушою, що в старому садку. Поки було тепло щодня вони ходили один до одного в гості. Та прийшла зима, замела стежки снігом. Ніяк не дійти крихітним лапкам засніженим полем. Тож і згодилися: якщо світиться вогник на узліссі, то в Їжачка все добре, знатиме Мишка. А якщо, світиться за полем, то все добре і в Мишки, знатиме Їжачок..." (Ольга Зубер)
"Оце подія сталася в лісі! У родині Зайців народилося Зайчатко! Всі звірі посходилися подивитися на нього. А воно ж гарне-гарнюсіньке! А крихітне, що в колисці шукати треба! Одне лишенько — аж надто вередливе вдалося. Не дає спокою нікому ні вдень, ні вночі. Аби лише розказували йому казок та співали пісень. А як ні, то й саме не спить і нікому в лісі не дає. Усі вже забули, що таке сон. Вдень сплять на ходу, а вночі біжать Зайчатка колихати, аби хоч якось мамі Зайчисі та тату Зайцю допомогти. А ті вже ледве на ногах тримаються. А старий Ведмідь аж із лісу втік, не витримавши отого крику. Та є від того вереску й чимала користь: відклало вуха старій Ведмедиці. І вона тепер чує, що в лісі робиться. І радіє, хоч і не спить. Невідомо скільки й тривала б ця історія, якби не старий Їжак. Якось зустрів він тата Зайця та й каже: "А збігав би ти до старої Сови. Може, чим халепі зарадить!" Послухав Заєць поради. Помчав аж ген на край лісу..." (Ольга Зубер)
"У зеленому садочку, в затишній нірці жило мишаче сімейство. Тато, мама, старенька бабуся й ціла купа крихітних мишенят. Жили вони дружно й весело й дуже любили свою домівку. Була в них і чимала комірчина, де вони зберігали свої запаси: зернята, горішки, насіннячко. Було б у них і далі все добре, якби часом не надибав їхню хатинку допитливий кіт. Внадився щодня ходити! Прийде, розляжеться й очей не спускає з нірки. Оце до смаку припало йому спостерігати за тими мишенятами! А ті ж і носика бояться з нірки висунути! Ні тобі погратися, ні повеселитися у садочку! Добре, що хоч запаси великі, а як ні, — тоді біда!.." (Ольга Зубер)
"Підкралася тихенько до лісу Осінь. Побачила на узліссі самотню Берізку, дістала фарби й давай їй листочки золотом розмальовувати! Аж тут, і Вітер нагодився. Зірвав листочок, закружляв його лісом, та й поклав прямісінько біля Мишачої нірки. Мишка була ще зовсім маленька і не знала, що на світі буває Осінь. І тому, дуже здивувалася, побачивши пожовклий листочок. Вона тихесенько обійшла навколо нього, а потім як підстрибне..." (Ольга Зубер)
"Зима в лісі була холодна та люта. Щедро сипала вона снігами й мела хуртовинами. Замела й мишачу нірку під сосною. Сидить Мишка, боїться й носа висунути. Ось, зголодніла вона, залізла в свою комірчину й знайшла там зернятко. Одне-однісіньке. Сидить Мишка й плаче. Тримає в лапках те зернятко й не знає, що з ним робити. Чи то з’їсти, чи то назад покласти. Думала вона, думала, а тоді й каже: "З’їм, а тоді піду до Ведмедя, попрошу в нього ще зерняток." Так вона й зробила. Підкріпилася перед дорогою, одягла теплу хустинку, чобітки, кожушок, взяла сани, та й подалася..." (Ольга Зубер)
"Одного разу гуляв Борсучок на лісовій галявині. Аж раптом почав дощик накрапати. Засмутився Борсучок і пішов у хатину. Коли це чує, сміх надворі. Вийшов, дивиться. А то жабеня по калюжі стрибає й сміється.
– А що ти робиш? – питає Борсучок.
– Дощику радію!.."(Ольга Зубер)
"Якось одного разу запросила Мишка до себе в гості свого давнього друга польового Хом’ячка.
— Приходь, — каже, — напечу пирогів, поласуєш досхочу! Тільки-от принеси мені в дарунок букетик польових квітів, а то у нас в лісі таких нема!
— Добре! — погодився Хом’ячок.
Треба сказати, що Хом’ячок з Мишкою хоч і товаришували, та були геть різні. Мишка — метушлива, швидка, працьовита. А Хом’ячок — лінькуватий, повільний та ще й забудькуватий..." (Ольга Зубер)
"Колись давно у гарненькій розмальованій хатинці жила старенька бабуся. Навколо хатинки був чудовий садочок. Там росло багато дерев: яблуньки, вишеньки, сливки, а також кущики смородинки та малинки. Але той садочок був не просто так, і не сам по собі – там жив маленький і дуже допитливий їжачок. Він був дуже хитрий і любив пустувати. Інколи робив бабусі шкоду: то яблучко поцупить, то корзинку з малинкою перекине, то у відро з водою накидає сміття. Нашкодить – і мерщій в кущі. Виглядає. Інколи лякає бабусю: постукає лапкою в двері й чкурне в кущі. А бабуся відчинить – нікого немає. А їжачку смішно! Регочеться, аж перекидається..." (Ольга Зубер)
"Настала ніч, а Зайчикові не спиться. Сидить собі під ялинкою, оченятами кліпає.
Зашелестів у листячку Їжачок.
− Чого не спиш, Зайчику? – питає.
− Та, не спиться! Десь сон мій подівся, - відповідає Зайчик.
− Де ж це ти бував, що сон загубив? – посміхнувся Їжачок та й подріботів собі далі..." (Ольга Зубер)
"Колись давно було на світі Мишаче Королівство. Жили в ньому Король з Королевою та їхня донька — Принцеса-мишка. Одного разу знайшла вона крихточку шоколаду. І, спробувавши його, тихенько запищала від щастя. І в ту ж мить, вирішила, що відтепер буде їсти зернята лише в шоколаді. Почувши таку новину, Король з Королевою аж за голови взялися. Принцеса ж оббігала всі придворні комори, а бажаних смаколиків так і не знайшла. Пшеничних, вівсяних, ячмінних зернят було, хоч купайся в них. І жодного шоколадного! Ох і розсердилася ж Принцеса! Вона зафирчала на Короля з Королевою, й в розпачі вибігла з палацу..." (Ольга Зубер)
"Одного разу прогулювалася Мишка лісом. Та й незчулася, як звечоріло. Зголодніла вона й думає: "Ось, зараз прибіжу додому, напечу млинчиків, та й поласую досхочу." Радісним підстрибом домчала Мишка до своєї хатинки. Заглянула в комірчину й знайшла там лише яєчко та дрібку борошна. "Ой! – засмутилася Мишка. – Цього не вистачить! І лісова крамниця вже зачинена. А млинчиків таки хочеться!" [...] ...Посідали усі за стіл. Та й давай млинці наминати, варенням смакувати, чаєм запивати! Ох і смачні ж були млинці! Всі наїлися, Мишці гарненько подякували, й ще довго тішилися, яка ж то Мишка вправна господиня!" (Ольга Зубер)
"Звечоріло. У присипаній снігом нірці копошилися мишенята. — Мамо! Нам сумно! — Ось, насінинка. Грайтеся! — Не хочемо! — То беріть горошинку! — Ні! Ні! Ні! — понадували щічки мишенята. А найменше почало плакати. — А шишечку? — Хочемо! — закивали вухастики. — То чекайте на мене! — сказала мама мишка й мелькнувши хвостиком, вискочила з нірки. В завірюху, помчала вона аж за село, де росла висока сосна. Знайшла в снігу шишечку й подалася додому.
Аж, раптом, поміж сніжинок, залунав сміх..." (Ольга Зубер)
«− Ой-ой-ой! — аж підстрибувала Мишка, так поспішала на лісову галявину. Авжеж! Лісова віщунка тітонька Сова ще місяць тому передбачила, що цієї ночі буде зорепад! А значить, можна буде загадати бажання! Аж ось і галявина. А тут вже зібралися і Їжачок з Білочкою, і Ведмідь з Лисичкою. Сидять, очей з неба не зводять. Мишка притулилася до Їжачка й заплющила очі. − Не спи! Прогавиш, як зірка падатиме! — чмихнув Колючий. − Я не сплю. Я мрію, − посміхнулась Мишка...» (Ольга Зубер)
"Одного ранку прокинувся Хом’ячок та й думає: — Зварю собі каші. Набридло сухе зерно гризти. Вибрав він стиглий колосок, обтрусив зернята, склав у глечик, та й каже: — Ой, щось я притомився. Відпочину трішки. Сидить в холодку, куняє. А каші таки хочеться. Через силу підвівся, взяв глечика із зернятами. Налив води. — Ще ж посолити треба. Щоб смачніше було, — порадив сам собі Хом’ячок. — А де ж сіль? Туди-сюди, нема солі. Поки шукав стомився неабияк. Заснув під гарячим сонцем, спить аж хропе. Прокинувся геть по обіді. Сидить, чухається. — Піду до Мишки, — каже — попрошу солі. З’їв кілька зернят на дорогу і потихеньку вирушив до Мишачої хатинки..." (Ольга Зубер)
"Якось сидів Хом’ячок біля своєї нірки, та й мріяв, спостерігаючи за сніговою хмаринкою, що пливла над лісом. Аж раптом, вгорі закружляла Сніжинка, й вмостилася йому прямісінько на носа. — Ой! — аж чхнув Хом’ячок. — Ти хто? — Сніжинка, — відповіла крихітка. — Я й не чув раніше про таке звірятко! — поворушив носиком товстунчик. — Це те саме, що й метелик? — питає. — Ха-ха-ха! Звісно, ні! Я — крапелька замерзлої води. — Ой! Лишенько! То ти замерзла?! Стрибай до мене в нірку, зігрієшся! — Ні-ні! — усміхнулася Сніжинка. — Я гріюся, коли мені холодно! — А я гріюся, коли мені тепло! — чмихнув Хом’ячок. — Хочеш, розкажу таємницю? — спитала Сніжинка й пересіла йому на вушко..." (Ольга Зубер)
