Олена Більчук. Друга частина повісті "Зошити у лінії" — казка

 

 

 

Олена Більчук

Зошити у лінії

(повість)

Частина 2, казка.

 

Ба

Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!

— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!

Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.

У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків.

— Тепер хай ця потвора шукає, — махнула на мене хвостом срібляста ставридка. Здається, цю ставридку звали Тава.

— Я не потвора, я — камбала, камбала Ба.

— Та добре, Ба так Ба, починаймо!

За правилами, поки усі ховаються, риба-шукачка має доплисти до найближчої водорості й доторкнутись до неї. А потім починати шукати. Зазвичай ми, риби, знаходимо одна одну досить швидко — якихось два-три коливання променю.
Я майже одразу вчула, що всі поховались о-он за тим каменем. Та коли підпливла до нього, сестер і ставридок там не було: вони гайнули в гущину зелених водоростей. Там теж — не дочекалися мене. І це вже була інша гра.

Про яку ми не домовлялися.

Я відчула себе самотньою.

Ельф

Довгий літній день допливав до кінця. Наставав час спускатися на дно й лаштуватися на ночівлю.

Ставриди та інші риби сплять, точніше, чутливо дрімають посеред води і вважають, що камбали ночують на дні заради безпеки. Так, справді, заради безпеки. Але не тільки.

Є ще одна причина: Звучання Моря.

Я багато разів запрошувала знайомі рибки послухати Море на дні — та ніхто з-них поки не відгукнувся.

А ще я люблю промені. Хоча яскраві промені можуть завдати моїм очам болю. Та перед сном завжди піднімаюсь якомога ближче до повітря, а вже потім — залягаю на дно.

Так зібралася вчинити й цього разу.

Аж тут — шаснула велика тінь.

І я побачила дельфіна.

Дельфін був один — це було незвично. І він був підлітком, як і я.

Деякий час ми лише спостерігали одне за одним.

— Ти камбала? Не бійся, я не полюватиму на тебе. Мама вчила не чіпати поодинокі рибини.

— Так, я — камбала, камбала Ба.

— А я — дельфін, дельфін Ельф. Почекай мене тут трохи, добре? Я лише вдихну повітря — і знову повернуся.

Дельфін майнув наверх. А раптом він повернеться не один, а зі своєю зграєю? Я озирнулася, намічаючи, куди найкраще буде дременути. Хоча навряд чи для зграї дельфінів самотня маленька камбала — варта уваги здобич.

Ельф повернувся й трохи наблизився. Так, що стали помітними його отвори-вуха біля очей.

«Напевно, краще таки чкурнути подалі», — подумала я і сказала:

— Взагалі-то мені вже час відпливати — лаштуватись спати. Я мешкаю на дні.

— На дні? А хочеш я покажу тобі захід Сонця?

— Захід Сонця? Це ж в Іншому світі. Мені туди не можна.

— Не бійся, Бо, на декілька хвильок можна, — сказав Ельф. — Тільки тримайся біля мого плавника на спині.

Я сторожко підпливла до плавника Ельфа.

І — пронеслась над Морем! І встигла побачити оранжевий диск — Сонця?

— Це ж було Сонце, оранжеве? — запитала я, коли ми знову опинилися у воді.

— Так, — відповів Ельф.

Це було Сонце. Моїм очам трохи боліло, та я відчувала неймовірну радість. А ще мене вразив незвичайний запах Моря.

— Ельфе, а хочеш послухати Звучання Моря?

Так ми спустилися на самісіньке дно.

Гігантське Незрозуміле

Неподалік, у бурих водоростях, зачепився мій знайомий морський коник — Ик. Він замаскувався кольором, і Ельф його не бачив.

— Привіт, Ике! Зі мною дельфін Ельф, він тебе не скривдить.

Ельф по-чудному затріскотів, я не розібрала, що саме, і коник спалахнув оранжевим — тепер то я знаю — сонячним кольором.

— Ось, це моє улюблене місце, — сказала я Ельфу.

— Обережно, тут же я, — засвітив очима на кінчиках своїх променів морська зірка Ір.

— Добрий вечір, дядечку Іре! Вибачте, то ми трохи далі попливемо.

Треба ж, і як це я не помітила дядечка Іра?

Я торкнулася до піску — зануритись одним боком поки не могла, адже моє око ще не перемістились. Поряд прилаштувався Ельф.

І ми почали слухати Море.

— Гарно, — сказав Ельф.

А потім додав:

— Там-он є щось велике.

— Так, Гігантське Незрозуміле. Звідси не дуже далеко. Хочеш підпливемо?
Воно саме по собі непорушне і безпечне. Я вже біля нього плавала. Але необхідно остерігатися тих, хто там може заховатися.

Ми наблизились до Гігантського Незрозумілого. У сутінках його темний силует не так вирізнявся, але здавався ще таємничішим.

— Воно з’явилося тут ще до мого народження. Дядечко Ір казав, що раніше на цьому місці росли багрянки.

— Так це ж корабель! — вигукнув Ельф.

— Корабель?

— Так, на ньому плавають у Морі люди.

Я знала про людей — істот з Іншого світу. А от про корабель чула вперше. Мені так хотілось дізнатися більше, та я почала засинати.

— Так цікаво, Ельфе, вибач, але я вже… пливу…  у сон…

— Тоді до завтр…

Я заснула.

Кораблі
і ниточка у морі

Наступного дня я вирішила краще дослідити Корабель. Ельфа не було, напевно, він заявиться знову ввечері. Тому я сміливо одна оглянула Корабель зблизька, а потім здалеку — він нагадував гігантського дельфіна. А на носі в нього було щось схоже на дядечка Іра, тільки величезне і променів мало всього чотири.

Удень було сіряво-синьо, та під вечір Море знову засвітилося.

Де ж це Ельф?

Я поплила уверх.

І почула незнайомі звуки. Вслухаючись, піднялася вище. Та це ж людські голоси! І, здається, — ні, точно: прозвучало «корабель».

Цікавість взяла гору — і я наблизилася майже до межі з повітрям.

— Хотів би я пірнути глибоко й роздивитися його. А раптом це вітрильник чи козацька галера? — почула я крізь товщу води.

— Костю, корабель, який тут затонув, — невеликий паровий фрегат, — цей голос був значно нижчим.

— Тату, дивися, яка цікава рибина! У неї один бік — жовтий і очі дивні.

І раптом мене щось підхопило! Та це не була спина Ельфа — я опинилася у чомусь тісному, Дрібному Незрозумілому… очам стало сліпуче, мені не вистачало води, я почала задихатись…

— Тату, а може, це і є — Золота Рибка?

— Я не Золота Рибка, я — камбала, камбала Ба, — прокричала я, та, здається, мене не почули

— Це камбала, Костю.

О, таки мене почули.

А потім затріскотів Ельф, я відчула сильний поштовх і боляче вдарилася.

— Костю, здається, цей дельфін нам говорить, що Золоту Рибку краще відпустити назад, у Море.

Я не Золота Рибка, а камбала Ба — та опинилася знову у Морі.

І стрімко поринула вниз, на дно.

— Як ти? — до мене підплив Ельф. — Добре, що люди у човні тебе відпустили.

— Дякую тобі, Ельфе.

— Як твої очі, ти нормально бачиш? Сонце було ще високо. Тебе ніде не поранило?

— Все гаразд, очі вже призвичаюються, і бік не болить.

Ельф зітхнув і прилаштувався поруч.

Ми знову слухали разом Море.

— Бо, я маю тобі дещо сказати.

— Кажи.

— Моя зграя відпливає в інші води. І я більше не зможу до тебе навідуватись.

Я не знала, що на те відповісти. І як тому зарадити. Ми ж тільки вчора познайомились, а вже прощаємося.

— Іще одне, — продовжив Ельф, — я вже дорослий, братиму участь у полюванні, нам краще більше ніколи не перетинатися.

— Еге ж, — сказала я.

Я почула голосне свистіння — десь близько була зграя дельфінів!

— Не бійся, вони тебе не зачеплять, і нікого з тутешніх. Це мене кличуть, мені вже час плисти.

— Бувай, Ельфе, щасливої дороги.

— Час від часу я спускатимусь на дно і ми будемо разом слухати Звучання Моря. Ми ж не прощаємось. Так?

— Так, — відповіла я.

Ми з Ельфом будемо разом слухати Звучання Моря.

 

Завантажити другу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії" (doc.zip)

 

Читати першу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії"

 

Твір люб'язно надіслано Оленою Більчук спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Малюнок авторки.

 

 

Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":