Олена Більчук
Зошити у лінії
(повість)
Частина 2, казка.
Ба
Я — камбала Ба. Мешкаю у Морі на дні. Але буваю скрізь: і майже біля повітря, і там, де багато великих небезпечних істот. Звичайно, мені трохи лячно запливати далеко. Але ж так багато цікавого навколо!
— Бо, Бо, гайда разом до ставридок!
Це мої молодші сестрички. Вони ще схожі на більшість звичайних рибок, а в мене вже почало переміщатися око. Коли я стану дорослою, обидва моїх ока опиняться на одному боці, цей бік стане верхом, інший — низом. І я плаватиму інакше.
У променях вечірнього Сонця маленькі ставридки світилися у воді то сріблястим, то зеленавим світлом. Вони гралися у хованки. Гра-тренування у хованки — наша найулюбленіша. І серед рибок найпоширеніша. Напевно, тому, що на риб полює чимало хижаків.
— Тепер хай ця потвора шукає, — махнула на мене хвостом срібляста ставридка. Здається, цю ставридку звали Тава.
— Я не потвора, я — камбала, камбала Ба.
— Та добре, Ба так Ба, починаймо!
За правилами, поки усі ховаються, риба-шукачка має доплисти до найближчої водорості й доторкнутись до неї. А потім починати шукати. Зазвичай ми, риби, знаходимо одна одну досить швидко — якихось два-три коливання променю.
Я майже одразу вчула, що всі поховались о-он за тим каменем. Та коли підпливла до нього, сестер і ставридок там не було: вони гайнули в гущину зелених водоростей. Там теж — не дочекалися мене. І це вже була інша гра.
Про яку ми не домовлялися.
Я відчула себе самотньою.
Ельф
Довгий літній день допливав до кінця. Наставав час спускатися на дно й лаштуватися на ночівлю.
Ставриди та інші риби сплять, точніше, чутливо дрімають посеред води і вважають, що камбали ночують на дні заради безпеки. Так, справді, заради безпеки. Але не тільки.
Є ще одна причина: Звучання Моря.
Я багато разів запрошувала знайомі рибки послухати Море на дні — та ніхто з-них поки не відгукнувся.
А ще я люблю промені. Хоча яскраві промені можуть завдати моїм очам болю. Та перед сном завжди піднімаюсь якомога ближче до повітря, а вже потім — залягаю на дно.
Так зібралася вчинити й цього разу.
Аж тут — шаснула велика тінь.
І я побачила дельфіна.
Дельфін був один — це було незвично. І він був підлітком, як і я.
Деякий час ми лише спостерігали одне за одним.
— Ти камбала? Не бійся, я не полюватиму на тебе. Мама вчила не чіпати поодинокі рибини.
— Так, я — камбала, камбала Ба.
— А я — дельфін, дельфін Ельф. Почекай мене тут трохи, добре? Я лише вдихну повітря — і знову повернуся.
Дельфін майнув наверх. А раптом він повернеться не один, а зі своєю зграєю? Я озирнулася, намічаючи, куди найкраще буде дременути. Хоча навряд чи для зграї дельфінів самотня маленька камбала — варта уваги здобич.
Ельф повернувся й трохи наблизився. Так, що стали помітними його отвори-вуха біля очей.
«Напевно, краще таки чкурнути подалі», — подумала я і сказала:
— Взагалі-то мені вже час відпливати — лаштуватись спати. Я мешкаю на дні.
— На дні? А хочеш я покажу тобі захід Сонця?
— Захід Сонця? Це ж в Іншому світі. Мені туди не можна.
— Не бійся, Бо, на декілька хвильок можна, — сказав Ельф. — Тільки тримайся біля мого плавника на спині.
Я сторожко підпливла до плавника Ельфа.
І — пронеслась над Морем! І встигла побачити оранжевий диск — Сонця?
— Це ж було Сонце, оранжеве? — запитала я, коли ми знову опинилися у воді.
— Так, — відповів Ельф.
Це було Сонце. Моїм очам трохи боліло, та я відчувала неймовірну радість. А ще мене вразив незвичайний запах Моря.
— Ельфе, а хочеш послухати Звучання Моря?
Так ми спустилися на самісіньке дно.
Гігантське Незрозуміле
Неподалік, у бурих водоростях, зачепився мій знайомий морський коник — Ик. Він замаскувався кольором, і Ельф його не бачив.
— Привіт, Ике! Зі мною дельфін Ельф, він тебе не скривдить.
Ельф по-чудному затріскотів, я не розібрала, що саме, і коник спалахнув оранжевим — тепер то я знаю — сонячним кольором.
— Ось, це моє улюблене місце, — сказала я Ельфу.
— Обережно, тут же я, — засвітив очима на кінчиках своїх променів морська зірка Ір.
— Добрий вечір, дядечку Іре! Вибачте, то ми трохи далі попливемо.
Треба ж, і як це я не помітила дядечка Іра?
Я торкнулася до піску — зануритись одним боком поки не могла, адже моє око ще не перемістились. Поряд прилаштувався Ельф.
І ми почали слухати Море.
— Гарно, — сказав Ельф.
А потім додав:
— Там-он є щось велике.
— Так, Гігантське Незрозуміле. Звідси не дуже далеко. Хочеш підпливемо?
Воно саме по собі непорушне і безпечне. Я вже біля нього плавала. Але необхідно остерігатися тих, хто там може заховатися.
Ми наблизились до Гігантського Незрозумілого. У сутінках його темний силует не так вирізнявся, але здавався ще таємничішим.
— Воно з’явилося тут ще до мого народження. Дядечко Ір казав, що раніше на цьому місці росли багрянки.
— Так це ж корабель! — вигукнув Ельф.
— Корабель?
— Так, на ньому плавають у Морі люди.
Я знала про людей — істот з Іншого світу. А от про корабель чула вперше. Мені так хотілось дізнатися більше, та я почала засинати.
— Так цікаво, Ельфе, вибач, але я вже… пливу… у сон…
— Тоді до завтр…
Я заснула.
Кораблі
і ниточка у морі
Наступного дня я вирішила краще дослідити Корабель. Ельфа не було, напевно, він заявиться знову ввечері. Тому я сміливо одна оглянула Корабель зблизька, а потім здалеку — він нагадував гігантського дельфіна. А на носі в нього було щось схоже на дядечка Іра, тільки величезне і променів мало всього чотири.
Удень було сіряво-синьо, та під вечір Море знову засвітилося.
Де ж це Ельф?
Я поплила уверх.
І почула незнайомі звуки. Вслухаючись, піднялася вище. Та це ж людські голоси! І, здається, — ні, точно: прозвучало «корабель».
Цікавість взяла гору — і я наблизилася майже до межі з повітрям.
— Хотів би я пірнути глибоко й роздивитися його. А раптом це вітрильник чи козацька галера? — почула я крізь товщу води.
— Костю, корабель, який тут затонув, — невеликий паровий фрегат, — цей голос був значно нижчим.
— Тату, дивися, яка цікава рибина! У неї один бік — жовтий і очі дивні.
І раптом мене щось підхопило! Та це не була спина Ельфа — я опинилася у чомусь тісному, Дрібному Незрозумілому… очам стало сліпуче, мені не вистачало води, я почала задихатись…
— Тату, а може, це і є — Золота Рибка?
— Я не Золота Рибка, я — камбала, камбала Ба, — прокричала я, та, здається, мене не почули
— Це камбала, Костю.
О, таки мене почули.
А потім затріскотів Ельф, я відчула сильний поштовх і боляче вдарилася.
— Костю, здається, цей дельфін нам говорить, що Золоту Рибку краще відпустити назад, у Море.
Я не Золота Рибка, а камбала Ба — та опинилася знову у Морі.
І стрімко поринула вниз, на дно.
— Як ти? — до мене підплив Ельф. — Добре, що люди у човні тебе відпустили.
— Дякую тобі, Ельфе.
— Як твої очі, ти нормально бачиш? Сонце було ще високо. Тебе ніде не поранило?
— Все гаразд, очі вже призвичаюються, і бік не болить.
Ельф зітхнув і прилаштувався поруч.
Ми знову слухали разом Море.
— Бо, я маю тобі дещо сказати.
— Кажи.
— Моя зграя відпливає в інші води. І я більше не зможу до тебе навідуватись.
Я не знала, що на те відповісти. І як тому зарадити. Ми ж тільки вчора познайомились, а вже прощаємося.
— Іще одне, — продовжив Ельф, — я вже дорослий, братиму участь у полюванні, нам краще більше ніколи не перетинатися.
— Еге ж, — сказала я.
Я почула голосне свистіння — десь близько була зграя дельфінів!
— Не бійся, вони тебе не зачеплять, і нікого з тутешніх. Це мене кличуть, мені вже час плисти.
— Бувай, Ельфе, щасливої дороги.
— Час від часу я спускатимусь на дно і ми будемо разом слухати Звучання Моря. Ми ж не прощаємось. Так?
— Так, — відповіла я.
Ми з Ельфом будемо разом слухати Звучання Моря.
Завантажити другу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії" (doc.zip)
Читати першу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії"
Твір люб'язно надіслано Оленою Більчук спеціально для читачів "Малої Сторінки".
Малюнок авторки.
Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":
Обожнюю Ваші казочки!!!!!!!!!!!!!!
Спасибі превелике!!!!!!!!!!!
Дуже сподобалось
Дякую вам дуже!!!!!
Щиро дякую за відгуки!
Чудово!!! Дуже дякую!!!!