Олена Більчук. Повість"Зошити у лінії" (частина перша)


 

 

Олена Більчук. Зошити у лінії (повість). Частина перша. Малюнок Радомира Більчука.

 

 

Олена Більчук

Зошити у лінії

(повість)

Частина 1


Підпис кошеняти


— Забери його! Забери! — оглушливо кричала незнайома пані.

Я притримував собаку Грамофона, який голосно гавкав на кошеня. Воно видряпалось на гілля липи, було крихітним, наче смугасте мишеня, і тепер перелякано нявчало. Не знаючи, кого боятися сильніше: собаки чи висоти. Чи, може, сотні сонячних зайців, які стрибали по гілках і листочках.

— Відтягни свого пса від дерева!

Напевно, ця пані у когось гостює і вирішила вигуляти своє кошеня.

— Малесенький мій, не бійся, зараз я тебе зніму, — її голос враз пом’якшав.

Та де там зніме: необхідно ж залізти високо на липу.

Ех, якби я мав руки завдовжки три метри кожна, то мені б вдалося зняти кошеня і притримати собаку водночас.

Я застряг — у голосінні, нявчанні і гавкотінні.

І нікого поблизу.

Аж тут пролунав сигнал велосипеда. Ще ніколи він не був настільки милозвучним.

Артем, мій товариш, швидко зістрибнув і залишив велосипед на землі.

— Костю, я притримаю Грамофона, — сказав.

Я поліз за кошеням. Узяв його в руку. Здається, воно вчепилося в мене ще міцніше, аніж у гілку. Я відчув, як калатає його серце.

— Та не бійся ти, мале.

І обережно спустився вниз.

Пані сердито видерла кошеня.

— Хлопчаки, дивіться за своїм псом! — сказала нам, а потім котику: — Мій маленький, як же я злякалася.

Я ще не чув, щоб у людини так мінявся голос. Може, у неї два горла?

Пані із кошеням пішла, а Грамофон втихомирено присів неподалік.

Він прив’язався до нас із Артемом нещодавно, коли ми йшли з Олександрівської площі. У квартирах нашого будинку не дозволяється тримати собак, то цей милий рудий пес тепер мешкає у дворі, де його багато хто підгодовує. Він безпородний, із великими вухами. А Грамофоном  назвали, тому що з’явився того ж дня, як ми вперше почули грамофон.

— Може, покатаєшся на велосипеді? — запропонував мені Артем.

— Та ні, вже після обіду. Піду заліковувати рани, — я усміхнувся.

— То зустрінемося на лаві?

— Добре.

Я попрямував додому. Глибокі подряпини пекли, і я подмухав на руку. І засміявся: підпис смугастого кошеняти теж був смугастим.
 

А звідки?

У приємній прохолоді затінку, разом із велосипедом і вітерцем, ми сиділи на лаві біля нашого будинку. Ми — це я, Артем, і його старша сестра Наталка. І їли смачні цукерки, які я прихопив із дому.

Як зненацька пролунав гучний сигнал. Аж заклало у вухах. Аж захиталась над нашими головами гілка липи.

Ми побачили, як неподалік, прямо у нашому дворі, пригальмував — невже це справді він? — автомобіль! Точнісінько, як на фото у газеті. Де написали про перший саморушний екіпаж у Києві. Тільки цей ще красивіший, бо виблискував на сонці, аж сяяв. І був він не чорним, а сірувато-синім.

— Оце так, — промовив Артем.

Грамофон ошелешено гавкнув щось нерозбірливе.

З автомобіля браво вискочив шофер, зняв шкіряні рукавички і галантно подав руку незнайомій дівчинці. За нею зі сходинки зійшов чоловік — то був мій сусід по дому Андрій Григорович.

Вони про щось перемовлялись, а потім поглянули у наш бік.

Дівчинка пішла до нас.

Вітерець помчав їй назустріч.

Незнайомка була десь нашого віку, мабуть, вже гімназистка.

— Добрий день, мене звати Оринка, — сказала вона, коли підійшла, привітно усміхнулася і простягнула мені руку.

Я розгубився: це вперше дівчинка привіталася зі мною таким чином.

— А я Наталка, — торкнулася Оринчиної руки Наталка.

— Артем.

— Костянтин, — нарешті і я наздогнав привітання й потиснув руку Оринці, здається, надто міцно.

— Я тут житиму зі своїми дядьком і тіткою. Я приїхала до Києва, щоб вступити до гімназії.

— А це ваш автомобіль? — запитала зненацька охриплим голосом Наталка.

— Ні-ні, — Оринка засміялась. — Сама раніше бачила такий лише в газеті. Ми чекали на станції екіпаж, а зупинився автомобіль, і пан шофер запропонував нас підвезти. Вони із дядьком Андрієм знайомі.

— Лячно було їхати?

— Та ні, цікаво. Дорогу так добре видно. А от коні харапудилися, іржали. І візники сварилися на нас. І люди озиралися, а деякі хрестилися.

— Ось так? — Артем почав швидко багато разів хреститися і скрушно хитати головою. — Я теж таке, буває, бачу, як несусь на велосипеді. Хочеш на цьому проїхатися? — кивнув на велосипед.

— На чому? На цьому? Даруйте, — похитала головою Оринка.

— Я теж дівчинка, але їжджу. До того ж він дамський, бачиш, тут немає зверху рами, — підійшла до велосипеда Наталка.

—  Як же на ньому їздити? Тут тільки два колеса.

— Ти ніколи не бачила, як катаються на велосипеді? У кінці 19-го століття! Може, ти і паровоза не бачила? А звідки ти приїхала? — не надто ввічливо запитав Артем.

— Із Гоголева, звідси не дуже далеко, — відповіла Оринка і поправила на чолі хвилясту гривку.

Вона розгублено озирнулася, ніби знітилася. Я хотів був підтримати її, запитати про Гоголів, але слова десь на пів дорозі зупинилися.

Та Оринка подивилася Артемові прямо у вічі, повернула голову трохи вбік, глибоко вдихнула і запитала:

— А ти знаєш, що таке вапертоло?

— Що-що?

— Вапер-толо.

Артем похитав головою. Я теж уперше чув це слово.

— Оце так — жити наприкінці 19-го століття і не знати про вапертоло! — переможно заявила Оринка.

Артем із цікавістю поглянув на неї і взяв велосипед за кермо.

— Я перша підійшла, — сказала Наталка.

— Та будь ласка.

Наталка сіла на велосипед і рівненько, елегантно тримаючись почала об’їжджати двір.

Пан шофер, що вже заскочив в автомобіль, помахав їй рукою і голосно просигналив.

Вітер знову прокинувся, мабуть від цього сигналу, — і біля нас пролетів жовтий передосінній листочок.

І людей у дворі значно побільшало.

Вони захоплено роздивлялися автомобіль, а деякі з подивом глипали на Наталку: адже у Києві лише нещодавно дозволили їздити на велосипедах не тільки чоловікам, а й жінкам, а тут — тендітна дівчинка.

Велосипедистка поважно поїхала ще на одне коло. Оринка із захватом спостерігала за нею.

— А звідки він у вас? — примирливо запитала вона в Артема.

— Нам із Наталкою тато подарував. Купив у магазині, там багато таких. І військові, і триколісні є. А можна підійти до автомобіля ближче? — голос Артема притишився.

— Думаю, так. Копитом він точно не вдарить, — відповіла Оринка й підбадьорливо усміхнулася.

Артем майнув до автомобіля.

— Цікаво, хто його придумав? — Оринка звернулася до мене.

Це вона про кого, тобто про що, про автомобіль?

— Я про велосипед, — ніби прочитала мої думки. — Як же можна втриматись тільки на двох колесах, не розумію.

— Оринко! — гукнув Андрій Григорович.

— Мене вже кличуть, — сказала вона, — до зустрічі, Костянтине.
Й побігла до Андрія Григоровича.

— До зустрічі, — промовив я услід.

Оринка навряд чи почула мої слова. Здається, окрім свого імені, я більше нічого не сказав. Ой, і про цукерки зовсім забув, не пригостив. Вона раптом озирнулася — і я помахав їй рукою.

— Костю-у, Наталко-о, йдіть сюди-и! — Артем вже сидів біля шофера.

Автомобіль вирвався з облоги нашого двору лише через пів години. Та пан шофер був у доброму гуморі й увесь цей час він, хоч і не відповідав на запитання, доброзичливо усміхався. І навіть дозволив усім бажаючим по черзі натиснути на золотистий клаксон.


Жоржини

Вечоріло. Наталка й Артем пішли додому, а мені хотілося ще трохи побути у дворі.

Майже нікого не було. Окрім мене та Маргарити Яківни — дружини Андрія Григоровича. Вона вийшла у двір й неспішно проходилася, замислено призупинилася біля клумби з жоржинами. Ці квіти посадила й доглядала донька двірника — фіолетові і білі, вони ще декілька днів тому рясно-рясно квітнули. Та я, був, ненароком наїхав велосипедом на клумбу — і десь із п’ять кущів зламалося.

— Добрий вечір, Маргарито Яківно, — привітався, коли вона підійшла ближче.

— Добрий вечір, — привітно кивнула вона білим капелюшком. — Костю, а ти часом не знаєш, що сталося з квітами?

У мене всередині щось обірвалось. Мені зовсім не хотілося, щоб Оринка дізналася про те, що це я зламав квіти.

— Ні.

— Напевно, Артем чи Наталка наїхали й зламали. А якби на людину? Не довіряю я усім цим машинам. Шкода квіти, такі гарні.

Маргарита Яківна пішла. А я стояв, ніби обпечений — лагідним вечірнім сонцем.

— Маргарито Яківно, зачекайте! — гукнув я услід.

Вона озирнулася.

— Це я. Я не впорався із керуванням і наїхав на клумбу.

— Дякую. Дякую, Костю, що сказав.


Пошуки

Удома, після вечері, я вирішив знайти винахідника велосипеда.

Ні, я не шукав його десь за важкими портьєрами чи в інших потаємних місцях квартири.

А от у татовому кабінеті, у шафі з книжками і журналами, — дуже могло бути.

У свої вісім років я все ще не дуже добре читаю, тому вирішив шукати по картинках.

Спершу передивися газети — нічого схожого.

Ось, у «Літературно-науковому вістнику», — ні, тут лише слова, без картинок ледве чи буде про велосипед.

Пробіг очима по рядах із палітурками книг. На горішній полиці помітив високі видання. Став на стільчик і потягнувся за книгою.

Раптом стос паперів, який лежав зверху, почав з’їжджати вниз. По дорозі ще щось зачепив, і все це разом із глухим гуркотом упало на підлогу.

— Костю, що там?

У кімнату зайшов тато. Високий на зріст, у ту мить він здався ще вищим — я відчув себе маленьким навіть стоячи на стільчику.

— Я зараз швидко зберу все назад, — стрімко зіскочив.

— Добре, сину, не хвилюйся. Приберемо разом, а то я потім не розберусь. Ти щось шукав?

— Так, хочу дізнатися про велосипеди.
Тато підняв із підлоги книжку й розгорнув. І несподівано сказав:

— А знаєш що: завтра візьми із собою перову ручку і зошит й підемо в бібліотеку гімназії. Там є те, що шукаєш. Заодно призвичаїшся. Скоро ж твій перший навчальний рік.

Десь глибоко всередині я зітхнув. Так, щоб не помітив тато. Щоб не засмутився.

Гімназія.

Нещодавно мені купили форму. Новеньку, синю і сіру, сукно так приємно пахне. Із посрібленими ґудзиками, кашкетом з емблемою: у лавровому вінку початкові літери назви гімназії. Коли приміряв, одразу відчув себе дорослішим. Навіть Артем сказав, що форма мені личить. У нього теж така — він уже рік як гімназист.

Але.

Мені не дуже дається читання й письмо, що ж то буде з латинською мовою? А ще французькою, німецькою? Я уявив себе в гімназії не у кашкеті з емблемою, а у лавровому вінку героя, який долає непрохідні дороги літер.

Підняв із підлоги останній аркуш. І помітив фотокарточку — вона залетіла трохи далі.

На ній же наш Поділ і пристань із човнами! І навіть, здається, видно наш будинок.

На звороті був підпис, дуже красивим почерком. Прочитав: Київ, 1889 р. До зус-трі-чі, Марія.

Так звали мою маму.

— Це ж мамин підпис, тату? — простягнув фотокарточку татові.

— Так, Костю. Я шукав цю листівку, а вона он аж куди забралася.

Тато взяв карточку і підійшов до гасової лампи.

— Якось я від’їжджав на декілька місяців із Києва до Одеси, тоді вона і подарувала цей знімок, ми ще не були тоді одружені. Твоя мама дуже любила бувати на пристані. А пригадуєш, як ми разом сюди ходили і рахували хмарини і човни?

Я кивнув головою. Мама померла, коли мені було три роки і, чесно кажучи, я не пригадав, як ми рахували хмарини і човни. Та пам’ятаю, що в мами були великі сині очі.

— Сходимо якось удвох, Костю, подивимось на нашу пристань. Здається, вже три роки, як не бували там.

Звичайно ж сходимо! Подивимось пристань і новий порт. Аж не вірилось, що тато нарешті захотів там побувати.

— Тату, а що таке вапертоло?

— Як-як ти сказав? — перепитав він.

— У наш будинок переїхала дівчинка, Оринка, і вона ніколи не бачила велосипедів. І запитала, чи знаємо ми, що таке вапертоло.

— Я теж не знаю. Вона каже, що це таємниця? Нікому-нікому не розповість? — тато усміхнувся.

— Я ще поки не запитав.

Справді, можна ж просто запитати в Оринки.

— А зламані жоржини ще можуть вирости?

— Так, Костю, але вже наступного року.


Неймовірне сховище

Зранку ми вирушили до гімназії. І по дорозі то дощ накрапував — теплими, приємними краплинами, то сонце визирало. Хотілося побути на вулиці якомога довше, та ми скоро дійшли.

Якщо наш будинок був затишного жовтого кольору, то гімназія — велика біло-блакитна споруда з колонами, з лунким вестибюлем. Я чув це відлуння і раніше: тато викладає тут математику і якось навіть узяв мене із собою на роботу. А от бібліотеку побачив  вперше — і вона перевершила всі мої очікування.

Наче після гір — високих стін вестибюля — опинився у дрімучому велетенському лісі книг, із нескінченністю слів.

Тато пішов вибирати книги.

Я залишився один серед цих височенних книжкових полиць. І вирішив трохи походити між рядами.

Від моїх кроків підлога ледве поскрипувала. Крізь полиці проникало світло, і воно чомусь мерехтіло.

Несподівано, у півсутінках, помітив, як темна тінь проймала внизу.

І враз — прямо переді мною — невідомо чому з полиці впала книга.

Про Лускунчика і Мишачого Короля.

Колись я боявся зустріти короля щурів, та ще більше — опинитися у замкненому світі механічних іграшок. А раптом, якщо доторкнусь до цієї книги, попаду в зачаровану країну без вороття?

Ні-ні, все гаразд, тепер я вже виріс, і знаю, що нічого такого не станеться.

Вирішив просто піти туди, де світліше, — та несподівано, в такому ошатному приміщенні, помічаю у підлозі щілину. А якщо і справді  у бібліотеці є щурі?

Все-таки повертаюся назад. Деякий час стою — і піднімаю книжку.

Вона була приємною на дотик, гладенькою, з нестрашними і цікавими ілюстраціями.

— Костику, де ти? — татовий голос здався голосом доброго чарівника.

— Я тут. Зараз прийду, — я поклав книжку на полицю.

— О, нарешті тебе побачив.

Ми вийшли у світлу читальню й присіли за стіл.

Тато розклав книги і журнали, поряд поклав ключі від бібліотеки: зараз ми були тут тільки удвох.

І я продовжив свої учорашні пошуки.

Узяв важку енциклопедію, знайшов розділ «Велосипеди».

Як же багато рядків!

Прочитав один.

А потім розгорнув зошит, із ясно-синьою обкладинкою, й почав перемальовувати моделі.

— А чому ти їх не підписуєш?

— Я і так запам’ятаю.

Все ж вирішив підписати малюнки: від перової ручки не так багато буває плям, не доведеться виводити усе наново. До того ж я вже вмів скорочувати слова.

Увесь цей час тато читав щось своє. Коли я нарешті завершив, він сказав:

— Сину, а зробімо так: я тобі розповім про велосипеди, а ти запишеш у зошит ключові слова.

Я поглянув на бібліотечні ключі — й уявив масивну в’язку із залізними словами.

Тато усміхнувся.

— Ключовим словом можна відімкнути скриню із іншими словами. Так легше запам’ятовувати тексти з багатьма рядками.


Велосипеди

Тато почав свою розповідь:

— Усе почалося з ідеї рухатись швидше. Із меншою витратою зусиль і незалежно від тяглової сили волів чи коней, або ж їздових собак, чи впертих осликів.

Машини, які могли б рухатися лише за допомогою людини, придумувались ще здавна, багатьма кмітливцями у різних куточках світу.

Ось, бачиш? — він показав на малюнок. — Це німецький годинникар Штефан Фарфлер. Своїм триколісному візком він керує за допомогою обертання двох рукояток. Напевно, коли виїжджав у місто, його часто супроводжувала ватага дітей.

— І собак, — додав я.

— Так, собаки завжди чують нове, — усміхнувся тато. — Триста років тому, у часи Фарфлера, таких візків точно не було повсюдно.

— А ось цю машину, — він продовжив розповідь, — називали іграшковою конячкою — не надто схоже на коня, правда? А ще — «бігаючою машиною». Це винахід баварського лісничого Карла Драйзера. На початку вже нашого століття він придумав самокат, який дуже нагадує теперішній велосипед, тільки без педалей. Людина, яка їхала на ньому, діставала ногами до землі і по черзі відштовхувалась від неї то однією, то іншою ступнею. «Бігаюча машина» у лісових перегонах обігнала б хіба що равлика, їжака і черепаху, і — людину-пішохода. Що вже було кроком вперед. Все ж долати велику відстань таким чином було незручно.

Надалі, щоб не заплутатись в іменах і датах, я не називатиму їх усі, просто простежимо як самокат «підростав» і зрештою став теперішнім велосипедом.
Тато відкрив ще одну книжку, і я помітив на сторінках велосипеда-павука — його я вже бачив, у Палацовому парку.

— Потім до переднього колеса було приєднано педалі, які обертаються, кермо теж кріпилося на рамі над верхнім колесом, згодом там кріпили і сідло. Щоб прискорити швидкість — переднє колесо збільшували, а заднє — для рівноваги — зменшували. Замість дерев’яних спиць — почали вставляти металеві — колесо ставало легшим, і його збільшили аж десь до мого зросту. Їздити справді стало швидше — відтоді і з’явилася назва «велосипеди», що у перекладі з латини означає — швидкі ноги. Але — дуже небезпечно. Варто було натрапити на будь-який горбик — і велосипедист міг полетіти сторчма головою. Треба бути неабияким спортсменом, щоб їздити на такому. До того ж колеса ще не мали шин, лише оббивались металевими пластинами — тому велосипедистів називали «кісткотрясами». Але знаєш, що цікаво: що ось саме на такій веломашині була здійснена перша навколосвітня велосипедна подорож, Томасом Стівенсом.

Тато розгорнув журнал.

— Ось, тут є мапа: він проїхав від Токіо у Японії до Сан-Франциско в Америці. Звичайно, водою Томас плив пароплавом чи іншим кораблем.

— Але там, напевно, увесь час роз’їжджав по палубі? — пожартував я.

— Не знаю, може бути, — тато засміявся. І продовжив: — А ось майже такий, як у Артема із Наталкою. Чим він відрізняється від велосипеда-павука?
Я порівняв картинки.

— По-перше — колеса однакові. Потім — сідло посередині. І педалі кріпляться до заднього колеса.

— Так, Костю. Педалі кріпляться до заднього колеса за допомогою ланцюга, а вірніше — ланцюгового приводу. Ось він, — тато показав на малюнку. — Після попередніх пошуків і вдосконалення веломашини іншими винахідниками, таку модель створив англійський винахідник Джон Старлі, у 1884 році. Тоді велосипед нарешті став безпечним. Настільки, що тепер на ньому можуть їздити навіть діти. Проте завжди необхідно пам’ятати про правила руху. І ще одне — шини. З’явилися шини — і велосипед почав м’яко торкатися до поверхні дороги. Епоха «кісткотрясів» завершилась.

— Тату, я б це читав дуже довго, дякую.

Він усміхнувся.

— І я тобі. Я теж багато чого дізнався ось тільки зараз.

Я так захопися розповіддю, що коли на обкладинці одного із журналів побачив автомобіль, зібрався швиденько замалювати і його.

— Костю, краще в іншому зошиті, — призупинив мене тато, — тоді буде зручніше знайти необхідний тобі запис.

Так у мене з’явився перший зошит про транспорт. Із назвою «Велосипеди».

А ключові слова, які записав: вперті віслюки, триколісний візок, бігаюча машина, педалі, велике колесо, кіскотряси, Японія-Америка, ланцюговий привід, безпека, шини.


Балансир

— Та ти просто боїшся, — сказав я Оринці.

— Ні, я не боюся. Я думала, що балансир у велосипеді, а воно зовсім не так. І в мене його теж немає.

— Все у тебе є, треба ще потренуватися, — сказав Артем. — Уже майже виходить, просто не забувай ногами педалі крутити.

— Ні, не виходить.

Вже більше години ми намагаємось навчити Оринку їздити на велосипеді. У нас теж не одразу виходило, але Оринка взагалі майже не зрушується з місця.

— А пригадуєте, хлопці, як я вчилась. Я так сильно петляла, коли їздила, і кричала: «Обережно! Я їду на велосипеді. Усі розійдіться! Я на велосипеді!», — сказала Наталка.

Ми всі разом засміялись. Якби хто поглянув зі сторони, то й не здогадався б, що дівчинка в клітчастій сукні, та, що з хвилястим волоссям, тільки вчора приєдналась до нашої компанії.

До нас долинули далекі звуки симфонічної музики.

— Гайда на концерт, — запропонував Артем.

— Який концерт? — Оринка озирнулась навколо. — Хіба тут десь є відкритий майданчик?

— Є. От побачиш.

Ми побігли у сусідній двір і залізли на каштан. З його гілки добре було видно грамофон, що стояв на столі біля відчиненого вікна будинку. Нам подобалося уявляти, як вилітають звуки  із цієї величезної заморської квітки. Зручно розмістилися на гілках, як у глядацькій залі, — усі, окрім Оринки. Вона залишилась стояти під деревом. Поряд із велосипедом.

— Нумо, Оринко, залазь сюди, — гукнула Наталка.

— Я не хочу.

— Не вигадуй, залазь, подивишся на грамофон, ти такого ще не бачила.
Але Оринка не піднімалась.

Я спустився вниз.

— Я вже бачила гамофони. І велосипед можуть вкрасти, — сказала мені Оринка, відводячи погляд.

Не знаю, може, й справді бачила. Хоча я ще місяць тому про грамофони взагалі нічого не знав.

— Я теж вже надивився, — сказав, і от це вже точно було неправдою.

Оринка мовчала.

— До речі, Оринко, про того, хто придумав велосипед. Тато сьогодні мені розповів.

— Сьогодні? То ти спеціально для мене дізнавався?

— Самому стало цікаво. Виявляється велосипед багато хто придумував, спершу навіть педалів не було, треба було від землі ногами відштовхуватись. А ось такий, як в Артема й Наталки, то його винайшов англієць Джон.. Джон.. забув прізвище, майже 15 років тому.

— Дякую, Костю. 15 років тому? Давно вже.

— Так.

Ми знову замовчали.

— Слухай, а ти вже ходила дивитися на трамвай? Тут не так далеко починається колія, на Олександрівській площі. Хвилин десять — і ми вже там, тобі ж можна за двір виходити?

— Ми на трамвай завтра збираємось піти. І я вже бачила електричні ліхтарі. І паровозом їздила, ще раніше.

— Трамвай і паровоз схожі, але є секрет. Ходімо зараз подивимося.

— Ходімо, — Оринка нарешті усміхнулася.

— Ми дивитися на трамвай! — гукнув я у крону дерева.

— Добре, зустрінемось на нашій лаві, — відгукнувся Артем, трохи наспівуючи, у супроводі симфонічного оркестру і найсміливіших горобців.

Ми з Оринкою швидко дійшли до Олександрівської площі — дуже гамірної, строкатої, людної.

І стали чекати трамвай на віддалі від зупинки.

— А що то за казкова будівля? — запитала Оринка.

— То павільйон, фонтан, потім поглянемо. Ой, дивися, дивися, вже їде! Дивися уважно!

Удалині показався трамвай, він неспішно наближався до нас.

— Помітила різницю?

— Він не так гуркотить і вагон лише один.

— А ще.

— А для чого йому ріжки?

— Є ще одне. Підказку дати?

— Не треба.

Раптом, де не візьмись, вискакує наш Грамофон, біжить за трамваєм, гавкотить, і здається, ось-ось опиниться під його колесами. Як же я не помітив, що він йшов десь за нами?

— Ой, — Оринка закрила вуха і заплющила очі.

— Грамофоне, стій! — я помчав до собаки.

З іншої сторони площі до трамвая біг городовий і гучно свистів у свисток.

— Стій, Грамофоне, стій! — кричу.

— Стій! — кричить городовий.

— Їду, — дзеленчить трамвай.

— Ми обурені, — іржуть коні у візках.

Трамвай зупинився.

Грамофон нарешті теж. Він ще раз гаркнув і з виглядом виконаного обов’язку попрямував до мене.

Та городовий продовжував бігти — теж — до мене.

Я завмер.

— Тікаймо, Костю! — підбігла Оринка, схопила мене за руку і ми щодуху дали драпака назад, у напрямку нашого двору. Завернули у маленький дворик.
Хух, оце так подивилися на трамвай.

Поряд з нами стояв Грамофон і радісно виляв хвостом. Він віддано зазирав мені в очі.

— Яким же ти буваєш дурником, — я ласкаво почухав Грамофона за вухом.

— І що ти оце щойно зробив? — запитала Оринка. — Тепер для нього «дурник» — це «молодець». Добре, що з’явився поліцмейстер: якби ти почухав собаку одразу після гонитви за трамваєм, то наступного разу твоє «стій» він чув би як «вперед».

Цікаво. Якось про це не задумувався.

Оринка нахилилася і погладила Грамофона.

— Хороший ти собака, просто заплутався, ти хороший, — сказала Оринка і поглянула на мене: — До речі, Костю, я помітила, що у трамвая немає парової труби, тому й запитала про ріжки.

— Через них подається електричний струм у двигун. Я ще не дуже розбираюсь насправді в електриці, звідки вона береться.

— Я теж поки не у всьому розібралася. Дядько Андрій розповідав про струм, коли ми дивилися на електричний ліхтарі.

— Оринко, а що таке вапертоло?

— Сама не знаю. Тобто те, що є, але ми про це ще не знаємо. Розумієш?

— То ти це слово тоді просто вигадала?

Оринка лише загадково усміхнулася.

— А де це ми опинилися? — вона озирнулася. — Ти знаєш як звідси вийти додому?

— Звісно — я знаю цей квартал як свої п’ять.


Конки, локомотиви і трамваї

Тато взяв із бібліотеки книжки і журнали на деякий час додому. І після вечері я сів за зошит, який назвав «Конки, локомотиви і трамваї». Намалював у ньому рейки на шпалах. Потім конку — коня і візок на колії.

Далі — паровоз із паровою трубою і багатьма вагонами з вугіллям. Один із вагонів вирішив наповнити літерами і цифрами.

Наступний паровоз був пасажирським: Київ — Гоголів.

І ще один — поштовий.

Також я намалював трамвай — із ріжками, як сказала Оринка. Він вийшов схожим на равлика.

Наостанок я вирішив намалювати віадук — міст на високих опорах. Такі будують через глибокі яри або ущелини. Завдяки арковій будові, він витримує навіть важкі вантажні паровози. Ці величезні мости нагадують мені середньовічні замки і лицарські пісні. Як у романі Вальтера Скотта, який нещодавно читав мені тато.

А ключові слова такі: рейкова колія, шпали, кінь і вагонетка, паровий двигун, локомотиви, трамваї, віадуки.


Кашкет-невидимка

Наступного дня Наталка й Оринка не захотіли кататись на велосипеді, і ми з Артемом пішли-поїхали на наш улюблений спуск самі. Це вперше за тривалий час наша команда циклістів зменшилась до двох учасників.

Настала моя черга спускатись.

Жу-ух — назустріч вітру.

Удар в ногу чимось невизначеним був несподіваним і дошкульним. Ще один.

Я призупинив велосипед. Якраз вчасно, бо прямо в колесі застрягло гниле яблуко.

Озирнувся. Декілька хлопчаків кинулися навтьоки.

Ми каталися тут не раз, але це вперше мене обстріляно. Та ще й без попередження.

Розвернувся і доїжджаю до Артема.

— Слухай. Мене обстріляли гнилими яблуками, уявляєш?

— Та це місцеві. Напевно, заздрять.

— Так ми ж раніше каталися — і такого не було.

Артем лише стенув плечима.

Раптом мені за комір попав неприємний слиз. Ах ти ж.

Це було зухвалою помилкою нападника. Бігаю я швидко. Наздогнав хлопчака, схопив за сорочку і розвернув його до себе.

— Ти чого? Ти чого кидаєшся тут?

— Це наша вулиця.

— Це київська вулиця, ясно, а не твоя, і не моя. І ми будемо кататися скрізь, де дозволено, ясно?

Хлопчина мовчав. Він дивився кудись вбік і навіть веснянки на його обличчі ніби відвернулися.

— Пусти, боляче, — нарешті сказав.

Я тільки тепер відчув, що дуже міцно стискаю його плечі, побачив, що хлопчина був менший за мене на зріст.

І прийняв свої руки.

— Не розумію, може, ви теж хочете покататися, то так і скажіть. Артем добрий, він дозволяє іншим. Правда, якщо всі їздитимуть, то велосипед розвалиться. Але ж можна поговорити. Для чого ти кидаєшся?

— Ага, він добрий, — хлопчина поправив сорочку і поглянув мені в очі. —

Мабуть, тому й сказав, що кататися на велосипеді мені ніколи не світить. І що недарма таких, як я, не беруть в гімназію.

— Яких?

— Наче ти не знаєш, — відказав хлопчина і пішов, поклавши руки в кишені. Та за декілька кроків чкурнув і зник за рогом будинку.

Я повернувся до Артема.

— Слухай, а що це ти йому наговорив?

— Нічого такого, щоб не було правдою. Ти що, тепер на його стороні?

— Я так не казав, — відповів.

Із дзвіниці неподалік лунко зазвучали дзвони. Ось-ось мала початися вечірня служба.

— Сідай, пора вже додому, тут вже не можна їздити на велосипеді, — сказав Артем.
 
— Ні, хочу просто пройтись, — відповів я.
Артем мовчки поїхав.

За мить, прямо біля мене, зупинився кінь. Звичайний, гнідий, таких у візках я бачив багато разів. Але я вперше почув, як він дихає. Наскільки він стомився. Мабуть, із самого ранку перевозив пасажирів крутими вулицями. Він дивився на мене бурштиновим оком і, напевно, я вбачався йому теж — звичайнісіньким київським хлопцем.

З візка зіскочив чоловік.

— Їхатимеш? – звернувся до мене візничий.

Я заперечно похитав головою.

Візничий натягнув повід, і візок поїхав далі, голосно гуркочачи металевими колесами.

Удома я не міг дочекався тата. І навіть почав допомагати Оксані Петрівні, нашій помічниці по господарству, готувати вечерю.

Добре, що мені доручено нарізати помідори, а не цибулю.

— Оксано Петрівно, а що, до гімназій не всіх дітей беруть?

— Звичайно, навчання ж бо платне.

— Тато ж розповідав про Товариства допомоги нужденним учням.

— Дітей кучерів чи кухарок, чи там прачок все одно не беруть. Кажуть, є такий указ. Для простих дітей — тільки земські школи і реальні училища.

— Реальні? Тобто гімназія — це нереальне училище?

Оксана Петрівна голосно засміялася, аж підзеленькнув посуд.

— Ой, не знаю. Я не вчилася ні там, ні там. Може, вони всі нереальні. Тобі краще у свого тата запитати. Він-то точно знає.

Тато прийшов стомлений. І я вирішив почекати до завтра із розмовою.

Та Оксана Петрівна після вечері сказала:

— Федоре Павловичу, Костик у мене запитував про реальні училища.

— Реальні училища? А чому ти зацікавився, Костику?

Я не знав, як відповісти: не хотів розповідати татові про Артема, що він скривдив того хлопця з веснянками.

— Тату, а якщо людина не може чогось мати, ну наприклад велосипед, то це значить, що вона недостойна?

— Ні, Костю, не значить. Ти соромишся, що у тебе немає велосипеда?

— Ні-ні, не те, з цим усе гаразд, Словом…

У мене не виходило підібрати слова.

— Дивися, сину. Якщо ти про велосипедне товариство, то можна у ньому обговорити кодекс велосипедиста: чи є прийнятним хизуватися веломашиною, бути пихатим і нахабним, порушувати дорожні правила. Проговорити важливі теми. А що ти хочеш дізнатись про реальні училища?

— То, Федоре Павловичу, Костик запитував чи всі можуть вступати у гімназії, і я розповіла про той указ, за яким дітей простих людей не беруть.
 
— Так, є такий, на жаль. Але він не скрізь виконується. І останнім часом у деяких реальних училищах теж хороша підготовка. Там більший ухил до природничих предметів, і не вивчають латинську мову і давньогрецьку.
Оце так! Зовсім не вивчають? Дотепер я був упевнений, що давньогрецька і латина — то як пароль у навчанні: не здаси — не вивчишся ніколи.

— Ясно, спасибі.

Я пішов у свою кімнату. Й поглянув на кашкет з емблемою гімназії: от якби він міг перетворюватися на кашкета-невидимку.
Взяв новий зошит і розпочав тему «Автомобілі».


Автомобілі

Не хотів турбувати стомленого тата, тому вирішив почитати сам. Знайшов той журнал, що його запримітив ще у бібліотеці. Відкрив сторінку. На одній із фотографій — триколісна машина. ЇЇ придумав і зібрав Карл Бенц. Це — найперший запатентований автомобіль. Чому ж тільки три колеса?

Продовжив читати.

Важливою частиною автомобілів є двигуни. Вони бувають парові, внутрішнього згорання, електричні.

Карл Бенц працював над двигуном внутрішнього згоряння. А потім і над іншими частинами машини.

Він багато вчився, долав численні труднощі і перешкоди. І все ж здійснив свою мрію. А триколісною машина була тому, що спершу Карлу Бенцу не вдалося вирішити питання одночасного повороту обох передніх коліс.

Якось його дружина Берта, разом із двома синами, вирішила поїхати на цій машині до своєї мами. Це була найперша у світі довготривала автомобільна подорож. Вони проїхали 160 кілометрів! У дорозі купували бензин в аптеках, він там продається як засіб для чищення, декілька разів лагодили машину і навіть штовхали її угору на підйомах, але подолали цю відстань усього за 12 годин — швидше за кінний екіпаж. Це було надзвичайною новиною!

Коли я завершив читати, то намалював у зошиті декілька моделей автомобілів.

А ще — коня із бурштиновим оком.

А до ключових слів не дійшов — стомився і заснув прямо на сторінках зошита.


Повітряні змії, аеростати, дирижаблі, планери

У неділю всі пішли у церкву. Окрім нас із татом. Тато вважає, що віра — у серці, й у церкву ходити не обов’язково. А я люблю там бувати, спостерігати, як горять свічки, як струменить із високого куполу блакитне повітря. А ще — коли дзвонять у дзвони. Один час навіть мріяв, щоб ми жили біля самої дзвіниці.

Після обіду погукав Артема та Наталку, та вони не відгукнулись. Оринка з рідними кудись поїхала.

Тому мало не увесь день я гортав журнали. Розглядував літальні апарати.

Тато багато розповідав мені про них.

На власні очі я бачив поки лише повітряні змії.

За легендою, найперший був у китайського селянина — коли злетів із голови його легкий солом’яний капелюх. В останній момент чоловік схопився рукою за довгу мотузку, яка була прив’язана до капелюха, і той не впав додолу, а летів, наче фантастичний птах. Це сталося більше двох тисяч років тому.

У Китаї за допомогою повітряних зміїв вимірювали відстані, визначали напрямки вітру, передавали сигнали і листи, люди теж підіймалися вгору.

А тепер, у 19-му столітті, вимірюють температуру повітря. І навіть було досліджено блискавку — для створення громовідводу.

Повітряні змії мають різну форму. Мені найбільше подобається схожий на птаха.

Потім я розглядав смугасті повітряні кулі — аеростати.

Їх наповнюють нагрітим повітрям чи газом, легшим за повітря, тому аеростати легко піднімаються уверх.

Найперша повітряна куля злетіла наприкінці 18-го століття у Франції, вона була без пасажирів. А от у наступній пасажири були, тільки не люди, а баран, півень і качка. І майже щасливого приземлилися: тільки півник вилетів-зістрибнув до приземлення і, на жаль, зламав лапу.

А ще бувають керовані аеростати. Їх називають дирижаблями. У них є двигун, і можна обирати висоту польоту і його напрям. Дирижаблі здатні йти проти вітру, піднімати великі вантажі.

А чи може апарат, набагато важчий за повітря, піднятись у повітря? Планери — важчі за повітря. Вони мають нерухомі крила. І набувають швидкості при зльоті, наприклад розбігом пілота, а потім ширяють у повітряних потоках і навіть можуть набирати висоту.

А нещодавно придумали дельтаплан — планер, яким керує пілот, змінюючи положення свого тіла.

У зошиті я намалював повітряного змія — жовтого, схожого на птаха.
І вирішив намалювати ще й хмарини: перисті, купчасті та хвилясті.

Записав ключові слова: повітряні змії, аеростати, повітряні потоки, керування, планери, двигуни, легше за повітря, важче за повітря.


Так буде швидше

Наступного дня, раненько, Оксана Петрівна звично журила тата за те, що він так і не прийшов на службу до церкви і що мене теж не привчає.

Потім, як завжди, почала поратись на кухні.

Я визирнув у вікно, а там на нашій лаві вже була Оринка. Вона уклала косу на голові так, як це робить Наталка, — загорнула уверх, і від того здаля виглядала дорослішою. Оринка помітила мене і радісно помахала рукою.

Я похапцем набрав для Оксани Петрівни води й побіг у двір.

Та на пів дорозі, коли вже вибігав із парадного, почув, що мене гукає тато:

— Костю, швидко, сюди, швидко!

Я помчав назад. На порозі нашої квартири побачив схвильованого тата.

— Ліки. Оксані Петрівні стало погано, а у неї закінчилися ліки. Ось гроші, швидко в аптеку, анти-пи-рін, повтори.

— Антипирін.

Я чимдуж побіг униз, далі з двору вулицею уверх, до аптеки. Вона була в самому кінці вулиці. Сьогодні понеділок. А раптом зачинено?

Так і вийшло.

Раніше ж аптека не працювала лише в неділю.

Чимголов побіг на іншу вулицю. Помітив, що Грамофон теж біжить поряд. Бачив, як тріпотіли його великі вуха.

Раптом пролунав знайомий сигнал, і мене обігнав Артем на велосипеді.

— Візьми велосипед, так буде швидше.

— Спасибі.

Мерщій скочив на велосипед. Вже на ходу озирнувся:

— Забери із собою Грамофона.

— Добре, не хвилюйся!

Аптека працювала.

Дякуючи Богу, я встигнув привезти ліки. Незабаром прийшов лікар і сказав, що загрози не було, це — мігрень, але Оксані Петрівні потрібно декілька днів відпочити і побути вдома.

Та хоч скільки треба. Ми з татом впораємося.

А ще добре те, що ми з Артемом помирились.


Вапертоло

Наша команда циклістів знову збільшилася до чотирьох.

І ми вирішили разом скласти кодекс велосипедиста.

Пункт — дотримуватись правил руху — прийняли одразу.

Потім Наталка запропонувала — дотримуватися домовленостей — теж одноголосно.

А от мою пропозицію — не бундючитися як індики, не бути «море роздайся — жаба їде» — бурхливо обговорили. Зрештою цей пункт прийняли, лише назвали інакше.

Й Артем запропонував — говорити вголос, якщо щось не так, а не наїжачуватися.

Й Оринка внесла доповнення — виховувати Грамофона і по черзі за ним дивитися.

Вже скоро осінь, і собаці буде холодно. Оскільки ніхто з нас не міг взяти його додому, то разом із Андрієм Григоровичем — він несподівано добре теслярує — за декілька годин разом спорудили Грамофонові буду.

А на велосипеді ми їздимо мало не щодня. Тільки Оринка так і залишається лише вболівальницею.

І на грамофонних концертах постійно на гальорці, тобто під деревом.

То черевики їй треба зашнурувати, то музика надто голосно чи скрипить.

Стало очевидно, що Оринка таки боїться висоти.

Я згадав, що у Палацовому парку є стара розлога липа, з товстелезним стовбуром і гіллям. І найнижча гілка зовсім недалеко від землі — Оринка точно подужає залізти на неї.

Ми з татом декілька разів були у тому парку, там гарно: широкий Дніпро так далеко видно, на віддалі часом запускають повітряних зміїв.

Наш будинок на Подолі розташований так, що ввечері, з вікна, помітно на узвозі ліхтарі понад трамвайною колією — її проклали майже до Палацового парку.

І одного вечора, коли ми з татом дивилися на вогні, я запропонував поїхати в парк на вихідних. Тато несподівано одразу ж погодився на прогулянку й на те, щоб запросити на неї Андрія Григоровича, Маргариту Яківну й Оринку.

У суботу після обіду у них були якісь справи, то домовились зустрітись вже надвечір, неподалік від паркової церкви.

І ось ми вже тут.

Тато читає на лаві книжку, а я із цікавістю роздивляюся довкіл. Не надто людно. І я майже одразу помічаю на велосипедній дощатій доріжці вправного цикліста. Велосипед у нього явно з ремонтної майстерні, складений із різних за кольором частин. Та це ж той самий веснянкуватий хлопчина, якого я схопив за комір через обстріл гнилими яблуками! Він мене теж побачив. Раптом розставив руки вбік, наче ширяючий птах. Я помахав хлопчині рукою.

— Добрий день, молодий чоловіче! — почув за спиною голос Андрія Григоровича.

Я озирнувся.

— Добрий день, — відповів.

— Доброго дня, Костику, — відгукнулася Маргарита Яківна на моє привітання. На прогулянку вона одягла якийсь неймовірний капелюх, трохи схожий на тортик.

Оринка чемно кивнула.

До щойно створеного гурту підійшов тато, і ми попрямували алеєю високих кленів. Спершу всі разом, та потім я і Оринка чимдуж побігли вперед.

— Ось вона, — я показав Оринці на липу, яка росла трохи осторонь від інших дерев.

Липа на нас чекала — затріпотіла радісно-радісно зеленим листям.

Я заліз на гілку, подав Оринці руку, і — вона піднялась вгору. Ми розташувались напрочуд зручно, ніби у світлій мережаній хатині.

Звідси теж було видно Дніпро, і як пливуть над обрієм білі купчасті хмарини, наче злетівші кораблі.

— Оринко, як — тобі тут подобається? — запитав.

— Дуже. Дуже гарно.

— Хочеш, покажу тобі свої зошити? Про різний транспорт.

Я дістав із торбинки «Велосипеди» й дав Оринці.

— Ого, Костю, яка підготовка була. Нічого собі, — сказала вона, коли відкрила зошит.

І занурилась у сторінки.

Потім в «Автомобілі».

— О, точно такий, як той, на якому їздила.

Десь біля нас голосно прогудів пароплав, та у вікні липової крони на синій воді ми побачили лише силует човна із човнярем.

— А от про човни ти забув.

— А от і ні.

Наче фокусник, дістаю зошит «Плоти, човни і кораблі».

Оринка почала гортати.

— Це ж Дніпро, правда? Пристань. А що означає «байдак»?

— Це козацький човен, із липової колоди.

— Костю, а ти де бував окрім Києва?

— Ніде. Але я хотів би подолати велику відстань, побувати у далеких краях. І так, щоб повернутися у Київ. Як гадаєш, з усього-усього транспорту, що тепер є, який найшвидший?

— Навіть не знаю.

— Там позначено, у нижніх кутках сторінок, — потягнувся до одного із зошитів.
Зненацька я похитнувся і мало не впав додолу. Міцно схопився за гілку, водночас Оринка схопила мене за сорочку. І в нас в обох очі розширились так, що ми стали схожими на совенят на дереві.

— Найшвидше, мабуть, це гепнутись на землю, — я засміявся.
Оринка усміхнулася.

— Точно.

— Я не хочу в гімназію, — сказав несподівано для себе.

— Чому?

— Тому що мене цікавить природа і механіка. Я би пішов у реальне училище.

— То так і скажи татові.

— Він працює у гімназії, і з дитинства я тільки й чую про неї.

— Я теж не хочу в гімназію. Там усе буде російською мовою, розумієш? Я знаю російську, але хочу вчитись українською.

— Діти, злізайте! — гукнула Маргарита Яківна. — Погляньте, як літають повітряні змії! Там же нічого не видно!

— Нам і тут видно! — відгукнулась Оринка. — Нам же тут добре видно, правда?
Так — як засвітилися вода вечірнім сонцем.

— А про повітряні змії у тебе ж теж є зошит?

Дістаю зошит «Повітряні змії, аеростати, дирижаблі, планери».
Оринка взяла, та з-під нього почав випадати ще один, вона ледве встигла його підхопити.

— «Вапертоло»? — запитала здивовано.

Я чомусь зніяковів.

— Тут те, що є, але ми про це ще не знаємо, — відповів.

Оринка розгорнула зошит. Він був із незаповненими сторінками.

— Слухай, а зустріньмося тут, біля цієї липи, через десять років, — сказала раптом.

— Ти про що?

У мене душа наче завмерла.

— Дядько Андрій тепер викладатиме в Університеті святого Володимира, і ми переїжджаємо жити у червоний корпус.

Оце так новина.

Мені не подобається ні Оринчин переїзд, ні ідея зустрічі через десять років.

— То ми що, тепер десять років не бачимось? Ти ж у Києві залишаєшся?

— Та ні, не хвилюйся, я про всяк випадок. Бо ось ще місяць тому я жила в Гоголеві, а потім померла моя бабуся і сьогодні я тут. Незабаром знову переїжджаю. Розумієш, про всяк випадок.

— А якщо хтось не зможе прийти у цей день, то інший подумає, що той не захотів чи забув.

— То можна залишити записки, — Оринка подивились навколо, — ось у цьому дуплі.

— А якщо липу зрубають?

— Значить, щось придумаємо.

Ми деякий час мовчали. Вітер повіяв сильніше — і запах ріки став набагато відчутнішим.

— У мене з’явилися ще ідея, — сказала Оринка.

Я насторожився.

— Залишімо послання у майбутнє. У дуплі. Напишемо зараз записку. Не для нас, а для когось іншого. Раптом її почитають років так через сто. Чи сто двадцять, а то й триста.

— Так папір же зотліє.

— А може й не зотліє, — не здавалася Оринка.

— Тільки ти писатимеш.

— Добре. Напишемо перш за все дату: 19 серпня, 1899 рік від народження Христового. Потім: Костик і Оринка.

— І?

— Не знаю. Побажаємо удачі. Може, люди вже літатимуть не тільки над землею, а аж до зірок.

— Ага. І ввічливо передамо їм поклончик.

Оринка засміялась.

— А чому б і ні?

— А якщо полетять із поганими намірами, а ми їм побажаємо удачі?

Вона замислилась.

— То побажаємо Божого благословення. Бабуся завжди благословляла мене перед дорогою. Діставай ручку.

— Я її не брав.

— Як не взяв? У мене теж немає.
Оринка враз ніби пригасла. Вітер знову посилився. Голосно зашелестіло листя.

— Слухай, Оринко, тепер і в мене є ідея. Залишимо у дуплі липовий листок, ось цей наприклад, — я показав на найближчий, що час від часу закривав мені вид на Оринку. — Раптом на ньому записалися наші слова — якось же записується музика на грамофонний диск — і люди в майбутньому зможуть його прослухати. Тільки треба загорнути листок у папір, щоб на ньому збереглася наша розмова.

Вона вражено дивилась на мене.

— Оце ти придумав.

Я витягнув аркуш із зошита, а Оринка загорнула у нього зелений листок.
Так ми залишили у липі наше послання в майбутнє.

— Агов, діти, та вилітайте вже звідти! — гукнула Маргарита Яківна. — Тільки ж обережно!

— Вже пора на землю, — я зібрав у торбинку зошити.

І зістрибнув із гілки.

— Ось виступи, тут зручно буде злізти. Тобі допомогти?

— Ні, я зістрибну.

Оринка взялась за гілку і піднялась на ноги. Потім знову присіла.

— Зараз.

На хвилину завмерла, піднялась — і стрибнула вниз.

— То до зустрічі тут через десять років? — сказала схвильовано.

— До зустрічі, — промовив я і взяв Оринку за руку.

 

Завантажити першу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії" (doc.zip)

 

Читати другу частину повісті Олени Більчук "Зошити у лінії" (казка)

 

Твір люб'язно надіслано авторкою спеціально для читачів "Малої Сторінки".

Малюнок Радомира Більчука.

 

 

 

Більше творів Олени Більчук на "Малій Сторінці":

Олена Більчук. Твори для дітей: казки та дитячі оповідання.

Читаймо цікаві та пізнавальні казки Олени Більчук: "Я не буду тобі заважати",  "Коли навколо Землі — клубочок", "Кристалики", "Літерки Аоха і Веша", "Історія, яку розповів вітер". А також - оповідання та повісті.

Останні коментарі до сторінки
«Олена Більчук. Повість"Зошити у лінії" (частина перша) »:
Настя , 2020-10-23 14:21:52, #
Аля , 2020-10-24 11:32:18, #
Марія , 2020-10-27 10:37:32, #
Олена , 2020-10-31 23:18:44, #
Оновити список коментарів
Всьго відгуків: 4     + Додати коментар
Топ-теми