""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)
"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)
Надзвичайно цікава лекція про творчість та життя Великого Кобзаря видатної української письменниці Оксани Забужко «Шевченко у ХХІ столітті: спроба перезавантаження» (відео та короткий конспект лекції). Ведеться про те, що б Тарас зробив із Шевченківською премією, як «Кобзаря» слід читати у школі та у дорослому віці, в якій комедії він описав сьогоднішню Україну; про те, що зло - не цікаве, та багато іншої інформації для роздумів...
"Не забуваймо тих, кого уже нема,
Вшануймо їх хвилиною мовчання…
Голодомор – сторінка із минулого життя,
Розкрита рана, що несе повчання.
Не забуваймо тих, хто воскрешав
Своєю смертю дух до перемоги.
Тих, хто на карті світу витерти не дав,
Твою країну. Пам’ятай, народе!!!"
(Оксана Лободяк)
"— Алло, привіт, розкажи мені, як ти?
Країна, що варта усіх галактик
Моя незалежна, доросла держава…
Розкажи мені, як ти? Як твої справи?
— Привіт, я в порядку, поруч з народом.
Відтепер, вiн синонім до слова «Свобода»
І це — є найвища винагорода,
Яку не придбаєш за нафту чи газ.
А сусіда мого охоплює сказ…"(Олександр Висоцький)
"...Ми усе здолаємо і вистоїм!
Потім ще і рештки приберем
Тих усіх, котрі були тут прислані
Вузькооким лисим упирем.
З вами й я і вистою, й вцілію,
Як у землю рідну міцно впрусь.
Я ніколи не прощу Росію.
Чом відводиш очі, Білорусь?"(Олександр Ірванець)
"Сумний наш Князь, сумний наш Князь,
Лягли йому на чоло хмари,
Неначе ждуть нас знов удари,
Неначе знов орда знялась..."(Олександр Олесь)
Драматичний етюд «По Дорозі в Казку» Олександра Олеся є одним із взірців української символістської драми. Вона присвячена завжди актуальній проблемі вождя і народу. Поступ, мета завжди досягаються сміливістю одиниць, їхнім подвижництвом, а нерідко й смертю. Образ Казки як символ у цьому творі багатогранний. Це і держава, і мрія, і земля обітована – тобто все те, що манить і тривожить людські уми, спонукає до руху вперед.
"І буде мир...
І вишні зацвітуть
У рідному моєму краї.
Лелеки добру звістку принесуть:
"Кінець війні, ми ворога здолали!"
І на світанку вмиється Земля
Ранковою холодною росою.
І буде чути пісню солов'я,
А не ревіння літаків над головою..."(Олена Горголь-Ігнатьєва)
Ілюстрована художником Ларисою Івановою збірка поезій Олени Пчілки (Ольги Косач) під назвою "Дивна хатка" складається з дитячих віршів: "Весняні квіти", "Сонечко", "Іванко", "Мама і доня", "Безконечна пісенька", "Безконечна казочка", "Метелик", "Цікава казочка", "Морквяний вояк", "Як швидко літо проминуло", "Змінилося все...", "Вітер", "Дивна хатка", "Тямущий котик", "Сон", "З гринджолятами", "Додому", "Зимовий вечір".
У колі річних свят Купало — одне з найголовніших і відзначалося урочисто, чому значною мірою сприяла благодатна пора його проведення: буяла рослинність, сонце було в апогеї своєї сили, тепла та впливу на природу. За народним повір’ям у цей день «сонце сходить, грає», трави і квіти набирають найбільшої сили, а опівночі вогнистим цвітом розквітає папороть, віщуючи тому, хто здобуде його, скарби, багатство, статок і здоров’я.
Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава - Українська Народна Республіка. Він як ровесник її прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп'ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива...
"Якось трапилися Їжачкові на дорозі яблучко з грушкою. Зрадів він та й думає, що б з того першим скуштувати. — З’їм зразу яблучко! Ні… грушку! Ні… Таки яблучко! Геть заплутався Їжачок. Та, поміркувавши, надумав, як вирішити той клопіт. — Підкину їх височенько. Що перше впаде, те перше й з’їм! Зробив, як надумав. Першим впало яблучко. І тільки-но Їжачок хотів нахилитися, щоб його підняти, як тут – лусь! Грушка поцілила малого прямо в маківку!..." (Ольга Зубер)
"Вітрусь щовечора прогулювався у засніженому садку. Він кружляв між деревами і мріяв, що коли виросте, тато Шторм візьме його з собою далеко-далеко, на океан. І вони разом будуть здіймати хвилі вищі кораблів. Та поки Вітрусь був ще зовсім маленький. І його сили вистачало лише на те, щоб здувати з гілок сніжинки. Ось, і зараз, він сидів на улюбленій вишні і хитав гілочку. Сніжинки сипалися на вулика, а Вітрусь уявляв, що то зовсім не вулик, а велетень-корабель. Раптом, почулися голоси. То розмовляли бджоли. Вітрусь прислухався. — Що таке зима? — спитала маленька бджілка Джуня. Та у вулику про зиму майже ніхто нічого не знав. — Взимку дуже холодно і замість бджіл літають сніжинки, — заворушилася бабуся-бджола. — А хто такі сніжинки? — Зимові комахи..." (Ольга Зубер)
"Жила в одному лісі вредна Лисичка. Ні з ким не дружила. З усіх кепкувала, обманювала, дражнила. Та найбільше дошкуляла Зайчику. Підстерігала, піймати грозилася. Та от, сталася халепа. Застудилася Лисичка. Лежить вдома, кашляє. — Хоч відпочинемо від неї, — радіють усі. Усі, окрім Зайчика. Шкода йому Руденьку. Спік він капустяного пирога, поклав до кошика та й пострибав до Мишки. — Дай, будь ласка, лікувальних трав для Лисички, які ти влітку збирала, — попросив він. — Для лисички? — здивувалася Мишка. — Так. Хворіє вона, допомогти треба!.." (Ольга Зубер)
"У старому зеленому садочку, знайшла собі прихисток маленька Мишка. Вона зробила собі затишне кубельце за купою гілок, біля розлогої яблуні. Вдень Мишка була зайнята хатніми справами, а щовечора вибігала зі своєї затишної домівки й поспішала до хатинки, аби послухати вечірню казку, яку бабуся розповідала своїй онучці. Казки Мишка дуже любила. Нічого в світі вона не любила більше, ніж казки! Хіба, що зернята. Та ось, одного разу, трапилася така історія. Надворі цілісінький день ішов дощ. Спочатку Мишка дуже засмутилася. Та потім вирішила, що ніякий дощ не завадить їй послухати казку. І ось, діждавшись вечора, вона, перестрибуючи калюжі, подалася до хатинки. Вона, як завжди, заскочила на підвіконня й притулилася вушком до шибки. Та дощ барабанив так сильно, що їй ледь вдавалося розбирати, про що розповідала бабуся." (Ольга Зубер)
"Йшов Дощик. Поряд з ним тупцяв Їжачок. Дощик трудився: напував ялинки, наповнював струмки. А Їжачок швендяв без діла. Був ще той лінюх! От скортіло йому грибочками поласувати. Неабияк полюбляв їх. Особливо лисички. Та полінувався шукати. Провів він Дощика на узлісся, а сам повернувся додому та й вмостився спати. Крутився-крутився, а грибочків таки хочеться. А тоді думає: — Чого це мені ще за тими грибочками бігати? Хай самі до мене приходять! Виніс він на двір кошика, а сам вмостився хатинці та й почав кликати: — Лисички! Лисички!.." (Ольга Зубер)
"Жив-був Зайчик. А що він, ого-го як, полюбляв капусту, його називали Капустяним Зайчиком. А дехто, навіть, — капустянкою. Та Вуханчик не ображався. Хай. Не до того йому. А ось, чи є де в світі капустяний ліс, було цікаво. Щоб замість шишок на ялинках капуста росла. І на дубах. Замість жолудів. І під кожним пеньочком, замість грибів. І вздовж лісового струмочка. Бо, з того яка користь? А з капусти — ще й яка! А ще мріяв Зайчик, як побудує капустяну хатинку, змайструє капустяне ліжечко й вкриється запашним листком. І спатиме солодко. І насняться йому, малому, капустяні сни. От, одного разу, швендяв він поміж хатами. Та й забіг на город до Бабусі..." (Ольга Зубер)
"Місяць сидів на хмаринці й гриз бублика. Та ось, шматочок відламався й поцілив прямісінько у кота, що спав на даху. — Шшшшшш! — вигнувся дугою Кіт. — Ой! — злякався Місяць й сховав бублика в кишеню. — Втік з дому, щоб поспати… а ти…. — Вибач, Мурчику! А чого вдома не спиш? — Манюня не дає… — А хто це? — спитав Місяць й знову дістав бублика. — Дівчинка..., яка живе зі мною он у тій кімнаті, — махнув хвостом Кіт. — З того часу, як вона навчилася читати, то тільки тим і займається, що читає казки. В мене вже голова йде обертом від тих принцес і принців! Та якби ще тільки це…" (Ольга Зубер)
"Ох і розсердився ж Їжачок на ті колючки! На спинці не полежиш, погладити всі бояться! А як же йому хотілося таку кофтинку, як в білочки Зосі! Або шапочку з бумбончиком, як в борсучка Борі! Бо всім звірятам у лісі бабуся Ведмедиця вив’язала теплі речі на зиму. Всім, окрім Їжачка! Бо як же на ті голки якусь одежину надіти?! Отож, сидів він на пеньку, та й сердився. Аж пихтів. Ось, я зараз вас провчу, капосні колючки! – схопився було за голівку Їжачок..." (Ольга Зубер)
