|
Оксана Лободяк
НЕ ЗАБУВАЙМО
Не забуваймо тих, кого уже нема,
Вшануймо їх хвилиною мовчання...
Голодомор – сторінка із минулого життя,
Розкрита рана, що несе повчання.
Не забуваймо тих, хто воскрешав
Своєю смертю дух до перемоги.
Тих, хто на карті світу витерти не дав,
Твою країну. Пам'ятай, народе!!!
Не забуваймо тих, хто в молитвах
В останні дні просив для тебе волі,
Хто віддавав засохлий свій шматок
Тому, хто міг змінити наші долі.
Не забуваймо, хто боровсь за нас,
Хай на вікні горить історія вогнями,
Хай Україна в цей скорботний час
Вшанує тих, що вже не з нами.
Не забувай, народе, пам'ятай!
Свічу печалі запали у хаті.
Не дай сховати рани, що завжди болять,
Що вчать свою свободу цінувати.
Не дай їх за брехнею заховати...
_____
СЛІДИ ІСТОРІЇ
Сліди історії... затоптані сліди.
Їх навіть в пам'яті нелегко воскресити:
Ту біль людську й катів незнану лють,
Живих і ненароджених губити.
Мовчали всі... І небо... і земля...
Лише птахи в безпам'яті кричали.
Стіною обгороджені від всіх,
У безневинності вмирали... і мовчали.
Не було брата чи сусіда в час біди,
Ніхто руки нам не подав, ні слова.
Хрести росли, росли у полі без трави,
Чиєсь сумління було вкрите кров'ю.
Заховане між тисячі могил,
Поміж мільйонами отих, що могли жити...
Вони чекали, щоб народ наш зник,
Вони не знали – нас нічим не вбити.
...Свічею запалало співчуття.
Ми крізь роки воскресли із могили.
Народ, в якого в пам'яті історія жива,
Ніхто ніколи знищити не в силі.
_____
ВКЛОНІМОСЯ СВЯТОМУ ХЛІБУ!
Вклонімося святому хлібу! І повік
Свіча історії не згасне в кожнім серці.
Голодомор – сторінка темних днів,
Де рід вкраїнський пробували стерти.
Вклонімося святому хлібу! Хоч на мить
Згадаймо тих, хто крихти від болота
Руками задубілими стирав,
Вустами шепотів: «Ми не здамося!»
Вклонімося святому хлібу! І в тиші
Молитва щира хай небес сягає.
Голодний слід холодної душі
З історії ніколи не зникає...
_____
ГОЛОДНИЙ ДУХ
Згадалося... Заплакана бабуся,
З окрайцем хліба і жалем в очах
Страшну історію розказувала внукам
Про голод, що вселився їм під дах.
Вона його Примарою назвала,
Голодним Духом, що прийшов в світи.
Він забирав усіх, кого лиш бачив,
І спорожнілі вичищав хати.
Він жив усюди, навіть поза домом,
Холодне поле поглядом орав.
Лише рілля... Ніде ні бадилинки,
Він все живе з собою забирав.
Голодний Дух ніде не зупинявся.
Він, як примара, над життям літав.
Там де він був, лиш чорний слід лишався,
Щасливий той, хто гнів його не взнав.
«Щаслива я, – всміхнулася бабуся, –
Голодний Дух мене не наздогнав.
Я вижила, щоб розказати внукам
Про час страшний, де голод панував».
_____
ХОЛОД ГОЛОДНОЇ НОЧІ
Холод голодної ночі.
Примарою тінь блукає.
Немає до кого вчепитись,
Живі чи померлі - не знає.
Лиш шастає хтось навіжено,
Отак, наче щось шукає,
У чорній-пречорній рясі,
Під рясою смерть ховає.
Отак поміж темінь ночі
Блукають немов в пустині
Порожні голодні очі
Чиєїсь холодної тіні.
Чи є ще чого блукати?
Чи є ще якась надія?
Чи люд переможе кару,
Що хмарою смерті віє.
Чи ж зможе? І поглядом ще раз
Проникла в усе навколо.
Почулися дивні звуки:
Це з болем озвалася воля.
"Не згине, не дам ніколи
Народ український згубити
Важка і страшна його доля.
Та він, попри все, буде жити.
Святим оберегом неба
Земля України вкрита.
В стерні, що сльозами вмита,
Життя оживає в житі.
...і тінь у задумі смиренній,
Крізь холод голодної ночі
Подибала нишком в поле,
Де никли голодні очі.
_____
В ЗАЖУРІ ОЧІ. 33-Й РІК
В зажурі очі. 33- й рік...
Фотоальбоми пусткою покрито.
Лише в слідах їдкий пекучий біль
І очі тих, що помирали тихо.
Летять роки. Не знищений народ....
Та знов стрічки чорніють в чистім полі,
Тримає ворог кулю, вже не хліб,
В надії знищити незламність нашу й волю.
Гінці прокляті небом і людьми
Дамоклів меч не можуть заховати.
Та нищать зброю наші молитви,
Бо світло темряві ніколи не здолати.
Блукають очі. Знов шукають слід...
Дві паралелі з'єднані сльозами.
Бушлат...Альбом...
Знов 33-й рік...
І воля України між рядками.
_____
ЗЕРНА ПАМ'ЯТІ
Кричить душа, коли вона мовчить...
Отак було й в часи Голодомору,
Де тихий спротив підіймавсь й з могил,
Де крик душі переважав над словом.
В той час страшний в спустошенім селі,
Де навіть тиша видихала болем,
Стояла хата, схилена в журбі,
Шукаючи на стінах в тінях спогад.
Іще недавно тут цвіло життя,
Дитячий сміх розносився на ганку.
Стояв Іван із Мотрею, й дитя
Іще живе. О Боже, де ж ті, де ж ті ранки?
Нема, нема... Спустошене життя,
Сплюндроване й затравлене вовками.
Лиш стогін ночі, люди — наче скло,
І морок поміж свіжими горбами.
Нема хрестів. А хто ж поставить їх?
Усе живе зложили в домовину.
Кричить душа, влучає ворог в ціль,
З лиця землі стирає Україну...
...Але Іван, як з Мотрею ще жив,
Як силу мав ходити ще на поле,
Зерно пшениці нишком посадив,
Бо вірив в майбуття і кращу долю.
Він Якова, сусіда, теж не раз просив,
Отого, що кульгав. То він з тремтінням,
Допоки міг, землею загортав
Не просто зерна, а людське спасіння.
Не стало й Якова. Помер серед зими.
Не від ноги. Здолали біль і голод.
Та зерна-паростки життям новим зросли,
Криком живим, що продиравсь крізь морок.
Як блиск надії, колосом з ріллі
Збудилась пам'ять, втомлена і змерзла.
У тихім спротиві зросла серед стерні,
Праобразом країни, що воскресла.
Спочив й Іван із Мотрею у сні,
Знеможені, один за одним, й кволі,
Та віра їхня у безликій тьмі
Була сильнішою за всяку люту зброю.
Живе їх слід у світлі поколінь
Крізь зерна пам'яті в століттях проростає.
Бо доки стиглий колос дивиться в блакить,
Їх голос навіть в тиші не змовкає.
_____
П'ЯТЬ КОЛОСКІВ
На витертих сторінках знов роки,
Поміж рядків, заховані не нами,
І недописані там проти волі є рядки
Людей, що голодом за прагнення до волі покарали.
Це був чийсь дід, бабуся чи сестра,
Це був чийсь син й дитя ще без провини.
Їх крик глухий й нескорена душа,
І рана, що болить до нині.
Це були ті, хто віру воскрешав,
Хто і сьогодні в серці України.
Це був той час, де кат межі не знав,
Там біль і розпач дихали у днині.
Німіло слово, зронене в пітьму,
Злі язики мінялись срібняками.
Чигала Смерть на кожному кутку
З п'ятьма проклятими злим духом колосками.
У тихім мареві вбивали людський дух
Свободи, Правди і Жаги до волі.
Та святістю покритий наш народ,
Як дар небес. Незламність – його доля.
Поміж рядків видніються слова,
І чорний слід не витертий роками.
П'ять колосків, Голодомор, сльоза,
І біль, що не стирається з рядками.
_____
СВІЧА
Горить, тріщить запалена свіча,
На кожному вікні вогнем палає,
У цім вогні – заморені життя
І пам'ять, що ніколи не згасає.
Болить, кричить розшарпана душа,
Як та струна, натягнута до краю.
В її акордах був Голодомор –
Всі ноти пекла із земного раю.
В скорботі Реквієм зажурено злітав,
Холола кров у венах від знемоги.
Народу біль не осягнути й нам,
Та пам'ять зберегти про ті часи ми зможем...
Тож запали, і хай горить свіча,
Як символ вічності, що пам'ять зберігає.
Голодомор – це рана українського життя,
Що крізь роки ніяк не заживає.
_____
ІЗ НЕБА ПАДАВ СИЛЬНИЙ ДОЩ
Із неба падав, падав сильний дощ,
Сльозами землю омиваючи від крові;
Людські життя косив голодомор,
Без жалю та прощення нищив долі.
Він німотою рани посипав
В надії українське слово вбити,
Вогонь в серцях під попелом топтав,
Та сипалися іскри, щоби жити.
Вогняним полум'ям злітали з язика
Останні подихи, щоб в бурі пробудитись;
Бо воля світу вписана давно й свята;
І світлу в темряві ніяк не загубитись.
"Осанна!" - крикне праведний народ,
Що вірою своєю врятувався;
І стане порохом для Всесвіту отой,
Що душу в тілі вбити намагався.
_____
ХОЛОНЕ СОНЦЕ ВКРИТИМИ КРАПЛЯМИ
Холоне сонце, вкрите краплями крові.
Надворі день, а у країні – ніч.
Залишивши голод і біль, над домами
Пролетів Ненависник-сич.
На припічку зранку не спиться дитині,
Худенькими ручками просить води.
А ще, до водички, ту крихту єдину,
Що мати на завтра відклала кудись.
Надворі бабуся збирає бадилля.
Оте, що залишилось – з'їли усе.
Що ж далі? Навколо ніде ні травинки.
Лиш чорний кінь землю холодну пасе...
І блякнули очі, і темніло небо,
І димом розпуки «прибрались» хати...
Повсюди лиш смерть... Й хрестів вже немає...
А поруч десь шабаш зчинили кати
_____
ТЕМНІ ХМАРИ ЗАКРИЛИ СОНЦЕ
Темні хмари закрили сонце.
Розпочалась диявольська гра.
Не було в ній ні правил, ні жалю...
Закривавлена вся земля...
Смерть з косою невтомно бродила,
Заглядала у всі кутки...
Чорний ангел до неба двері
Закривав на стальні замки...
У молитві стихали звуки.
Вітер всюди розвіював страх.
Умивали «пилати» руки
Й не шукали у неба знак.
Лиш життя, що іще жевріло,
Намагалося світло знайти,
Розганяло благанням хмари,
Щоб в спокуті до Бога йти.
Прощення для всього люду
Вблагало його щире серце.
Хоч стогнала земля від болю,
Бо нелегко такий хрест нести.
Молитвою і прощенням
Відкрилось для людства небо...
Окроплені кров'ю уроки
Усім пам'ятати треба.
Бо в цій боротьбі кривавій,
Де зло із добром зійшлися,
Одне, найщиріше, серце
Зуміло весь світ змінити.
_____
Я БАЧУ СОН
Я бачу сон...
Я бачу сон... Незвичний сон:
Пусте село, завмерла хата,
Сліди життя змиває дощ,
Червоний дощ з руки Пилата.
Я бачу серце без життя,
В болото втоптану країну,
І одинокого сліпця, без пісні,
В полі на колінах.
Я чую вітер, ні це плач.
І стогін ночі чи ридання.
Я бачу ніч, кругом туман –
Нема надії на світання.
Я чую шепіт є життя!
Вдивляюсь... Ні це подих ночі.
І не вдивившись до кінця,
Від жаху відкриваю очі.
Палає свічка на вікні,
Зліта з молитвою страждання...
Не блякнуть обрії німі –
Аби здригнулося мовчання.
Згадала жертв. Згадайте й Ви.
Вшануємо їх хвилиною мовчанням.
_____
ПІД НЕБОМ ЧИСТИМ ЛИШ ВОРОННЯ
Під небом чистим лиш вороння,
Порожню тишу будить дзвін.
Земля холодна просить сонця,
Та хмари сунуть звідусіль.
Під тином зголоднілі діти,
Окраєць схований в руках,
В болоті змочені, ті крихти
Смакують медом на губах.
Брудні, зацвілі й зачерствілі,
Немов серця людських катів.
Для них ці долі – честь мундира,
Для них життя – це звук без слів.
Життя, поставлені на карту,
З корінням слали в небуття.
Нема коріння, то й весною
Не проросте нове життя.
Змітали й пил у всіх хатинах,
У закутках і під столом.
Людей вкладали в домовини...
Це все страшним здавалось сном.
Морили голодом за волю,
За Правду смілої руки,
За те, що хтось сказав з народу,
Що українцем був і є.
Під небом чистим лиш вороння...
У них кровавий знов бенкет,
А на землі незнана помста
І в тінях смерті силует.
_____
НА СТЕРНІ ХТОСЬ ШУКАВ ЗЕРНИНУ
На стерні хтось шукав зернину,
Колосок той єдиний, щоб жити...
А в колисці заплакана бідна дитина...
І сльоза, що ніким не вмита.
Обезсилені, зранені ноги...
Де ж шукати іще надію?
Виє вітер, шумлять тополі.
Та не спокій, а сполох мліє.
Носить вітер голодні крики.
І відлуння лиш страх малює.
На сплюндрованім болем полем,
Чорний ворон весь час полює.
Косить доля стогами сіна
З колосками людські життя.
Наче хмара, мара голодна.
Понад краєм усім пройшла.
Саранчею з'їдала кроки,
Щоби люд український згубити.
На стерні із ріллею рівняла...
Але й тіні вставали, щоб жити!
На стерні болем зранені ноги.
І душа, котрий раз розіп'ята.
Її доля – воскреснути знову,
На стерні... під хрестом від ката.
_____
ТИ НЕ ДИВИСЬ ЗДИВОВАНО, ДИТИНО
Ти не дивись здивовано, дитино,
На ту людину, що з хлібиною в руках,
Струсивши землю, підніма окраєць
З молитвою й цілунком на вустах.
Ти не дивись здивовано, дитино,
Вона ще пам'ятає ті часи:
Як лютий ворог навіть в немовляти,
Останні крихти видирав з руки.
Ти не дивись здивовано, дитино,
Її історія ще втоптана в життя.
Ти розпитай-но краще, як було це,
Щоб не пішло усе у небуття...
Ти не дивись здивовано, дитино,
Сліди історії для себе закарбуй.
І хліб, що впав, освячений роками,
Ти в пам'ять про минуле поцілуй.
_____
ГОЛОДНИЙ ХОЛОДНИЙ СВЯТВЕЧІР
Голодний... Холодний Святвечір.
Сумний 33-й рік...
Кутя не летить до стелі,
Й дідух не лежить біля ніг.
Забрали... Усе забрали.
В хатах лиш заморені очі.
Останню засохлу крихту
Ісусу як дар приносять.
Дванадцять пустих тарілок
Наповнили молитвами
Й чекали волхвів заморських,
Що йшли в святий край з дарами.
Чекали спасіння з неба,
Знамення для душ худосилих.
Зорі Вифлеємської вогник
На кволім своїм небосхилі.
І в яслах сповилась надія,
Зорею весь світ сповістила:
“Врятовані будуть люди,
Бо Бог їм зіслав Свого Сина”.
У вірі до раю земного
Із пекла верталися люди.
Хто йде з Заповітом у серці,
Голодним ніколи не буде.
Голодний... Холодний Святвечір.
Сумний 33-й рік.
“Я – Хліб! Я – Життя!” – звуком в небі
З'явилось Спасіння для всіх.
_____
МИ ТІ, ЩО ІЗ ЯМ ВОСКРЕСЛИ
Ми більше вже так не можем –
шептали у злиднях люди, –
Немає вже що віддавати,
То що з нами далі буде..?»
Та чи хвилювало ката,
Що десь вже нема хлібини,
І що помарніла мати
Останнє дає дитині?
«Ти хочеш побунтувати,
Зерно заховати в ями?» –
Ти навіть би не сказав це,
Якби знав про ворожі плани.
І ворог ці ями прокляті
Очищував до краплини.
Збирав на нивах колосся,
А на полях – бадилини.
Вбивав за гнилу картоплю
До болю опухле тіло,
Складав всіх підряд в ті ями,
Щоб вижити не зуміли.
Вбивали, вбивали тіло,
Та вбити не вдалося душу.
В незламності до свободи
Із ями підняла руку.
Голодним вогняним духом,
Здіймалась до неба воля.
Ціною могил у полі
Писалася наша доля.
Ніколи не вбити ямам
Й свинцевим кулям ката
Народу, що із колиски
Свободу навчивсь цінувати.
На сторінках кривавих
Гартоване наше серце,
Ти лиш не забудь, народе:
Ми ті, що із ям воскресли.
_____
НЕ ПЛАЧ, НАРОДЕ
Не плач, народе, витри свої сльози,
достатньо мужнім ти з колін вже став.
Не плач, народе, бо й крізь чорні грози
Твій рід й в час голоду, стояти силу мав.
Не загортай голодний слід, що має жити
Відбитком долі у людських серцях.
і крихту хліба, болем оповиту,
неси, як скарб, на шитих рушниках...
Не стишуй гімн, народе, хай увись злітає
молитвою вкраїнського буття.
Хай кожен, хто почує, добре знає,
Що й він - продовження неспинного в історії життя.
_____
ВІДБОЛІЛО...
Відболіло.... Чи ж зможем забути
Сторінки, де лиш смерть гуляла,
Голодомор вкраїнської смути,
Безіменні могили і ката?
Відгриміло... Чи ж ехо стихне,
Що крізь час в кожнім серці б'ється
Болем втрат і гіркої туги,
Що в стежках українських в'ється?
Заніміло...Не витерти часу
Лиця тих, що за нас вмирали.
Не забуті ... У долю вшиті.
Їх жертовність усі пам'ятають.
|
|
"Ні! Мовчати не буду! Хай знають народи —