"Дякую Богові, що дав мені народитися українцем"
(Олесь Гончар, 04.07.1995 р.)
Доля Олеся Гончара, світоча української нації, так зріднена з долею України, як зріднені мати й син. Він прийшов на світ, коли з любові й муки після сивих віків борні народжувалася наша держава - Українська Народна Республіка. Він як ровесник її прожив з вірою, що вона, хоч і була розіп'ята на хресті, ще не вмерла і не вмре. Він дожив з цією вірою до Великодня її воскресіння і урочисто вітав цю святу годину на всенародному вічі. Він як національний проводир до соборності України поклав на вівтар свободи Матері серце і душу і відійшов за межу життя з синівською думою, що Україна жива... Доля Олеся Гончара, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор... Доля Олеся Гончара, лицаря красного письменства і світової слави зодчого новелістичного епосу, сама як новела, де слово то будить усю планету соборним дзвоном, то звеселяє степовою тронкою, то сонячно світить символікою нації, то зоріє безсмертною лебединою душею...
На відео: документальный фильм про Олеся Гончара.
На відео: Олесь Гончар читає власні вірші.
Видатний український письменник Олесь Гончар багато сторінок своїх творів присвятив дітям, дитинству. От і в розповіді «Романові яблука», взятій із широковідомого твору письменника «Твоя зоря», дорослі герої весь час подумки вертаються в ту неповторну пору, яку називають світанком життя. Автор-оповідач і Кирило Заболотний, у минулому бойовий льотчик, а тепер дипломат, перебуваючи далеко від Батьківщини, часто згадують рідний край і своє дитинство. Заповітними мріями-спогадами вони діляться зі своєю маленькою супутницею дівчинкою Лідою...
До ілюстрованої збірочки дитячих оповідань Олеся Гончара увійшли: "Букет", "Дядько Роман і золотокрилки", "Яблука на стовпцях", "Хто кого водив?"
Весело і легко живуть на світі юні степовики Віталик і Тоня, усе тут їхнє — і земля, і небо, вони в безтурботності своїй на вершині щастя забувають, що серед розливу сонця в оазисі життя є ще залізні острови і бомби на полігонах падають і мирної години. Полігони розростаються, як марища, їм уже мало степів і родючих чорноземів, їм би покорити моря і океани. І серед білого дня, на очах безпечних степовиків запливає в чисті води іржавий корабель на свою останню пристань — мішень для бомбардувальників. Запливає у спокій людей і в щасливе кохання молодих сина і дочки степу і мало не погубив і його, і закоханих. Вони зненацька опиняються на краю загибелі, пізнавши важкий урок життя. Це урок для всіх нас, щоб не стала полігоном, залізним островом у всесвіті наша планета.
Мрія про щастя давня, як людський рід. Вона народжується з людиною і живе з людиною, здається, поруч, тут, на землі, і манить за собою, і кличе жити, і просить торкнутися її рукою, а насправді вона далеко-далеко, як журавель у небі. А довірлива лебедина душа вічно в польоті за нею, щоб хоч раз у житті відчути швидкоплинну мить щастя. Живе ця лебедина душа в сповненому світла слові Олеся Гончара і летить за небесним журавлем вселюдської мрії — повернути щастя на землю, і не на мить, а навічно. Артилерист Сашко Діденко, син українських степів і вишневих садків, пройшов пекло війни, а на порозі мирної години, коли світ відкривався такий щасливий і зійшла зоря першого кохання, впав від кулі, обороняючи своє дитинно-чисте почуття...
"У білі, сліпучі дні весни чи раннього літа дівчата з місцевого медучилища проводять на території фортеці, заняття з протиповітряної оборони. З ношами, у важкому спецодязі, з сумками Червоного Хреста через плече, розсипавшись по замковому пустирищу, юні медички з сміхом долають уявну радіоактивну зону, долають учбову смерть і все когось рятують, рятують, рятують..." (Олесь Гончар)
"У повісті "Бригантина" письменник обрав життєво важливу тему - виховання нової людини, нашої зміни, нашої молоді... Для традиційного Гончарового читача тут ніби все нове - і тема, і герой, і сама стилістика твору, її, так би мовити, орнамент поетових слів, думок, деталей, передчувань, всього, з чого складається велика проза. Відбулося те, що заподіює нова тема: вона примушує письменника обновити свою мистецьку «зброярню», вилучити з неї вже трохи зужите, відпрацьоване й поповнити її будівельним матеріалом для нового експерименту... Тут ми чи не вперше так чітко бачимо Гончара-педагога, уважного, по-доброму усміхненого для відкритої дитячої душі, водночас вимогливого в своєму гуманізмі". (В. Земляк)
Не одне покоління молодих українців училося за книгами письменника, як треба любити рідну землю. У новій історії України талановите слово Олеся Гончара, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування. Доля письменника, патріарха української літератури, совісті нації, виписана в його слові, з пречистого духу якого він воздвигнув небосяжний собор...