ОЛЕСЬ ГОНЧАР. ЖИТТЯ ТА ТВОРЧІСТЬ
(1918 — 1995)
Олександр Терентійович Гончар народився 3 квітня 1918 року у слободі Суха (тепер Кобеляцького р-ну) Полтавської області в сім'ї робітників Терентія Сидоровича і Тетяни Гаврилівни Гончарів. Батько перед війною працював у приміському колгоспі (де й загинув від німецької авіабомби), мати - на заводі металевих виробів. Після смерті матері, коли хлопцеві було 3 роки, із заводського селища на околиці Катеринослава (тепер Дніпропетровськ) його забрали на виховання дід і бабуся в слободу Суху Козельщанського району Полтавської області. Працьовита і щира в ставленні до людей бабуся замінила майбутньому письменникові матір. З 1925 року вчився у рідному селі, потім у с Хорішках. У 1933 році після закінчення семирічної школи в селі Бреусівка Козельщинського району працював у редакції районної газети «Розгорнутим фронтом» (с. Козельщина). Протягом 1933 - 1937 pоків Олесь Гончар навчався в Харківському технікумі журналістики імені Миколи Островського. По закінченні він недовго працював учителем у селі Мануйлівка, потім — в обласній молодіжній газеті «Ленінська зміна». Працюючи у районній та обласній газетах Олесь Терентійович дедалі впевненіше пробував свої творчі сили як письменник. Ранні оповідання й повісті («Черешні цвітуть», «Іван Мостовий» та ін.) Гончар присвятив людям, яких добре знав, з якими не раз стрічався в житті. У 1936 році, коли почалася громадянська війна в Іспанії, молодий Гончар гаряче мріяв потрапити в саму гущу тих подій. Цьому бажанню тоді не судилося збутися, але через п'ять літ він таки потрапив на фронт... З 1937 року почав друкувати (переважно оповідання) в «Літературній газеті», «Піонерія», «Комсомольці України», «Молодому більшовикові». У цьому ж році Олесь Гончар вступив на філологічний факультет Харківського університету. У 1938 — 1941 роках були створені новели «Іван Мостовий», «Черешні цвітуть», «Орля», повість «Стокозове поле». У 1941 році з третього курсу Харківського університету в лавах студентського батальйону Олесь Гончар добровольцем пішов на фронт, був двічі поранений. Воєнні умови (він був старшим сержантом, старшиною мінометної батареї) не дуже сприятливі для творчості. Але й за таких нелегких обставин Олесь Гончар не розлучався з олівцем та блокнотом. Вірші, що народжувалися в перервах між боями, сам письменник назве згодом «конспектами почуттів», «поетичними чернетками для майбутніх творів». Сьогоднішнє прочитання їх переконує, що це справді так. Ліричний герой «Атаки», «Думи про Батьківщину», «Братів» та інших фронтових поезій Гончара духовно, емоційно близький до героїв повоєнних його романів і новел, передусім «Прапороносців». Поезії, що писав на війні, були видані у 1985 році окремою книгою «Фронтові поезії». Поет був нагороджений орденами «Слави» і «Червоної Зірки», трьома медалями «За відвагу», медаллю «За оборону Києва». У 1945 році Олесь Гончар демобілізувався з армії та оселився у старшої сестри в Дніпропетровську. Закінчив Дніпропетровський університет у 1946 році, після чого працював асистентом кафедри української літератури цього університету. Пізніше письменник переїхав до Києва та вступив до аспірантури Інституту літератури імені Т. Г. Шевченка АН України. Почалася його професійна літературна діяльність. В журналі «Україна» було надрукуване романтичне оповідання «Модри Камень». Протягом 1946 — 1947 pоків Олесь Гончар написав романи «Альпи», «Голубий Дунай» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1948 рік), «Злата Прага» (Державна (Сталінська) премія СРСР, 1949 рік), які склали трилогію «Прапороносці», уперше опубліковану в журналі «Вітчизна». У 1947 — 1959 pоках вийшли його повість «Земля гуде», збірки оповідань «Новели», «Весна за Моравою», «Південь», «Чари-комиші», «Маша з Верховини» та ін., повісті «Микита Братусь» (1951), «Щоб світився вогник», романи-дилогія «Таврія» (1952), «Перекоп» (1957), книги нарисів «Зустрічі з друзями» (1950, про Чехословаччину), «Китай зблизька» (1951). У 1959 - 1971 pоках Олесь Гончар був головою правління Спілки письменників України, у 1959 - 1986 pоках - секретарем правління Спілки письменників СРСР; депутатом Верховної Ради СРСР та УРСР. Роман «Людина і зброя» (1960 рік) отримав Державну премію УРСР ім. Т.Г. Шевченка 1962 року. У 1961 році вийшла книга нарисів «Японські етюди», у 1963 році - роман у новелах «Тронка». 
У 1966 році на V з'їзді письменників України Олесь Гончар виступив з доповіддю «Думаймо про велике». У 1968 році був опублікований роман «Собор». Протягом 1970 - 1976 pоків письменник створив твори: роман «Циклон» (1970), збірник статей «Про наше письменство» (1972), повість «Бригантина» (1973), роман «Берег любові» (1976). У 1973 році він очолив Український республіканський комітет Захисту миру, став членом Всесвітньої Ради Миру. У 1978 році Олеся Гончара обрано академіком АН УРСР, присуджено звання Героя Соціалістичної праці. Роман Гончара «Твоя зоря» (1980) отримав Державну премію 1982 року, вийшов збірник статей «Письменницькі роздуми» (1980). У 1986 році опубліковані повість «Далекі вогнища», новели «Корида», «Чорний яр», «Двоє вночі», повість «Спогад про океан». Олесь Гончар у 1990 році вийшов з КПРС (вступив у 1946 році).У 1991 році опубліковано збірник статей «Чим живемо. На шляхах до українського Відродження». У 1992 році Олесю Гончару присвоєно почесний ступінь доктора Альбертського університету (Канада). У 1993 році Міжнародний біографічний центр у Кембріджі (Англія) визнав Олеся Гончара «Всесвітнім інтелектуалом 1992 - 1993 років». Олесь Гончар помер 14 липня 1995 року, похований у Києві на Байковому кладовищі. Не одне покоління молодих українців училося за книгами письменника, як треба любити рідну землю. У новій історії України талановите слово Олеся Гончара, його громадська діяльність, чесна й мужня письменницька позиція знайдуть найвище пошанування.
На відео: коротка розповідь про життя Олеся Гончара із серії документальних фільмів "Люди і доля".
Читайте твори Олеся Гончара на "Малій Сторінці":
