"Різьблю свій сон... От ніби вчора ми
Зійшлись, — і стріча та жива.
На землю тканками прозорими
Лягли осінні дерева.
Акордами проміннострунними
День хвилював і тихо гас.
Над килимами вогнелунними
Венера кинула алмаз."
(Микола Вороний)
... Хлопчик Грицько тільки-но простягнув руку за яскравою квіткою, як його хтось гукнув. Позаду стояв високий чоловік у білому кашкеті і з плащем на руці. На плечі в нього — два фотоапарати. Він спитав, де живе рибний інспектор Ковальчук. Чоловік як чоловік. Та все ж таки чужим повіяло на хлопчика. І він не помилився. Фотограф Анч, що зупинився у Ковальчука, був шпигуном однієї іноземної держави. Із страшним наміром він пробрався в країну - знищити професора Ананьєва, викрасти його проект добування гелію з торіаніту. Але події розгорнулися зовсім не так, як розраховував досвідчений шпигун. Про те, як завдяки пильності й мужності людей були зірвані плани іноземної розвідки, розповідає захоплююча прнигодницька повість талановитого українського письменника Миколи Трублаїні....
Сьогодні представляю наймімімішніша добірка фольклору за весь час. Я поділюся з вами милими й наївними повір’ями, прикметами й забобонами, які чула від своїх однокласників та одногрупників. Я достеменно не знаю, якому етносу належать усі ці вітражі мудрості, мабуть, що жодному, це вже такий собі фольклор великого міста. Вірити вам у це чи ні – ваш особистий вибір. Особисто мені це все цікаво лише з культурологічного погляду. Була меншою й недосвідченою – хотілося вірити в щось хороше – то я їх усі на собі випробувала. Але потім я стала дорослою й усілякі забобони в моїй голові потіснили закони психології, піару й економіки. Страшно звучить, знаю ☺ Але в житті краще відмовлятися від ілюзорних надій і вірити в людей, щонайперше – у себе.
"Іван був дев'ятнадцятою дитиною в гуцульській родині Палійчуків. Двадцятою і останньою була Анничка. Не знати, чи то вічний шум Черемошу і скарги гірських потоків, що сповняли самотню хату на високій кичері, чи сум чорних смерекових лісів лякав дитину, тільки Іван все плакав, кричав по ночах, погано ріс і дивився на неню таким глибоким, старече розумним зором, що мати в тривозі одвертала од нього очі. Не раз вона з ляком думала навіть, що то не од неї дитина. Не "сокотилася" баба при злогах, не обкурила десь хати, не засвітила свічки — і хитра бісиця встигла обміняти її дитину на своє бісеня...." (Михайло Коцюбинський)
Виткнулася десь далеко з жита хустинка. Це Харитя подалася стежкою в поле. І гарно навкруги, і страшно... А що, як вовк вибіжить з лісу, русалки залоскочуть, страхи повилазять з пшениці? Адже вона одна на ниві... Повернутися додому? А хто ж їхнє жито вижне, коли ненька нездужає? Проте, як смілива дівчинка взяла на себе господарчі клопоти, як вона порадувала свою хвору маму, ви дізнаєтесь, прочитавши книжку. Написав її класик української літератури Михайло Михайлович Коцюбинський.
"Дмитрик, восьмилітній хлопчик, вискочив з душної низенької хати, що по самі вікна влізла в землю. Надворі було краще, ніж у хаті. Сонечко підбилося вже височенько і пригрівало. Сніг так блищав, що Дмитрик не міг на нього дивитись і кліпав очима. Була відлига, з стріх капало, з горбка збігали, мов весною, струмочки талої води, горобці весело цвірінькали, жидівські кози никали по майдані, чи не лишилось де на торговиці хоч стебла сіна від учорашнього ярмарку. Се тепло, ся немов весняна днина серед зими вабили Дмитрика, тягли його в далечінь, на волю, он в те місто, що здіймається до блакитного неба шпичастими вершечками церков, зеленими та червоними дахами на кам'яницях. Але мати його, Ярина, виходячи з відрами на щоденну роботу, звеліла йому сидіти вдома. Тому-то Дмитрик був сумний. Він стежив очима за матір'ю, що, зігнувшись під важкими відрами, повними води, переходила вулицю, бачив, як у брудних хатках уздовж вулиці відчинялись двері, висовувалися звідти жидівки і гукали на його маму.." (Михайло Коцюбинський)
«Спаси, Господи, людей Твоїх і благослови насліддя Твоє, перемогу побожному народові нашому на супротивників подай і Хрестом Твоїм охороняй нас — оселю Твою.»
(Тропар Животворчому Хресту Господньому)
"Музика - це мова почуттів."
(Ліна Костенко)
Цікаві статті, музичні новини та відео збиратимемо у цьому розділі нашого сайту.
"Вже рік як у дім наш ввірвалась війна,
І мир розірвала на шмаття,
Рік стогне від болю земля ще жива,
Розтерзана в вирві нещастя.
Удерлася в край наш о лютій порі,
Про сенс щось верзла й неминучість,
Ракетам у небі торувала шляхи,
Шахедам прослала маршрути..."(Наталія Грегуль)
"Cвіт довкола тебе сповнений дивами,
Чудеса насправді всюди поруч з нами,
Просто треба диво розгледіти вміти,
Й дивуватись щиро, як маленькі діти!"(Наталія Грегуль)
"Мої думки про тебе – невгамовні пташки,
Тріпочуть крилами та рвуться в піднебесся.
Я відпускаю їх, хоча прощатись важко,
І вболівання прагнуть затягнути в плесо.
Світлини з нами, на війні немов ікони,
Молитви зміст – хай б'ється серденько іскристе.
І розпускаються душі квіткові грона,
Коли нарешті бачу я від тебе звістку..."
(Ніна Колодяжна)
"Василь Тимофійович побачив, що Петрик торкається клавішів, зістрибнув з підвіконня і влаштувався на своєму килимку під роялем. Кіт дуже любив музику. Коли його друг грав гами, Василь Тимофійович завжди сидів спокійно — хтось міг би подумати, що він спить. А тільки-но Петрик починав грати його улюблену мелодію, він чекав, коли розлетяться всі короткі ноти, і підспівував довгим звукам. Так було на початку і в кінці твору. А в середній частині, коли в басах звучала одна тривожна нота, кота наче накривало хвилею суму і на очах його з’являлися сльози. Василь Тимофійович любив дивитися на вулицю..." (Ніна Найдич)
"У Лесі на вікні є гарний вазончик. Ще взимку мати купила в місті квіткові цибульки й дала Лесі. "Посади їх у вазончик і добре доглядай: підливай щодня, щоб земля була вогка, а як з'являться листочки, то тримай вазончик на світлі. От і матимеш до Великодня гарні гіацинти", — сказала мама. Леся послухала маму. Посадила квіткові цибульки у гарний вазончик й пильно їх підливала. Через деякий час із землі виткнулись гарні зелені листочки, а незабаром вигналась товстенька міцна стеблинка, на якій визначились цілими рядками пуп'янки. З кожним днем вони все більшали, і Леся ніяк не могла дочекатися, коли вони розкриються. Вона дуже хотіла, щоб до Великодніх свят квіточки розквітли. Тоді можна буде їх поставити на Великодній стіл із свяченим..." (Ніна Наркевич)
"Солов'ї з Батьківщини не линуть,
Бо співають, співають пісень
Україні і про Україну,
Щохвилини, щоночі, щодень.
Солов'ї з Батьківщини не линуть,
Не лишають гніздечка свої,
Бо співають для доні та сина
У години щасливі й лихі..."
(слова Ксенії Бондаренко,
музика Ольги Тимошенко )
Молода поетеса зі Львова Оксана Аннич пише вірші про сучасне: про Україну, про війну на сході, про долі друзів, про те, що хвилює та болить... Читаймо, слухаймо, співпереживаймо, замислюймося...
"Розстелені на аркуші рядки,
Написані із горіччю на серці...
Їх зможуть зрозуміти ті батьки,
У кого діти мертві..."
(Оксана Аннич)
""От я зараз фортецю побудую! Височенну! Ще й прапор на верхівці пластиліном приліплю. Отак. Вороги наступають! Наші не здаються. Ура!!!" — Сашко грався кубиками та солдатиками. Саме зараз підступні гобліни нападали на фортецю, а сміливі козаки мужньо відстрілювалися кульками з папірців. І перемагали! Ой, що це?! Пробій у стіні фортеці! Куди поділися цеглини з надміцного дерева?! Настя! От капосне дівчисько! Забрала кубики. Тепер вороги зможуть вдертися до фортеці!.." (Оксана Давидова)
"У коробці з фарбами жив пухнастий пензлик. Його держачок був зроблений із соснової палички, а м’якенький кінчик — із м’якенького хвостика білочки (вона сама колись дала трохи свого хутра, щоб пензлик зміг малювати найкращі малюнки!). Тож хоча пензлик і був зовсім новим, він пам’ятав, як вітер гойдає гілки і як захоплює подих, коли перестрибуєш із гілки на гілку. "Про що ти весь час думаєш?" — запитував його якось гострий олівець. "Я згадую про той час, коли був гілкою сосни та хвостиком білки. Який я був швидкий!" "А тепер? Ти ж пензлик — і можеш намалювати будь-що. Навіть найшвидший літак чи навіть ракету!"" (Оксана Давидова)
Надзвичайно цікава лекція про творчість та життя Великого Кобзаря видатної української письменниці Оксани Забужко «Шевченко у ХХІ столітті: спроба перезавантаження» (відео та короткий конспект лекції). Ведеться про те, що б Тарас зробив із Шевченківською премією, як «Кобзаря» слід читати у школі та у дорослому віці, в якій комедії він описав сьогоднішню Україну; про те, що зло - не цікаве, та багато іншої інформації для роздумів...
"Не забуваймо тих, кого уже нема,
Вшануймо їх хвилиною мовчання…
Голодомор – сторінка із минулого життя,
Розкрита рана, що несе повчання.
Не забуваймо тих, хто воскрешав
Своєю смертю дух до перемоги.
Тих, хто на карті світу витерти не дав,
Твою країну. Пам’ятай, народе!!!"
(Оксана Лободяк)
