Публікації за тегом: Діти

"А чи можна вам колядувати? —
Запитали діти крізь вікно.
Дух Різдвяний в хату закликати
На здоров'я, щастя і добро!.."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

"Запалило небо сотню зір,
Щоби радість йшла у кожен двір,
Щоб зустрілись мрії і казки, 
Щоб жили щасливо малюки..."

(Юлія Хандожинська)

 

 

 

 

 

Читаймо цікавезні казкові повісті Анатолія Костецького:

"Мінімакс — кишеньковий дракон, або день без батьків" (фантастично-пригодницька казка-повість)

Казкова повість «Суперклей Христофора Тюлькіна, або «Вас викрито – здавайтесь!»» (читати, завантажити, слухати)

"У одному дворі жив собі маленький півник. Той півник наче і не поганий був і друзів мав і маму слухав, і з татом-півнем щоранку кукурікати ходив.  Одного дня  вийшов він на вулицю погратися і надумав сходити у сусідній двір та й проситься у мами. "Чому ж тобі Півнику у нашому дворі не грається?" — питає його мама курочка. Он глянь, качури повиходили. Іди з ними по воду! "Пхе, вони ж старі! Знову будуть теревенити про свої річки… Скучно-о-о!" "Добре, он глянь, курчатка коричневі повиходили! Зараз будуть бігати! Іди, сходи до них!" !Ще тільки я з малявками не водився, — незадоволено кукурікнув малий. — Ну пусти мене, хоч на трішки!"" (Юлія Хандожинська)

 

"Зимонько, ой зимонько,  
Снігу підсипай
Та й на гірку весело,
Дружно всіх гукай.
Ми повибігаємо
Хутко на сніжок,
Ой, який красивий
В тебе килимок!.."

(Юлії Хандожинської)

 

"На верхній полиці стояв чайний сервіз. Шість чашечок з блюдечками і чайник — пузатий, червоний в горошок. Чайник стояв, як маяк, пишався своїми горошками, а носа, носа задер аж до самого неба!  Ні з ким чайник не полюбляв товаришувати і вважав, що то не гідне діло —  спілкуватися із звичайним посудом, адже він був не простим чайником, а святковим. Діставали його лише на великі свята, або коли гості поважні приїжджали, тож від таких справ чайник вважав себе «пупом» усього кухонного начиння. Бувало, прибіжать чашки, аж рум’яні після чергової порції чаю, або пахнуть малиною після свіжого компоту. Щасливі — щебечуть, радіють. А чайник — зирк на них: "Та що ви? От я!  Я — не простий чайник, а святковий! З мене найповажніші гості в цьому домі п’ють! А ви? Що ви? Тільки й тратите свої обідки на прості чаї! Вас навіть у куточок кладуть. А от я ! Я на самій серединці стою!" І вже замовкнуть чашечки і мовчать, стоять собі скромно в куточку..." (Юлія Хандожинська)

 

"Лежав собі на сонечку маленький зелений огірочок. Ніжився він у променях, грів свою зелену спинку, аж раптом світло затулила йому тінь від листка старого хрону. — Гей, хрончику, забери свій листочок, будь ласочка! Мені не вистачає сонечка, — жалібно пропищав малий огірочок. — А хто це там говорить? — пробурмотів старий. — Це я, огірочок! Осьдечки я! — Я що, сліпий? Усе зелене — і нічого, і нікого я там не бачу, а тому не буду забирати свого листя, — буркнув хрін і навіть не ворухнувся. — Що ж робити? — подумав малий. — От, якби я був червоний, то мене відразу було б помітно! Потрібно діяти!.." (Юлія Хандожинська)

 

"На вітрині крамниці красувалися шоколадні цукерки. Вони виблискували кольоровими фантиками. Радували око різнобарвними відтінками і  вабили своїм запахом покупців. — Ой, я настільки приваблива, що мене полюбляють усі, і дорослі, і малі, —  хизувалася «Ліщина», — а плаття, платтячко яке! Зелененьке у золотий горішок! — Ой, то твої горіхи усім в зубах застрягають! Теж мені знайшлася цукерка ! — єхидно перебила її сусідка. — Ти —  довга і зелена, як качан кукурудзи, нічого особливого!  А ось я! Я! Кругленька, як яєчко, а платтячко — біленьке в горошинку! А що вже смачна! Тільки й чути, як діти біжать і кричать: «Хочу «Ко-ко-чоко»!  Хочу «Ко-ко-чоко»!» —  і зліва, і справа! — нахвалювала себе кругла цукерка — та так, що мало із полиці не звалилася..." (Юлія Хандожинська)

 

"Пролісок тендітний
Сонце зустрічав,
Віченьки блакитні 
Вгору підійняв.
Сонце привітало
Квіточку ясну,
Щиро обійняло
Зірку весняну."

(Наталя Карпенко)

"Жив на світі маленький  Меліпончик. Батьки здебільшечки називали його Мелі, що означало "мед" грецькою мовою. Якщо ви подумали, що Меліпончик – це  традиційний польський пончик або солодкий галицький пампух, то дуже помилились. "Чому? Ким же він був?" – запитаєте мене. Відповідаю: "Безжальним меліпоном з великої родини меліпоніні." Лише не подумайте, що він когось кривдив без причини. Мелі, як усі бджоли з родини меліпонів, не мав жала, тобто був безжальний. Такий собі блакитноокий пустунчик-трутничок  у штанцях у жовтаво-чорнуватеньку смужку, однак до справжнього трутня йому ще треба було рости..." (Галина Мирослава)

 

"Вечір сни кладе у жменю – 
Гойда, гойда-да.
Гріє літепло кишеню,
Світиться вода. 
Мружить сонце ясні очі, 
Зорі луп та луп.  
Вийшов місяць проти ночі 
Стригти собі чуб. "

(Наталя Карпенко)

Дитячий канал "Хмаринка" започаткував нову серію пізнавальних відео про космос. Відкрито її першим відео – розповіддю про сонячну систему від нашого маленького блогера Максимка.

"Була собі хатиночка, 
навколо неї пліт.
Жили в хатинці півничок 
і сірий кіт-воркіт.
Кіт зрання та до вечора 
у лісі полював, 
а півник в хаті порався 
та квіти поливав."
(Наталя Забіла)

 

"Березіль-березінь**,
До берізочок плиплинь
У березовім гаю,
Скажи кожній: 
– Напою.
Най твій стан якнайнайшвидше
Набирає феєрично
Сил з землі. Сил від коріння
Для листочків, для цвітіння
І гладенької кори,
Білі й чорні кольори,
Для гілок, обвислих ніжно,
Ди-во-вижно..."  (Галина Мирослава)

 

"Ти спи, любий сину, в щасливому сні,
Довкола нас тиша і місяць в вікні.
Торкається шибок лиш сяєво зір,
Шумить десь далеко смарагдовий бір..."

(Володимир Івасюк)

"Дідуня в нас не було. Наші дідуньо, сказано, пропали ні за цапову душу ще в першу світову. Вони загинули зовсім молоді: внуками і не бралося на зав'язь. А коли ми знайшлися (двоє хлопців і три дівчини), то нам вкрай бракувало дідуня. Дівчата, правда, це якось не дуже розуміли, навіть наша найстарша сестра Надя, а про близняток Вірку і Любку нема чого й казати, бо вони ще винянчувалися в колисці. Мені ж і Петрові хоч сядь і плач: надходила весна — не було змайструвати кому нам возика, а чи вчинити таке колесо, щоб ми гасали ним ціле літо; надходила зима — не було кому змайструвати санчата чи витесати дерев'яні ковзани. В нас не було дідуня — не було кому вистругати такого свистка, щоб найдальша далина відгукувалася луною на його заливисте фю-ю-ють.. Та біс із тим возиком, що скажемо вищав би, з тим невловимим колесом, за яким тужили наші ноги; біс із тими санками, які переганяли б вітер, з тими ковзанами, на яких ускакували б незамерзлі ополонки. Біс із тим голосистим свистком, від якого усім закладало б у вухах..." (Борис Харчук)

 

Цуценя привезли вдосвіта. Марта не бачила й не чула. Вона ще спала. А сон літнього світанку солодкий. Дівчинка зійшла з веранди – із-за гори Городище над Ясинецьким лісом сходило сонце. Велике, яскраве, купалося у синьому ставку, відбивалося і блищало в рясних росах на вишнях і, здавалося, викотившись на трасу, їхало селом. Небо палало, земля прокидалася. Дівчинка зняла вгору руки, постояла. Ступила, й руки опустилися: вона мляво, якось непевно збочила на сивий зарошений спориш, залишивши на ньому свої сліди. В її очах ще досипав сон. Ні тепле червоне проміння, ні холодна роса, яка струсилася на ноги, не могли її пробудити. Скоцюрбилася і невтішно притулила руки ліктями до свого худого тіла, вклавши голову в долоні. Була в трусиках, у майці. Білі довгі коси, поплутані й нечесані, спадали на плеченята, пасма закривали обличчя. Марта не знала: коси чи сонячне проміння лізуть їй до очей?.." (Борис Харчук)

 

Марійка і Костик не чекали на нього, а воно раптом прийшло. На нього ніхто не чекає, адже воно Перше. Несміливе, полохливе і до кінця не усвідомлене. Про кохання Марійки і Костика, здається, знала вся школа. Поза очі їх називали Ромео і Джульеттою. Їм заздрили, чинили перешкоди й не хотіли зрозуміти. Однак від того вони ще дужче вірили у своє кохання, а тому ця історія має інший фінал, аніж у шекспірівських героїв. Узагалі ж, до фіналу історії ще далеко. Чи вдасться зберегти закоханим своє почуття і чи стане перше кохання єдиним? 

 

...Минув рік. Перше кохання Марійки і Костика подорослішало разом із героями. Тепер між ними не лише солодкі поцілунки - іноді трапляються отруйно-пристрасні ревнощі та непевно-гіркуваті сварки. Але й це відступає перед всемогутніми словами: «Я люблю тебе!»

 

 

Марійку і Костика веде перше кохання, яке допомагає пробачити друзям зраду, захищає від заздрісників і дає розуміння того, що матеріальне благополуччя не варте родинного спокою. Чим завершиться трилогія Степана Процюка, і чи стане перше кохання єдиним – дізнайся вже зараз.